1. Історія економіки та економіічної думки як наука.
Історія економіки та економічної думки вивчає становлення та розвиток господарської сфери суспільства. Історія економіки у своїх дослідженнях спирається на низку фундаментальних положень, методологічних підходів, що у своїй єдності утворюють наукову парадигму роз-ку сус-ва.. Від розуміння природи суспільства, причин і тенденцій його історичного розвитку залежить і науковий аналіз його складової — господарської сфери.
Тривалий час суспільні науки грунтувалися на засадах формаційної парадигми, згідно з якою історичний розвиток кожного суспільства полягав у закономірних і послідовних змінах первісно-общинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної суспільно-екоиомічних формацій. Утім вразливість формаційної парадигми для аргументованої критики її фундаментальних постулатів, невідповідність її висновків реальному перебігу історичних подій, ідеологічна заангажованість призвели до відмови переважної більшості дослідників від її постулатів. Тому виникла необхідність розглядати суспільні процеси на засадах цииілізаційної парадигми.Цивілізаціина парадигма передбачає розглядати людство як ціле, що утворює світові цивілізації. Одиницею історичного розвитку людства виступає конкретне суспільство, що належить до певної цивілізації і характеризується власними етапами розвитку. Самобутність кожної цивілізації та особливості суспільства, що входить до неї, взаємодія між цивілізаціями та суспільствами є фундаментальною характеристикою їхнього історичного розвитку. Форми такої взаємодії постійно змінювалися від війн, поглинань до співіснування, культурногота економічного взаємообмінів, формування інтеграційних утворень.
Цивілізаційний аналіз суспільства в центр усіх суспільних процесів ставить людину, її взаємодію з іншими людьми та суспільством загалом.Основні рисиз точки зору цмвілізац.парадигми: 1).Самобутність-відносно відокремлене самостійне існування.2).Внутрішня структурованість.3).Самоорганізованість.4).Наявність внутрішніх джерел самороз-ку.5).Особлив. духовно-культур. цінностей, що утвор. центр і відображ. цілісність сус-ва.Історично утвердилися два типи цивілізацій, які характеризують східну і західну гілки розвитку людства. До першої належать такі світові цивілізації, як китайська, індійська, близькосхідна (мусульманська), до другої— східноєвропейська, західноєвропейська, латиноамериканська. Історичний розвиток кожного суспільства обумовлений особливостями цивілізації, до якої воно належить. Цивілізаційні фактори репрезентовані специфікою духовно-культурних цінностей, формами і способами здійснення влади, організації життя суспільства та іншими ознаками, що відіграють вирішальну роль у будь-якій сфері суспільства.
2. Господарство як підсистема сус-ва та обєкт економічної науки.
Як складова суспільства, господарська сфера покликана забезпечити розв'язання однієї з ключових задач — створення матеріальних благ і послуг для забезпечення невпинно зростаючих потреб окремої людини і суспільства загалом. Ця функція охоплює існування відносно відокремленої структури суспільства — його господарства, що самостійно функціонує як цілісне утворення та підсистема суспільства. Остання також розглядається на засадах системного підходу, має власну структурну будову, кожний складник якої виконує відповідно відтворювальну інтеграційну, цільову та адаптивну функції.
Розвиток господарської системи суспільства здійснюється під впливом еволюції суспільного поділу праці та форм власності па засоби виробництва. Поділ праці дозволяє більш ефективно здійснювати виробництво матеріальних благ і послуг внаслідок спеціалізації виконання окремих виробничих операцій та використання нової техніки та технології, які виникають під тиском змінподілу праці. Власність на засоби виробництва відбиває характер суспільної залежності людей, особливість впливу суспільства на їхню активність у процесі виробництва. Суспільний поділ праці та історичні форми власності на засоби виробництва характеризують рівень функціональної та соціальної (структурної) диференціації господарської системи суспільства.Тому вони утворюють найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему координат, у рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй єдності і взаємодії репрезентують господарську систему суспільстваТому вони утворюють найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему координат, у рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй єдності і взаємодії репрезентують господарську систему суспільства.
Рівень розвитку поділу праці та власності на засоби виробництва обумовлюють не тільки певні історичні типи господарських одиниць (форми господарств), а й роблять їх залежними як одна від одної, так і від суспільства в цілому. Унаслідок цього виникає потреба їхньою взаємодії між собою та суспільством як цілим (державою). Вона здійснюється у формі взає-мообміну благами і послугами, що історично мав різний характер (нееквівалентний та еквівалентний), різний спосіб реалізації (реципрокність, редистрибуція тощо) та різні форми (натуральну, товарну, товарно-грошову). Обмін є засобом Інтеграції господарств, чисельність і різновиди яких постійно зростають завдяки диференціації господарської сфери суспільства. Взаємодія між окремими господарськими одиницями та державою здійснюється на основі встановлених правил і норм. Сукупність суспільних норм та механізмів їх додержання в господарській сфері утворює суспільне середовище господарської діяльності, яке є важливою складовою господарства суспільства. Його формування здійснює держава, яка реалізує вплив з боку цілісності суспільства на окремі господарські одиниці способом формування економічних інститутів, проведення економічної політики, здійснення економічних реформ.. Господарство сус-ва — це сукупність господарських одиниць (історичних форм господарств), що взаємодіють, створюють та обмінюють матеріальні блага та послуги в рамках установленого інституційного середовища. І лише в єдності всіх складових суспільного господарства можна пізнати природу економічних процесів певної господарської системи.
Господарська система є об'єктом різних економічних наук, кожна з яких має власний погляд на складні та багатоаспектні процеси господарського життя. Історія економіки та економічної думки досліджує генезис господарської сфери суспільств певних світових цивілізацій. У своєму розвитку історико-еко-номічна наука пройшла тернистий шлях від простого збирапня та опису історичних фактів до формування власного предмета дослідження, установлення наукової періодизації історичного розвитку господарства.
3. Історичні типи та форми організації господарства та їх еволюція.
Можна виділити два періоди цього процесу, де господарство виступало у привласнювальній та відтворювальній (виробничій) формах. Перше було притаманно первісному суспільству доцивілізаційної епохи. Неолітична революція привела до появи відтворювального господарства та виникнення рільництва і скотарства як важливих характеристик суспільств первісних цивілізацій (протоци-вілізацій).
