Реферат на тему:
Самостійність місцевих бюджетів як чинник забезпечення фінансової стійкості регіонів
Забезпечення ефективності фінансової політики та економічного зростання регіонів значною мірою залежить від розв’язання проблем формування місцевих бюджетів і вдосконалення міжбюджетних відносин.
Теоретичні проблеми державних і місцевих фінансів, а також реформування бюджетної та податкової системи знайшли своє відображення у роботах В. Андрущенка, О. Барановського, О. Василика, В. Кравченка, О.Кириленко, К. Павлюк, С.Слухая, А. Соколовської, Л. Шаблистої, С. Юрія. В останні роки розв’язання даної проблеми перебуває в центрі уваги органів виконавчої та законодавчої влади.
Аналіз нормативно-правових актів у сфері фінансів підтвердив, що сьогодні існує неврегульованість і розбіжність між законодавчою базою та практичним вирішенням питання щодо самостійності місцевих бюджетів.
Відомо, що поняття “бюджетна система” сформувалося наприкінці 20-х років у колишньому СРСР, коли відбувався процес створення бюджетів територіальних утворень, включаючи сільські та селищні бюджети. З кінця 30-х років основним принципом побудови бюджетної системи країни став принцип єдності, згідно з яким бюджети нижчих територіальних рівнів були складовою бюджетів вищих рівнів, а всі разом вони входили до складу союзного бюджету, що унеможливлювало навіть саме поняття самостійності місцевих бюджетів на території СРСР.
Під самостійністю місцевого бюджету в посткомуністичних країнах розуміють право законодавчих (представницьких) органів державної влади та органів місцевого самоврядування на кожному рівні бюджетної системи країни самостійно здійснювати бюджетний процес, визначати напрями витрат або наявність власних джерел доходів бюджетів кожного рівня бюджетної системи країни, обумовлених відповідно до законодавства цієї країни.
Згідно із Законом України „Про бюджетну систему України” від 26.06.95 [1] бюджет мав чотирьохрівневу структуру, а саме: центральний бюджет, бюджети областей, бюджети районів і міст, районні бюджети у містах і відповідні їм бюджети у сільській місцевості. На практиці ця структура була обмежена трьома рівнями, оскільки районні бюджети та відповідні їм бюджети на селі найчастіше не виділяються із районних (міських). Ці бюджети базового рівня не мали достатньої власної стабільної дохідної бази, що позбавляло органи місцевого самоврядування можливості планувати свої доходи і видатки, робило їх залежними від органів влади вищого рівня.
Водночас за Конституцією України (ст. 143) територіальні громади села, селища, міста мають право з-поміж усього затверджувати і контролювати виконання бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць; встановлювати місцеві податки. Районні та обласні ради – органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ і міст, а також мають право затверджувати відповідно районні чи обласні бюджети (які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного перерозподілу між територіальними громадами) та програми соціально-економічного і культурного розвитку районів та областей, контролювати їх виконання; вирішувати інші питання, віднесені до їхньої компетенції чинним законодавством України [2].
Однак між законодавчою базою та практичним вирішенням питань щодо самостійності місцевих органів у сфері фінансів існували значні розбіжності. Зокрема, Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року [3] встановлював, що сільські, селищні, міські ради у межах своєї компетенції самостійно розробляють, затверджують і виконують бюджети місцевого самоврядування. Втручання державних органів у процес розроблення, затвердження і виконання бюджетів місцевого самоврядування не допускається. Бюджети місцевого самоврядування не включаються до інших місцевих бюджетів, а також до Державного бюджету України.
Тобто, з одного боку, Закон закріплював самостійність місцевих рад щодо розробки і використання власних коштів бюджетів, однак, з іншого, – стабільність і самостійність місцевих бюджетів безпосередньо залежала від щорічно встановлюваного нормативу відрахувань від регулюючих прибуткових джерел і розмірів наданих міжбюджетних трансфертів. Така практика формування місцевих бюджетів була суттєвою перешкодою на шляху зміцнення фінансової стійкості органів місцевого самоврядування. Практично будь-які зусилля територіальної громади, спрямовані на наповнення дохідної частини свого бюджету, значною мірою могли бути знецінені запровадженням так званого відрегульованого відсотка від загальнодержавних податків.
Лише з прийняттям Бюджетного кодексу та ряду інших нормативно-правових актів самостійність місцевих бюджетів була покладена в основу побудови бюджетного устрою країни.
Відповідно до Бюджетного кодексу України самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одним від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети.
Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад Кодексом передбачається також законодавче закріплення у складі доходів бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів таких надходжень:
– 25 % прибуткового податку з громадян, що справляється на відповідній території;
– 25 % плати за землю, що справляється на території Автономної Республіки Крим та відповідної області;
– плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та обласними державними адміністраціями. Ці надходження враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів (ст. 66 Бюджетного кодексу України).
Таким чином, можна констатувати, що на законодавчому рівні відбувся процес визначення і закріплення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків, що дещо позбавляє вищі органи можливостей втручатися у процес розробки і використання місцевих бюджетів нижчих рівнів.
Однак вищенаведений зміст принципу самостійності місцевих бюджетів не може бути основоположним. Доказом цього можуть слугувати наступні аргументи. Визначення сказаного переліку доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування, на жаль, ще не гарантує наявність забезпечення необхідного рівня власних доходів для задоволення мінімальних потреб територіальних громад. Законодавче закріплення у складі доходів за місцевими бюджетами цих надходжень також не може вирішити завдання забезпечення їх самостійності, тому що органи місцевого самоврядування самі не встановлюють розміри відсоткових відрахувань до своїх бюджетів від загальнодержавних податків. Це прерогатива вищого органу влади, від якого багато в чому і залежить поповнення бюджету дохідних джерел.
До прийняття Бюджетного кодексу України за особливостями організації міжбюджетних відносин дохідні джерела поділялися на власні, закріплені та регулюючі, а також на офіційні трансферти [4, с. 151; 5, с. 62]. При аналізі бюджетних процесів 2001 року згадується тільки про два види доходів: власні та закріплені [6, с. 9]. У Бюджетному кодексі та Бюджеті України на 2002 рік доходи місцевих бюджетів класифікуються так: 1) доходи, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів; 2) доходи, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів; 3) доходи, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів [7, с. 41–43].
Порівнюючи та узагальнюючи ці класифікації, можна зробити висновок про те, що всі ці доходи є внутрішніми щодо місцевих бюджетів: вони утворюються та використовуються в межах одного органу місцевого самоврядування. А офіційні трансферти відповідно є зовнішніми дохідними джерелами відносно цих адміністративно-територіальних утворень. Подібна типізація дохідних джерел важлива при аналізі податкових потоків і дослідженні податкового потенціалу території.
Термін “власні доходи місцевих бюджетів” запроваджено ст. 1 Закону “Про бюджетну систему Української РСР” у грудні 1990 року. Цим Законом вперше було відокремлено поняття власних і закріплених доходів. Згодом у Законі України “Про бюджетну систему України”, прийнятому в редакції 1995 року, поняття власних доходів вживається в контексті забезпечення принципу самостійності бюджетів усіх рівнів, де, зокрема, самостійність бюджетів забезпечується наявністю власних дохідних джерел і правом визначення напрямів їх використання відповідно до законодавства України. Перелік власних доходів щорічно змінюється з прийняттям законів про бюджет на певний рік.
Аналіз розвитку інституту самостійності місцевих бюджетів у бюджетних системах європейських країн свідчить, що основу самостійності місцевих бюджетів складають закріплені доходи, насамперед отримані за рахунок оподаткування доходів громадян. Починаючи з 1991 року, прибутковий податок з доходів громадян є основним закріпленим доходом місцевих бюджетів, і його частка складає у середньому 45 % від усіх інших надходжень до місцевих бюджетів. Висока податкова культура і свідомість платників податків дозволяє забезпечувати сталі надходження до бюджетів розвинених європейських країн і використовувати податки як інструмент, що стимулює розвиток науково-технічного прогресу, збільшення зайнятості та рівномірний розвиток територій. Завдяки середній ставці оподаткування прибутковим податком у країнах з розвиненою ринковою економікою не менше 30 % місцеві бюджети забезпечені власними доходами на 90–95 % , що, на жаль, є неможливим для України на сьогодні. У 1998–1999 роках середня ставка прибуткового податку становила лише 16,5 % і немає змоги збільшити рівень прибуткового оподаткування в Україні, зважаючи на постійне зниження реального доходу населення після оподаткування (у 1999 році порівняно з 1998 роком рівень життя знизився на 5,8%). У європейських країнах, навпаки, протягом останніх років розмір реальної заробітної плати зростав: наприклад, у Великій Британії з 1995 до 1999 роки – в 2,0, у Франції – в 2,4, у Німеччині та Італії – в 2,8 раза [8]. Із зростанням доходів громадян зростала і частка прибуткового податку у власних доходах місцевих бюджетів країн ЄС. Середній показник його частки в місцевих бюджетах країн Спільного ринку зріс із 22,1 % у 1970 році до 36,2 % у 1999 році [8]. Особливо швидкими темпами стверджувався інститут самостійності місцевих бюджетів за рахунок надходжень від прибуткового податку в Італії – 2,1, Ірландії – 1,7, Греції – 1,3 раза.