Формування в період так званого осьового часу (VIII-—ІІ ст. до и. є.) світових цивілізацій відкриває новий період у розвитку господарської сфери суспільств, яка змінюється під впливом як внутрішніх (економічних), так і зовнішніх (цивілізаційних) чинників. Тому в історичних формах господарств виявляються рівень суспільного поділу праці, розвиток техніки і технологій, наявні природні умови, а також форми власності на ресурси, особливості здійснення влади, економічні інститути. Індивід як центральна постать господарської сфери може виступати як член поліса— господарь домогосподарства, кріпак чи феодал, найманий працівник або підприємець.Аналіз форм господарювання доцільно розпочати з античних часів, коли з 'явилися відносно незалежний індивід і територіальна община як одна з перших форм організації суспільства Індивідів, котрі діють самостійно. їхня особиста залежність від общини відображена в общинній формі власності на землю та інші природні ресурси, необхідні для господарської діяльності. Наявний рівень розвитку поділу праці спричинив натуральний характер виробництва і спорадичний обмін. Домінування військово-політичних цілей на перше місце висувало загарбницький спосіб отримання матеріальних благ і послуг, одним з яких були раби. Основним суб'єктом господарювання став власник домашнього господарства, який особисто, з рабами та членами родини, виробляв необхідні для власного споживання блага. Поділ праці здійснювався згідно з престижністю окремих видів робіт, фізичними можливостями чоловіків та жінок різного віку.
Основними формами господарювання в Афінах та Спарті були латифундії та ергастрерії, вілли та сальтуси, військово-рільничі господарства в колоніях — клерухії, господарство колона на орендованій землі та гос-подарство-пекулій, парцелярне господарство повноправного індивіда тощо. Кожній з цих форм господарювання притаманний свій статус індивідів, що господарюють, різні обсяги прав власності па ресурси, форми та способи впливу на людей в економічній сфері з боку суспільства.
Перші форми господарських систем виникли внаслідок розпаду кровноспорідненої общини та появи відносно відокремленого самостійного господарювання сімей. У цей період виникли власність на засоби виробництва, що стало основою незалежного господарювання, перші форми суспільства, що об'єднують самостійних індивідів, та держави й органів державної влади як засобу впливу суспільства на індивідів. Після розпаду Римської імперії, в період раннього середньовіччя, на території Західної Європи існував общинний тип організації суспільства, який найбільш повно представляла німецька марка. Тут центральну роль відігравало родинне господарство, що самостійно виробляло необхідні для життя блага. Община існувала як збори власників домогосподарств для розв'язання спільних проблем. За своєю природою община мала корпоративний характер. Основу домогосподарства утворювала алоїдальна форма власності на землю та майно, яка доповнювалась користуванням общинною землею для полювання, пасовищами чи лісом. Особливість власності полягала в повному володінні земельного ділянкою, рухомим і нерухомим майном, що вільно відчужується та передається у спадок. Функціями общини було створення умов функціонування домогосподарств: організація військового захисту, вирішення тяжб, організація робіт у прокладання доріг, будівництва мостів, меліоративних та культових споруд, військових укріплень тощо. Вона об'єднувала рівних, з однаковими правами, власників домогосподарств, що мали певні обов'язки перед общиною на засадах асоціації.
Натуральний характер виробництва і перехід до трипільної системи обробітку землі виявилися в такій формі домогосподарств, як гуфи, що являли собою «єдність дому, подвір'я, орної землі селянина з правами користування лісом і пасовиськом»1, які належали общині. Поряд з ними існували помістя— великі землеволодіння графів, герцогів (сеньйорів), які були надані їм королем. В епоху пізнього феодалізму суттєво змінилась організація суспільств Західної Європи. Відбулися перехід від територіального до централізованого способу здійснення влади, зосередження основних повноважень у руках короля, зміна структури суспільства. Здійснення владної функції було покладено на адміністративну систему державних органів управління. Виникла нова форма особистої залежності, де всі члени суспільства стали підданими короля. Умовне землеволодіння, в основі якого лежала всебічна особиста залежність індивідів, поступово почало втрачати свою актуальність і набувати рис приватної власності на землю. Феодали перетворювалися на земельних аристократів.
Дедалі активнішу роль почали відігравати міста, що масово з'являлися на перехресті шляхів сполучення і спершу були місцем поселення торговців. Ключовою функцією міст стало забезпечення обміну предметами першої необхідності. Міста стали осереддям свободи людей, що там мешкали. Принцип асоціації, особиста незалежність індивідів обумовили особливості господарського життя в містах. Виникли добровільні об'єднання різного типу — ганзи, гільдії, цехи, що охоплювали як виробництва, так і сферу обміну. Головна мета таких утворень полягала в об'єднанні заради захисту власних інтересів, одержанні певних привілеїв, здійсненні координації виробництва, цін, збуту тощо. Так почали з'являтися перші форми економічних організацій як принципово нових форм господарств та способу взаємодії між ними.
Проникнення принципів рівності і свободи в господарську сферу суспільства обумовило появу ринкової економічної системи, найбільш глибокою основою якої стали утвердження приватної власності на ресурси, еквівалентний обмін у процесі вільної конкуренції, постійно зростаючий поділ праці.
Ринкова економічна система, перші паростки якої з'явились у містах феодального суспільства, розпочала свій шлях становлення і розвитку в Європі завдяки: демократичним революціям, які змінили характер влади і відкрили путь для утвердження приватної власності; промисловій (індустріальній) революції, яка піднесла на небачену висоту поділ праці й обсяги створення благ і послуг, включила в обмін не тільки готовий продукт, а й ресурси; ринок охопив промисловість; римському праву; реформації церкви і просвітництва. Усе це дало змогу сформулювати нові цілі та цінності суспільства, які впливали на всі боки життя, зокрема на господарську діяльність людей.
4. Економічне зростання і його детермінанти.
Історичні форми господарства — цс якісні характеристиками господарської сфери суспільства. Іншим її виміром є кількісні параметри, що відображені в поняттях економічного зростання та економічного розвитку та конкретизуються системою економічних показників. Серед них особливе значення мають показники обсягів матеріальних благ та послуг, що створюються в конкретній господарській системі, зростання чисельності населення, показники людського розвитку тощо.Поняття «економічне зростання» являє собою одну з найважливіших характеристик процесу виробництва за будь-якої господарської системи. Це поняття відбиває можливості збільшення обсягу виробництва матеріальних благ і послуг за певний проміжок часу за умови повної зайнятості. Економічне зростання —- це кількісне та якісне зростання суспільного продукту за певний проміжок часу.Аналіз економічного зростання здійснюється за допомогою спеціального інструментарію, до якого відносять перш за все збільшення потенційного чи реального валового національного продукту (ВНП).Це зростання можна виміряти двома взаємозв'язаними показниками: зростанням за певний проміжок часу реального ВНП або зростанням ВНП на душу населення. У системі статистичного обліку ці показники подані річними темпами зростання ВНП у процентах.Існують два типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. За екстенсивного типу обсяги суспільного продукту зростають за рахунок кількісного збільшення факторів виробництва: залучення у виробництво додаткових ресурсів праці, капіталу (у вигляді засобів виробництва) та землі. Технологічна база при цьому залишається незмінною. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується зростанням масштабів випуску продукції на основі більш ефективних факторів виробництва. Зростання масштабів виробництва, як правило, забезпечується за рахунок використання досконалішої техніки, передових технологій, у тому числі технологій, що забезпечують заощадження ресурсів, підвищення кваліфікації робітників тощо. Ці фактори дозволяють підвищити якість продукції та продуктивність праці, забезпечити ресурсозбереження тощо. За умов науково-технічної революції, що розгорнулась із середини XX ст., і сучасної інформаційно-технологічної революції у західних країнах превалює інтенсивний тип економічного зростання.За умов ринкової економіки для забезпечення виробництва товарів та послуг необхідні такі фактори виробництва: праця, капітал, земля (природні ресурси), технологія та інформація. Водночас на економічне зростання впливають такі фактори, як попит та пропозиція.
5. Економічний розвиток його критерії та детермінанти.
Економічний розвиток можна розглядати як таке економічне зростання, що супроводжується значними структурними чи організаційними зрушеннями в господарській сфері суспільства. Наслідками економічного зростання можуть бути перехід від натурального господарства до товарного виробництва, зростання частки промисловості та сфери послуг у сукупному обсязі виробництва за рахунок зниження частки сільського господарства.
Економічний розвиток конкретизують такі, показники:1) обсяги виробництва валового національного продукту та його похідних на душу населення; 2)структура суспільного виробництва — частка промисловості та сільського господарства в народному господарстві; частка, обсяг та темпи розвитку прогресивних галузей промисловості; 3)кількісні та якісні показники рівня зайнятості населення; 4)використання природних ресурсів — обсяги залучення до господарської діяльності земельних, паливно-енергетичних ресурсів, корисних копалин і т. ін.; 5)рівень організації та ефективності суспільного виробництва,що виявляється у величині продуктивності праці, спеціалізації та концентрації виробництва, якості продукції тощо. Ще з часів класичної політичної економії для характеристики економічного розвитку використовується трифакторна модель виробництва, яка охоплює такі фактори: землю, працю та капітал. Неокласична школа (А. Маршалл) виділяє також четвертий фактор — підприємництво, тобто зусилля чи таланти щодо організації використання трьох зазначених раніше факторів. В економічному зростанні та економічному розвитку провідну роль відіграють форми економічної, соціальної та політичної організації суспільства, законодавча система, що втілюються в системі економічних інститутів. Люди, технологія та інститути мають безпосередній стосунок до процесу виробництва. Розвиток технології та суспільних інститутів є джерелом найдипамічніших змін в економіці. Разом з такими факторами виробництва, як праця, земля, капітал, вони утворюють сукупність детермінант економічного розвитку.
Детермінанти ЕК.РОЗ-КУ:населення( чисельність, статево-вікова структура, біологічні характеристики, рівень кваліфікації, участь у сусп. вир-ві); ресурси (земля(обсяги та родючість), корисні копалини, лісові водні ресурси, клімат,місце розташування та рельєф); технології ( технології камяного віку, реміснич, мануфактурне, машинне вир-во,сучасні технології ЕОМ, транспортні технолог., засоби звязку та інформац.технолог.)
6. Предмет історії ек. та ек. думки.
Спільним об'єктом економічних наук є господарська сфера (підсистема) суспільства. їсторико-економічна наука досліджує еволюцію господарської сфери суспільства, основні етапи ЇЇ ста-мовлення і розвитку. Історичні явища і факти господарського життя суспільства виступають об'єктом історико-економічної науки.Відбір та опис історичних явищ і фактів науковими засобами є однією з найскладніших проблем історико-економічних досліджень. Методологічною базою такого відбору є панівна парадигма економічної теорії, яка науково відбиває реально існуючу господарську систему суспільства. На основі системи наукових знань про економічну сферу суспільства здійснюється оцінювання процесу її історичного поступу, установлюються факти та явища, що мали історичне значення.Історичними явища і факти в господарській сфері суспільства стають лише тоді, коли засвідчують виникнення якісно нових, нетипових (унікальних) рис (характеристик), що з'явилися в ЇЇ історичному розвитку, Як правило, вони пов'язані з виникненням нових форм господарювання, нових способів виробництва і обміну, нових факторів виробництва та інших змін. Задача істор.ек. науки полягає у виявленні взаємозвязку між цими факторами та пошук причинїх виникнення. Господарській сис-мі притаманна певна цілісність, її основними характеристиками є: 1) відповідний рівень роз-ку, поділу праці, техніки і технологій; 2)форми власності на засоби вир-ва; 3)характер влади та ососбливості впливу держ-ви на ек.процеси; 4)особливість сусп.умов протікання цих процесів, наявні ресурси що використов у вир-ві. В історії роз-ку сусп.госп-ва ключову роль відіграють історич. форми гос-ва(господадські одиниці) та способи їх взаємодії між собою і сус-вом вцілому.Іншою важливою його складовою є глибина та адекватність пізнання людьми господарських процесів і віддзеркалення 'їх в економічних поглядах, думках, теоріях.
Історико-економічна наука повинна не тільки аналізувати історичні форми господарств та способи їх взаємодії, а й розглядати економічні думки, учення та теорії, які з різною глибиною та науковою довершеністю їх теоретично відображали. При цьому в економічних теоріях необхідно виділяти позитивний та нормативний аспекти, на які звернув увагу ще Адам Сміт. Позитивний підхід в економічній думці покликаний розкрити реальний зміст явища чи процесу, дати відповідь на питання; «що є?», «як є?», охарактеризувати історичні форми господарювання і стан господарської системи в конкретно-історичний момент її існування. Нормативний аспект економічної науки орієнтує нас на пошук відповіді на питання «як має бути?», щоб суспільство якнайповніше реалізувало свої цілі в господарській сфері. Він є основою для обґрунтування рекомендацій стосовно свідомої організації господарського життя суспільства, проведення економічної політики, адекватної наявним потребам. Так предмет істор.-економіч. Науки включає до себе історичні форми гос-ва і способи їх взаємодії та відображеня їх в економічній функції.
7. Метод істор. ек. та ек. думки.
Принципи цивілізаційної парадигми та особливості об'єкта і предмета історико-економічної науки обумовлюють вибір методів її дослідження.
Складниками сучасного методу історії економіки й економічної думки є: системний підхід; методологічні засади сучасної філософії; загальнонаукові методи; загальноекономічні методологічні положення сучасної економічної теорії; методи економічної історії та їх еволюція; історико-генетичний, історико-типологіч-ний, статистичні методи, метод компаративістики (порівняльний), а також методи соціологічних досліджень.
Для «нової економічної історії» характерним є використання нових методів економічного дослідження: 1)найширше використання статистичних методів дослідження за допомогою електршінообчнслювальпих машин; 2)використання економічної теорії для вивчення історії економіки; 3)побудова та використання гіпотетичних дедуктивних, у тому числі так званих контрфактичних моделей для пояснення минулого; 4)застосування факторного аналізу, тобто аналізу впливу факторів па виробництво в певні історичні проміжки часу; 5)використання принципу «за інших незмінних обставин».