Значне місце в доходах місцевих бюджетів займають трансфертні платежі. У зарубіжній літературі до них відносяться операції з перерозподілу коштів, що здійснюються з тією або іншою соціальною чи економічною метою у формі виплат одного господарюючого суб’єкта іншому без участі явного і безпосереднього контрагента. Таким чином, трансферти мають однобічний характер і не супроводжуються зустрічним потоком грошей, товарів, послуг.
Безпосередньо державні трансферти за кордоном в основному пов’язують з однойменними витратами. У ряді вітчизняних публікацій механізм трансфертів іноді неправильно ототожнюється з усією системою надання фінансової допомоги органам місцевого самоврядування. “Трансферт” у бюджетній практиці є лише однією з форм надання зазначеної допомоги й означає виділення на нормативній основі бюджетам нижчого територіального рівня коштів з фонду фінансової підтримки чи фонду регіонів вищого територіального рівня. Відповідно у нашій країні це поняття поширюється на значно меншу частину економічного базису.
Якщо абстрагуватися від можливості функціонування частини трансфертних взаємозв’язків у натуральній формі (а досліджуваний термін цього, як показано, зовсім не виключає), то звідси випливає, що трансфертами в бюджетній сфері потрібно називати всі доходи і витрати бюджету, за винятком відносин, пов’язаних з державними запозиченнями. Тому при характеристиці видаткових операцій у бюджетному секторі економіки більш прийнятним для вживання є поняття “субсидія”. Володіючи більшим ступенем конкретності, саме вона повинна використовуватися як узагальнене поняття, що означає надання за рахунок бюджетних коштів різних форм фінансової допомоги, у тому числі з одного бюджету в інший.
Судячи з вітчизняного та закордонного досвіду, розрізняють субсидії загального і цільового призначення. Перші, іменовані дотаціями, надаються без обмежувальних умов. Другі – субвенції – використовуються для фінансування конкретних програм і заходів, тобто вводять певні обмеження на бюджетну ініціативу одержувачів. Потреба в міжбюджетних дотаціях виникає у випадках, коли економічний потенціал не дозволяє забезпечити мінімальний обсяг бюджетних доходів для задоволення власних потреб.
Вони видаються у твердих сумах для покриття поточних бюджетних витрат без уточнення більш конкретних умов використання на місцях даної фінансової допомоги.
Міжбюджетні субвенції, навпаки, повинні надаватися на визначених умовах для здійснення заздалегідь обговорених цільових заходів, що фінансуються з бюджету розвитку. Тобто існування цільових субсидій обумовлене необхідністю фінансового забезпечення передачі територіям певних функцій щодо реалізації затверджених у законодавчому порядку загальнодержавних програм, а місцевим органам – ще і програм загальнорегіонального розвитку.
У процесі виконання затверджених бюджетів не виключена імовірність виникнення потреби у збільшенні чи зменшенні доходів (витрат) з незалежних від відповідного органу влади причин. Серед них – удосконалення податкового і бюджетного законодавства, перерозподіл повноважень з фінансування визначених витрат. Операції з передачі коштів з одних бюджетів в інші через зазначені причини відносять до взаємних розрахунків, а власне кошти називають бюджетними компенсаціями. Специфіка цієї форми міжбюджетного субсидування полягає в тому, що вона займає проміжне місце між дотаціями і субвенціями. Компенсації бюджетних доходів, що випадають, автор відносить до загальних субсидій, які не передбачені конкретними напрямами використання коштів. Компенсації, пов’язані зі змінами бюджетних витрат, мають ознаки, характерні для цільових субсидій. На відміну від дотацій і субвенцій, які завжди виділяються за рахунок фінансових ресурсів більш високої ланки бюджетної системи, викликана взаємними розрахунками міжбюджетна передача коштів свідчить про можливість руху ресурсів у зворотному напрямі, тобто від нижчого рівня до вищого.
Потреба у регулюванні бюджетів усередині фінансового року породжує необхідність надання не тільки міжбюджетних компенсацій, але і виділення внутрішньобюджетних позичок. Як складова частина механізму внутрішньобюджетних запозичок, дана форма забезпечення бюджетних надходжень також базується на перерозподілі коштів між бюджетами і, безумовно, призводить до появи конкретних бюджетних взаємозв’язків. Але це вже інші відносини, відмінні від міжбюджетного субсидування. Їх неправомірно поширювати на сферу формування доходів бюджету, тому що використання внутрішньобюджетних позичок передбачає зворотність одержуваних таким способом коштів.