Методи пізнання та дослідзісення в історії економічної думки грунтуються на їх комплексному та системному використанні. З-поміж основних методів дослідження варто виділити такі:
1)історичний метод, що передбачає дослідження генези економічної думки; урахування еволюційних та революційних теоретико-концептуальних змій; виявлення історичних джерел та передумов виникнення і розвитку економічних ідей та поглядів;установлення механізму та факторів соціально-екопомічпої динаміки та її теоретичного відображення в економічній науці; 2)хронологічний підхід — вивчення еволюції економічної думки в історичній послідовності, а також з'ясування наступності та спадкоємності виникнення та наслідування наукових ідей;• 3)метод зіставлення — порівняльний розгляд змісту, структури і методології, позитивної та нормативної теорій різних наукових напрямів, течій та шкіл; виявлення на цій основі критеріївїх класифікації та типологізації; 4)міждисциплінарний підхід до пізнання еволюції економічної науки в загальному контексті суспільного розвитку, який полягає в урахуванні впливу досягнень точних, природничих та суспільних дисциплін; також установлення впливу численних позаекономічних, у тому числі інституціональних факторів на розвиток економічної думки та теорії; 5)принцип єдності позитивного та нормативного аспектів економічної науки, що полягає в безпосередній спрямованості теоретичних досліджень на здійснення економічної політики, практичних заходів зі стабілізації економіки та сприяння економічному зростанню;6)аналітичний метод, що дозволяє дослідити внутрішню сутність явищ та їх теоретичне відображення в наукових підходахрізних напрямів та шкіл; 7)каузальний метод — розкриття причинно-наслідкових зв'язків досліджуваних етапів еволюції економічної думки, теоретичних напрямів та шкіл; 8)функціональний метод як виявлення та дослідження функціональних економічних залежностей ринкових факторів, їх формалізація та адекватна графічна і математична інтерпретація різними напрямами економічної теорії; 9) неопозитивізм та прагматизм — вивчення економічною теорією суспільних та соціально-економічних процесів такими,якими вони постають у реальній економічній дійсності та господарській практиці; 10)соціальний позитивізм— розгляд економічною наукою соціально-економічних явищ такими, що піддаються реформуванню та вдосконаленню, визнання ідей спонтанної та керованої суспільної еволюції.
8. Завдання курсу істор. ек. та ек. думки.
Завдання курсу історії економіки та економічної думки визначаються двобічністю предмета цієї науки. Можна окремо говорити про завдання історії економіки, історії економічної думки, а також про спільні завдання. Завданнями історії економіки є такі:1) з'ясування того «що, коли і де відбулося?» в господарській сфері; 2) узагальнення та аналіз господарського досвіду; 3) з'ясування логічних причинно-наслідкових зв'язків економічних процесів і явищ під час певних історичних подій,тобто виявлення їх обумовленості тими чи іншими факторами; 4)показ нерозривного зв'язку історії економіки, економічної теорії та історії економічної думки як єдиної історико-економічної науки.
Поряд із цим Історія економічної думки також- виконус такі завдання:
1) пізнання основних тенденцій та чинників розвитку економічної думки; 2)розкриття еволюції світової економічної теорії в єдності домінантних наукових парадигм;висвітлення змісту провідних теоретичних напрямів, течій та наукових шкіл на основі розкриття особливостей їх методологічних принципів та теоретичних основ; 3) установлення їх взаємозалежностей, спадкоємності та розбіжностей; 4)пізнання основних напрямів сучасної економічної думки,розуміння їх теоретичних джерел, методологічних особливостей,провідних наукових ідей та тенденцій розвитку;5) набуття уявлення про структуру наукового інструментарію сучасного теоретикоекономічного дослідження, формування у студентів на цій основі ширших аналітичних можливостей.
Історико-економічний аналіз конкретних історичних подій та фактів відіграє вкрай важливу роль у формуванні економічної культури господарських кадрів та розвитку економічного мислення майбутніх спеціалісті в-економістів.
Отже, можна констатувати, що основне завдання історії економіки та економічної думки полягає у формуванні економічного мислення, розуміння закономірностей розвитку та функціонування основних господарських форм та їх взаємозв 'язку і взаємо-обумовленоапі; відповідності чи невідповідності їм економічних теорій, з'ясування причин їх невідповідності, якщо така існувала, та факторів, що обумовлювали необхідність виникнення нових, альтернативних, гетеродоксальних економічних поглядів, думок, теорій та шкіл.
9. Етапи та напрямки розвитку історії економіки.
У розвитку історії економіки, або економічної історії як наукової дисципліни, можна виділити, на нашу думку, п'ять етапів:
I. Період становлення— з XVII, особливо XVIII ст., до середини XIX ст.
Традиційна економічна історія (історія народного господарства) — з середини XIX ст. до кінця 50-х років XX ст. —як самостійна наука.
«Нова економічна історія» (кліометрія, історична економетрика) — кінець 1950-х — 1960-ті рр.
Вивчення довгострокових тенденцій розвитку економіки та економічного зростання— як напрям історико-економічиихдосліджень, паралельний другому та третьому етапам з кіпцяXIX ст. до 70-х років XX ст.
V. Історична економіка— з 1970-х років й до сьогодення —як синтез методів «нової економічної історії» та аналізу довгострокових тенденцій економічного розвитку.
В ході розвитку історико-економічної науки досить поширеною практикою був спільний виклад історії господарства з історією економічної думки, про що свідчать, наприклад, праці Дж. Ешлі «Економічна історія Англії у зв'язку з економічною теорією» (СПб., 1897 р.) та В. Ф. Левитського «Історія господарського побуту у зв'язку з історією політичної економії» (Харків, 1907 та 1914 роки). Найяскравішими представниками економічної історії, її основоположниками в Англії був Арнольд Тоіінбі (1852—1883), у Франції-—- Фюстель де Купаиж Нума Дені (1830—1889), Марк Блок (1886—1944), Лабрус Ернєст Камінь (1895—1972), Фернан Вродель (1902—1985), у Німеччині — Фрідріх Ліспі (1789—1846), КарлБюхер (1847—1930), Макс Вебер (1864—1920) та інші.
Сучасна західна економічна історія, яку можна назвати «історичною економікою», являє собою синтез низки підходів, деякі з яких, зокрема «нова економічна історія», виникли порівняно недавно — у 1960-ті роки, інші праці, наприклад, у галузі економічної динаміки, з'явилися ще на початку XX ст.
Виникнення «нової економічної історії» зазвичай пов'язують із працею американських економістів -істориків А. Конрада та Дж. Мейєра «Економіка рабства на довоєнному Півдні», яку було опубліковано 1958 р. і в якій вони продемонстрували можливості використання сучасних теоретичних економічних моделей для аналізу економіки рабовласницького Півдня США, а також можливості статистичної перевірки достовірності цих моделей.
Найвідомішими представниками цієї школи, поряд з А. Кон-радом та Дж. Мейєром, с Р. Фогель, С. Енгсрман, Д. Норт. Для «нової економічної історії» характерним є використання нових методів економічного дослідження.
10.Етапи розвитку історії екогомічної думки.
Економічна наука загалом і економічна думка зокрема мають дуже давні традиції спроб виділення різноманітних періодів у розвитку як господарської практики, так і безпосередньо економічної думки. Спираючись на сучасні здобутки історико-економічної науки, ми пропонуємо таку схему періодизації історії економічних учень, яка не суперечитиме узвичаєним підходам до цієї проблеми як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Тож у розвитку економічної думки можна виділити такі основні періоди з відповідними напрямами всередині них:
до класична економічна думка, яка охоплює економічну думку Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Єгипет), античності (стародавні Греція та Рим) та середньовіччя. Також сюдивходить економічна думка періоду меркантилізму;
класична політична економія — В. Петті, П. Буагільбер,школа фізіократів на чолі з Ф. Кене; А. Сміт, Д. Рікардо,Т. Р. Мальтус, Ж. Б. Сей, Ф. Бастіа, У. Н. Сеніор, Дж. Ст. Мілль;
альтернативні класичній школі напрями економічної думки,або гетеродоксія класичній ортодоксії— історична школа, марксистська економічна теорія та генеза економічних концепцій соціал-демократії;
неокласичний напрям економічної теорії— виникнення та розвиток маржиналізму: встрійська (К. Менгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк), лозаннська (Л. Вальрас, В. Парето), кембриджська (А. Маршалл) та американська (Дж. Б. Кларк) школи;
основні напрями економічної думки XX— початку XXI ст. —виникнення та еволюція інституціонального напряму і кейнсіанства, еволюція неокласичного напряму та економічний неолібералізм, економічні теорії неоконсерватизму.
11. Підходи та критерії періодизауії господарського розвитку сус-ва.
Проблема періодизації-одна з найважливіших проблем нашої науки.
Підходи: 1)Формаційний(лінійний) - грунтується на моделі Маркса, в основі підходу покладено принцип економіч. детермінізму, тобто, економіч. явища і процеси вважають первісними стосовно інших яващ людського життя. Основа моделі - спосіб виробництва як сукупність виробнич.відносин та продиктивних сил. Політич., юридична та ідеологічна надбудова - це суспільно-економіч. формація. 2) Основний цивілізаційний (нелінійний) – підхід в якому істор. економ. розгляжається як сходженя від нижчого до вищого рівня її роз-ку. В їх основі лежить концепція прогресу. Представники: Десницький, Ліст, Мечников, . Гільдебранд, Бгохер, Маркс, Поланьї, Ростоу, Белл, Турен, Тоффлер, Іноземцев. Деснщький вирізняв чотири стадії економічного розвитку: 1) первісний, або мисливський (у т.ч. збиральництво); 2) скотарство; 3) рільництво; 4) комерцію.Ліст виділив п 'ять стадій, взявши за критерій періодизації найбільш поширений вид господарської діяльності людей. Перша стадія — - стадія дикунства.Господарство в цей період мало привласнювальний характер( мисливство, збиральництво, рибальство). Друга стадія — скотарська (пастуша).Третя стадія ~ рільницька. Четверта стадія — рільницько-мануфактурна (сільське господарство і ремесло). Організація суспільства — станово-державна. П'ята стадія — рільницько-мануфактурно-комерційна (рільництво, ремесло (промисловість), торгівля). Організація суспільства—станово-державна.Мечников намагався довести вирішальну роль рік, морів та океанів у розвитку історичних цивілізацій. Виокремив три основні стадії розвитку світової цивілізації як три своєрідні етапи інтеграції людських спільнот: 1) річковий період (стародавній період); 2) середземноморський період (Середньовіччя); 3) океанський період (Новий та Новітній часи). Гільдебранд основу своєї періодизації як критерій він поклав явища обміну і виділив три послідовні стадії: 1) натуральне господарство (з початку середньовіччя до середини XIII ст.); 2) грошове господарство (до кінця XVIII ст.); 3) кредитне господарство починаючи з XIX ст. Левитський запропонував таку періодизацію: 1) період замкнутого натурального господарства; 2) період міського господарства, який характеризувався зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а також союзом міст; 3) період народного господарства, або грошового та капіталістичного господарства. Але дані періодизації мають певні недоліки: відсутність визначеня суттєвих проривів в економічних змінних, що характеризують ту чи іншу стадію. Вченіспирались лише на окремі прояви в неекономічних інституціях, або на зовнішні події, внаслідок чого їх схеми періодизації не розкривають сутоекономічнчні чинники, що викликали перехід з однієї стадії до іншої. Такий синтез зробив Маркс, який вперше зумів уніфікувати соціологію та економіку, щоб пояснити іманентну еволюцію екогоміч.процесів. В центрі уваги Маркса відповідність виробнич.відносин характеру і рівню роз-ку продуктив. сил.Маркс поділяв людську історію на такі п'ять способів виробництва, або суспільних формацій: І) первіснообщинну, або примітивний комунізм; 2) рабовласницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) соціалістичну (комуністичну).Маркс одним із перших запропонував продуману філософію історії, підкріпивши її економічною теорією, а економічний прогрес розглядав як головний рушій суспільного розвитку.Друга група — теорії історичного кругообігу, або циклічності історико-екоиомічного розвитку суспільства.Віко запроваджує метод порівняльного дослідзісеиия історичних та культурних явищ. У культурній тра'дгщії коленого з народів виділяє три типи часу: І) релігійна доба (або божественна), 2) героїчна доба (або «поетична»), 3) людська доба (або цивільна).
15. Еволюція гос-ва в давньому Єгипті та його відображення в памятках економчної думки.
За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природнокліматичні умови місцевості були особливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих грунтів дозволяв отримувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуванням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське використання яких було можливим лише за умови створення зрошувальної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Споруджувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та постійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єднувала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошу-иальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспільні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільських землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпорядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колективного землекористування і встановлюється панівна роль державного господарства з ознаками адміиістративно-комапдної системи. Це і засвідчують найдавніші пам'ятки економічної думки. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію господарського життя та необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та іригаційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и.е,) і «Пророцтво Нефертіті» (XV ст. до н.е.). Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгипту відображають особливості організації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите на вікові групи та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та перерозподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади. У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком. Мірою вартості виступає зерно. Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділянки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, переходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес ожебрачешія землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів державної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет перетворюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.
17. Особдивості господарського роз-ку Давньої Індії та його відображення в памятках ек.думки.Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.
Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра.
У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.
«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.
«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.
Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.
«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.
Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.
18. Особливості госп-го роз-ку та ек.думки Давнього Китаю.