Підсумовуючи вище зазначене, підкреслимо, що наявність у місцевих бюджетах регулюючих дохідних джерел, поряд з функціонуванням системи міжбюджетного субсидування і механізму внутрішньобюджетних запозичень, породжує між бюджетами місцевого самоврядування в Україні відносини, що базуються на міжрівневому перерозподілі бюджетних коштів, основною метою якого є збалансування мінімально необхідних доходів і витрат. Форми такого перерозподілу повинні бути взаємопов’язані між собою, методика їхнього надання уніфікована для всіх органів місцевого самоврядування. З цього випливає, що прийняті за роки реформ закони не дали ґарантій регіонам щодо фінансової самостійності і незалежності, хоча в них ці принципи проголошуються. Сьогодні Україна в цьому питанні поки що не відійшла від жорстко централізованої системи, де на практиці пропагується подальше обмеження прав місцевого самоврядування. Формування дохідної частини місцевих бюджетів здійснювалося і продовжує здійснюватися в основному не за рахунок власних доходів, а шляхом відрахування від загальнодержавних податків. Таким чином, фінансових ресурсів місцевим бюджетам катастрофічно не вистачає, тому у дохідній частині місцевих бюджетів, незважаючи на прийняті закони, не знижується питома вага коштів, що надходять у вигляді фінансової допомоги з державного бюджету та у вигляді міжнародної фінансової допомоги.
Одним із додаткових джерел доходів органів місцевого самоврядування міг би стати випуск облігацій. Світова практика доводить, що доцільно використовувати подібне джерело, оскільки існують потенційні можливості використання такого виду доходів для фінансування розвитку підприємств, які надають певні послуги населенню, та фінансування розвитку інших суб’єктів.
До можливих шляхів збільшення власних доходів можна віднести право більшої диференціації переліку місцевих податків та їх ставок. Диференційований підхід до величини податкової ставки використання вищих ставок матиме суто фіскальну мету, адже нижчий буде інструментом, який заохочуватиме до зростання господарської діяльності на даній території, результатом чого будуть вищі доходи в майбутньому.
Органи місцевого самоврядування могли б також використовувати право запровадження необов’язкових платежів із цільовим призначенням на фінансування заходів, на які бракує ресурсів у рамках доходів, що надходять відповідно до обов’язкових норм.
Зазначені вище рішення не можна трактувати як засіб радикального покращання фінансового стану органів місцевого самоврядування. Однак вони можуть відіграти важливу роль як чинник, що активізує їх діяльність і сприяє зростанню рівня задоволення суспільних потреб.
Потрібно пам’ятати, що проблема бюджетної самостійності значно залежить не тільки від державних органів влади, але й від керівництва на рівні органів місцевого самоврядування. Отже, поки не буде сформований чіткий і продуманий законодавчий механізм, що відображає відповідальність за проведену політику, не можна говорити про можливість досягнення повної бюджетної самостійності.
Необхідно зазначити, що останні роки у зв’язку з тим, що за місцевим рівнем було закріплено певну частину платежів та активною діяльністю органів місцевої влади із нарощування дохідної бази, їх фінансове становище значно покращилось. Якщо в частині доходів місцевих бюджетів ситуація дещо покращилась, то проведення трансфертної політики у 2002–2003 рр., направленої на збільшення суми коштів, які повинні перераховуватися до державного бюджету, цю ситуацію значно ускладнило.
Отже, реалізація об’єктивно існуючої суспільної потреби в регулюванні соціально-економічного розвитку органами місцевого самоврядування знаходиться в прямій залежності від власної дохідної бази місцевих бюджетів. Саме доходи місцевих бюджетів є основою для формування фінансової стійкості регіонів і забезпечують фінансову базу для виконання покладених на відповідні органи державної влади функцій.
Література:
1. Про бюджетну систему України: Закон України від 26.06.95 // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 26. – С. 589–611.
2. Конституція України. – К.: ВІКАР, 1996. – 64 с.
3. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.97 // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – С. 379–429.
4. Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика). – К.: НІОС, 2000. – 384 с.
5. Суховірська О.Б. Фінансові ресурси місцевих органів влади // Фінанси України. – 2002. – № 11. – С. 61–67.
6. Мітюков І.О. Основні особливості бюджету України на 2001 рік // Фінанси України. – 2001. – № 3. – С. 3–13.
7. Бюджетний кодекс України. – К.: АТІКА, 2002. – 65 с.
8. Local Government Association’s report: financing for development – UNOffice. – 2000. – 208 p.