Китайська цивілізація виникає в зоні так званого пшеничного поясу, в долині річки Хуанхе, а процес колонізації прямував на південь. Розвивається поливне землеробство, що стає панівним завдяки будівництву великих зрошувальних систем. Технологія поливного землеробства, як і вирощування рису, консервативна, зрошувальні системи будуються на тривалий період, шо нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Вони потребують постійного нагляду та ремонту, які не може здійснювати сільська община. Тож необхідне втручання потужного інституту — держави (монарха, деспота, магараджі) з глибокою централізацією управління, що зумовлює форму землекористування і землеволодіння. Клімат — один із факторів, що визначає розвиток цивілізації.Кульмінація похолодання залізного віку припала на 900—250 рр. до н. є. Зародження китайської цивілізації відбулося наприкінці епохи за найсприятливіших умов. Тут відбувалося вирубування лісів, що призвело до руйнування ґрунтового багатства. Постала загроза екологічної кризи> тому колонізація півдня, перехід до поливного рільництва та лесового господарства були життєвою необхідністю. У цьому — подвиг китайського народу, що знайшов вихід з екологічної кризи, від якої загинуло багато цивілізацій. Потрібно було втручання держави. Крім того, на соціальному становищі народу позначилося зростання тиску демографічного фактора і клімату на життєвий простір. У давньому Китаї поважають науку, знання, мудрість. Населення поділяється на верстви: чиновники і народ. Останній, своєю чергою— на вчених, рільників, ремісників і торгівців. Платню як громадські, так і військові чиновники отримують зерном. Тут достатньо розвинені торгівля, міське ремесло, але, як і в Римі, ринково-грошові відносини в аграрній галузі замирають. Панує державне регулювання зерна. Земля — власність держави в особі імператора. Землероб має наділ і сплачує земельний податок зерном. Консерватизм технології, консерватизм системи управління, консерватизм світогляду загальмували розвиток китайської цивілізації, яка мала суттєві досягнення на ранньому етапі.Для створення сприятливих умов стабільності господарського устрою потрібні закони й релігія, сформовані звичаями. Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних учень, основними напрямами яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, котрі сформувалися у IV — Ш ст, до н.е. Конфуціанство на перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, .конфуціанці закликали правителів не підривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін.На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, представники легізму велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-щи» (IV ст. до н.е.). Автори трактату приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за постійний вплив держави на господарське життя, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним». . Великого значення автори трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Зокрема, вони вважали важливим регулювання державою цін на хліб, створення державних зернових фондів, надання пільгових кредитів землеробам, заміну прямих податків на залізо та сіль непрямими, застосування для стабілізації господарства нормованої емісії грошових знаків тощо.
19. Господарська діяльність в первісній історії Укр. Трипільська куль-ра та її знач.
Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України були виявлені пам'ятки буття найдавніших людей, що з'явилися в Європі близько 1 млн років тому. Ці залишки виявлено на Закарпатті, Наддніпрянщині, Житомирщині та в Криму. Світове значення має відкриття видатної пам'ятки духовного життя прадавнього населення України-— Кам'яної Могили, завдяки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало питань життєдіяльності, способу мислення, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей, починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів. У добу палеоліту основу діяльності наших давніх земляків становить мисливство, поряд з яким існували збиральництво та рибальство. За ознаками видів діяльності господарство мало привласшовальї-шй характер. Пам'ятки палеоліту були знайдені у так званих стоянках — «стійбищах», що свідчило вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти кам'яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації виступала переважно родова громада. У період неоліту виникає принципово нива форма діяльності — відтворювальна, передусім землеробство та скотарство. Люди переходять до осілих форм життя. Основою людських спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи. Визначено досить строкатий етнокультурний склад населення цієї доби -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окремих племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ тисячолітті до и.е.). Першим дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов'язана з Києвом. На початку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень (Майдане-цьке, Тальянки, Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е.Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворювальиого господарства па українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степовій та лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.
21. Осьовий час та його роль у формуванні Зх. Та Сх. Цивілізацій.
Формування двох сучасних цивілізацій пов'язують із так званим «осьовим часом», який, на думку К. Яспереа, припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. до Р.Х. Як він зазначає, саме вцей період відбувається «найрізкіший поворот в історії. З'являється людина такого типу, що зберігається донині.Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається чимало незвичайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе. Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу. Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними змінами в господарській та техніко-технологічній сферах, які найчастіше пов'язують із переходом до так званого залізного віку, поширенням досконаліших знарядь праці та модернізації виробничих процесів.Зазнає змін та певних трансформацій і соціальна структура суспільства, в якій поряд із традиційною державного владою— власністю та системою розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило, у вигляді рухомості. В соціально-економічному плані осьовий час пов'язаний з появою недержавних власних структур, а в суспільному — з визначенням самоцінності людини. Як стверджує К. Ясперс, завершення осьового часу тісно пов'язане із створенням світових імперій та світових релігій .Усі ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій — Китаї, Індії та у Середземномор'ї (Заході), незалежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур, призводив їх до загибелі. Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям — Східній та Західній, кожна з яких увібрала певні риси попередньої історії вищеназваних регіонів великих стародавніх культур. Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході. Проте до осьового часу ці регіони прийшли з уже досконало сформованими суспільними інститутами — державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов'язана з тими змінами форм господарської діяльності, що відбувалися в різних варіаціях у різних регіонах світу. Таким чином, осьовий час — це був період трансформації всієї життєдіяльності людства у межах провідних цивілізацій, він характеризувався принциповими змінами в соціальпо-екопомічній, політичній, етнічній та техніко-техполопчпій сферах.
22. Загальна характеристика Сх. та Зх. цивілізацій в осьовий час.
Соціальна структура східного суспільства, як вже зазначалося, була стратифікованою. Основним виробником (і найбільшою верствою-стратою) були землероби, переважно вільні землероби-общинники.Усі члени суспільства фактично перебували в цілковитому підпорядкуванні цареві, який мобілізовував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і верховним жерцем, не лише роздавав блага, а й забирав їх, а часом і саме життя. Єдиним власником основних засобів виробництва - землі й води, — була держава та її уособлення — східний деспот-цар. Усі землероби та землевласники вважалися лише користувачами землі.Найвищим і єдиним власником залишався верховний правитель (цар). І громадська земля, і земля окремої родини, і княжий уділ — усі ці земельні володіння належали окремим особам. Як результат - у східних деспотіях сформувалася стапово-кастова система, тобто соціальні страти формувалися залежно від господарських або державних функцій їх членів.Особливості східної економіки породжували й своєрідну форму фінансово-економічних взаємин між власником базових засобів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що здійснює землекористувач (чи селянин, чи аристократ), зосереджуються у царській скарбниці. Тобто доходи давиьосхідної скарбниці можна визначити як «репту-податок», інакше кажучи, одночасно і ренту (плату за землю), і податок (примусові вилучення у підданих держави на її користь), які можуть вилучатися як у грошовій формі, так і в натуральній, а також у вигляді праці. Основою господарства західних країн на відміну від Сходу стала індивідуальна власність на базові засоби виробництва — передусім землю. Суспільна та індивідуальна власність — були чітко відокремлені і забезпечені відповідними законодавчими актами. Інакше кажучи, влада була відокремлена від власності. Відмінного є і роль праці рабів, яка набуває певної господарської значущості. Водночас економічні зв'язки за умов панування натурального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві. . На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства. Власник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.
23. Гос-во Індії в другій половині І тис.до н е.”Артхашастра”
Історію економіки Індії в осьовий час слід розпочати від встановлення буддизму — першої на землі монорелігії, що безумовно позитивно вплинуло на її господарський розвиток. У цей період тут значного поширення набули залізні знаряддя праці, які значно полегшили не лише емлеробство, а й спорудження іригаційних споруд. Посилюється спеціалізація ремесла, шо, у свою чергу, підштовхує внутрішню торгівлю.коні та деякі інші товари. Досить ґрунтовні відомості про економічну реальність в Індії цього періоду нам дає «Артхашастра» (IV ст. до Р.Х.), економічний трактат, який приписують радникові царя Чандрагупти І Ка-утильї, або Віншнагупті. Пам'ятка являє собою зведення правил, більшість із яких є зверненням до царя. Так, у трактаті підіймається питання про економічну роль держави, активізацію її втручання у господарське життя, зміцнення державного апарату. Серед функцій держави згадується: колонізація нових земель та створення нових поселень, переселення надлишкового населення, будівництво колодязів та іригаційних споруд, усіляке заохочення рільництва, скотарства та садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного землеволодіння. Цареві давалися поради надавати землю у користування, якщо землероби зобов'язувалися сумлінно платити податки. Стосовно іригаційних споруд, то в трактаті зазначалося, що їх дозволялося передавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. Торгівля також була важливого статтею доходів скарбниці, а тому у трактаті велику увагу приділено організації нагляду за торгівлею, розвиткові міжнародної торгівлі, заохоченню купців, які імпортують іноземні товари та експортують царські. У трактаті також дістало розвиток й учення про касти, за яким усе населення ділилося на чотири касти аріїв — брахмани, кшатрії, вайшьї та шудри. За ними закріплювалася станова нерівність, визначалися обов'язки. З розвитком товарного обміну зростає й спеціалізація окремих громад, або родин, та чи інша форма господарської діяльності (землеробство, скотарство, різні види ремесла, будівництво, торгівля) закріплюється за родинами, з покоління в покоління передаються секрети майстерності. Виникають групи купців, лихварів, суддів, чиновників, філософів та ін. Майнові та професійні відмінності окремих груп населення нерідко (зокрема в даному випадку) закріплювалися у закрито-станових кастах. Велика частина трактату належить аналізу різних форм рабоволодіння, визначається неможливість рабства для аріїв. Знайдемо тут і рекомендації щодо обмеження рабства, зокрема заборону продажу дітей до 8 років; звільнення від рабства дітей вільного, який продав себе у рабство; визнання вільними дітей, народжених рабинею від господаря, а також її самої і т.д.
24. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка.
Осьовий час для Китаю пов'язуємо з іменами Копфуція, Лао-Дзи, Мо-Дзи та ін., які жили у VI—IV от. до Р.Х. Економічний розвиток Китаю цього періоду мав свої особливості. Ще у II тисячолітті до Р.Х. тут сформувалася жорстка ієрархічна система поділу на соціальні верстви, які залежали від верховного властителя. Представники кожної з верств отримували матеріальні блага суворо відповідно до рангу: розміри житла та якість його оздоблення, одяг, харчування, навіть умови поховання -все було різним, чітко регламентованим залежно від соціального стану. Надходження до державної скарбниці у вигляді результатів праці селян, ремісників і торговців перерозподілялися між представниками соціальних станів, що істотно гальмувало розвиток товарно-грошових відносин.Конфуцій (551—-479 рр. до Р.Х.), зокрема у збірнику «Шицзии», що був ним відредагований. Будучи засновником вчення про етику, Коифуцій висунув таку концепцію: вдосконалення окремої людини веде до вдосконалення суспільства, що, у свою чергу, веде до вдосконалення держави. Ці ідеї були спрямовані на посилення держави; дбаючи про її благо, Конфуцій закликав скоротити розміри податків, налагодити облік і контроль землеробських робіт, залучити трудове населення до виконання своїх обов'язків. Він вважав, що освічений правитель, будучи «батьком народу», є здатним реально вплинути на рівномірний розподіл багатства суспільства; що у народу буде добробут тоді, коли господарювання буде вмілим, а праця стане однаково вигідною як за умов «великої спільноти» (селянської громади), так і приватного володіння спадкової аристократії та не спадкових рабовласників.Застосування металевих, особливо залізних знарядь праці істотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний поділ праці, веде до індивідуалізації ремісничого виробництва. Зростає спеціалізація та професіоналізм ремісників.У III ст. до Р.Х. відбувається об'єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише політичне об'єднання. Перший імператор Цинь Ши-хуанді, або Цинь Шихуан (259—210 рр. до Р.Х.), провів низку реформ, зокрема відмовився від передачі землі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував привілеї аристократії , чим досяг торжества в Китаї державної форми власності. Адміністративна реформа дала йому можливість стати повновладним володарем країни.Соціальною реформою стало запровадження «Табелю про ранги», за яким перші сім рангів могли мати простолюдини, а починаючи з восьмого ранги надавали чиновникам за службу. Найвищими були 19-—20 ранги.Напевно, можна вважати, що реформи Цинь Шихуаиа в основі мали погляди авторів колективного трактату «Гуань-цзи» (IV—III ст. до Р.Х.), які як головне завдання, подібно до Кон-фуція, висували проблему «як зробити державу багатою, а народ задоволеним» через рівномірний розподіл багатства, не допускаючи збагачення торговців та лихварів. Вони також виступали за непорушність станового поділу суспільства, стверджуючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих станів країна не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі були шановані», адже тоді не було б кому працювати. Серед заходів, спрямованих на стабілізацію натурально-господарських відносин, найважливішими вони вважали регулювання державою цін на хліб, а також створення державних запасів хліба, реформування податкової системи .Ще одним реформатором цього періоду був Ван Май, який захопив трон у 9 р. після Р.Х. Він закріпив у Китаї лише два види земельних володінь— державні та селянські, за відсутності великої феодальної власності. Він також проголосив заборону рабства, але вона протрималася недовго; а рабство залишалося як патріархальне.На початку І тисячоліття Китай вступає у затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги кочівників погіршували становище. Але була збережена життєспроможність китайської цивілізації та її державність, продовжувала свій розвиток економіка.
25. Господарський роз-к Давньой Греції в осьовий час. Реформи Солона.
Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах —- містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування натурального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві. . На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І називали ойкісним. Діяльність їх зосереджувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних родинних потреб.Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства. Власник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.Але в інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає витіснятися за рахунок розвитку ремесла та торгівлі. Найбільшим центром стають Афіни. В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала аристократії. Основа цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважливіше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних зем-левласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками великих власників.Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під заставу землі, а на ділянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко.Такі явища були підтвердженням розкладу ойкісного господарства. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та ремісництво було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ.Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного громадянства. Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове рабство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабство одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили інтереси землевласників і певною мірою -— старого ойкісного господарства.Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рівними незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спадкове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передавати своє майно у спадок на власний розсуд.Отже, реформи Солона, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності.
26. Ек.погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля.
Палким прихильником економічного устрою давньої Спарти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) -афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкіспого) господарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма.Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофопт засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і вони... не мають поваги у містах, адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити навіть цілі дні біля вогню.Водночас Ксено-фонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєдпується із землеробством. Визнавав він і важливість та корисність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метків.Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філософів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів мусять постачати члени третього стану і раби.Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу думку думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, засуджував лихварство.Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини ' у творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у приватному.Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хре-матистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хремати-стикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику торгівлю і лихварство.Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.
30. Загальна характеристиеа Сх. та Зх.цвілізації доби Середньовіччя.
Середньовіччя—- цс період в історії людства, який зазвичай обмежують тисячоліттям між падінням Римської імперії наприкінці V ст. до Великих географічних відкриттів, які розпочинаються наприкінці XV ст.В Азії сформувалася арабо-мусульманська (ісламська) цивілізація. Ця форма цивілізації пов'язана з особливостями її культури, в основі якої с арабська мова, віровчення та культ ісламу. Фундаментом мусульманського віросповідання була віра у єдиного Бога Аллаха та Магомета як його пророка. Іслам сформувався в арабському середовищі, батьківщиною його є арабські міста Мекка та Медина.На базі ісламу виросла могутня держава — Арабський Халіфат, до якого у період його розквіту входили Сирія, Палестина, Месопотамія, Єгипет, Хіва, Бухара, Афганістан, значна частина Іспанії, Вірменія, Грузія. Арабо-мусульманський світ відзначався високим рівнем урбанізації. Багдад вважався одним з найбільших міст світу, де торгували лісом, порцеляною, хутром, прянощами, шовком, вином, усім, що вироблялося в Індії, Східній Африці, Китаї, Середній Азії. Надзвичайно своєрідна та яскрава культура була створена у середньовіччя на арабо-мусульманському Сході. Арабська астрономія, ме7щципа, алгебра, філософія, безсумнівно, були значно вищими за європейську культуру того часу. У Європі середньовіччя — це період становлення нової форми Західної цивілізації— європейської християнської цивілізації. Європейська цивілізація формується на території колишньої Римської імперії, яка, як відомо, розпалася на дві частини: Східну (Візантійську) та Західну (Римську) імперії. Культурною базою європейської цивілізації була античність. Християнство, як і в часи античності, не мало єдиної організації. Найактивніше боролися між собою голови Західної Римської церкви — папа Римський та Візантійської церкви— Константинопольський патріарх. У період Середньовіччя Західна Європа почала долати ці наслідки загарбницьких воєн та відроджуватися. Духовною основою всієї Європейської цивілізації стає християнство. Процес становлення Європейської цивілізації значною мірою був процесом християнізації-- залучення язичницьких народів до християнської культури, вірувань і звичаїв, вступу до християнських організацій-- католицької та православної церков.
Католицька церква не лише мала надзвичайний вплив на державні справи європейських народів. Ій належали величезні земельні маєтності та фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу із світськими державцями за політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі суспільні рухи (наприклад, Хрестові походи). Посідала вона й виключне становище у справі освіти та наукових досліджень.
31. Особливості господар-го роз-ку сус-ва Європейської цивілізації у V-Xст.
У добу середньовіччя господарське життя переживає процес аграризації, причому па значно нижчому рівні, ніж це було в античні часи. Це був тривалий процес, примітивна аграрна економіка досить довго панувала на теренах Європи, але риси її поступово змінювалися, еволюціонували. Перший етап господарського розвитку (V— XI ст.) характеризується пануванням натурального господарства. Землі Європи були мало залюдненими (чисельність населення Європи становила приблизно 25—30 мли осіб), а населення займалося в основному землеробством. Умови цієї праці були надзвичайно тяжкими, землеробство в основному мало підсічно-вогневий характер. Тобто в умовах необхідності отримання площ під посіви за панування лісів дерева підпилювали, потім валили, обрубували суччя та гілки, а наступної весни все спалювали і у розрівняну, ще теплу золу сіяли. Перші роки така ділянка давала непогані врожаї, але з кожним роком врожайність знижувалася, ділянку доводилося залишати й готувати в той самий спосіб нову. Проте такий екстенсивний спосіб землеробства не міг триватидовго, адже вільних земель, придатних для розчистки під посіви, ставало дедалі менше, землероби змушені були повертатися на вже полишені ділянки. Тривалість використання такої ділянки збільшується з появою досконаліших знарядь праці, які дозволяли ефективніше обробляти грунт, особливо з появою плуга (на півдні) та сохи (на півночі).
Добре відомими культурами цього періоду були зернові, найбільшого поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо. Врожайність зернових була дуже низькою— сам-півтора, сам-два, дуже рідко — сам-три.Умови життя землеробів були надзвичайно тяжкими, у постійній боротьбі за виживання, беззахисності перед стихійними лихами, частими неврожаями та голодоморами. Раціон харчування був надзвичайно вузьким, великої рогатої худоби було мало, отже, в раціоні майже відсутніми були м'ясо-молочні продукти. Відсутність будь-якої санітарії призводила до епідемій та високого рівня смертності серед населення, особливо серед дітей. Тривалість життя порівняно з античними часами різко скоротилася і рідко перевищувала 40 років. У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, найбільшою з яких була Франкська, територія якої охоплювала більшу частину Західної Європи.
35. Господарська система Західної Європи в ХІ – XV ст.
Другий етап розвитку аграрної середньовічної економіки припадає на XI – XV ст., і його характеризує значний прогрес у господарському житті Європи. Цей прогрес передусім виявляється в розширенні землеробства «ушир», коли до господарських процесів починають залучати землі, які досі були незайманими, вкритими лісами чи болотами. Ці процеси були найтісніше пов'язані з певними демографічними зрушеннями, за цей період, незважаючи на численні війни та епідемії, населення Європи зросло в два рази. Зростання населення зумовило зростання потреби в сільськогосподарській продукції. На зміну застарілій перелоговій системі приходить нова – трипільна, що разом з застосуванням нових добрив та знарядь праці підвищило врожайність вдвічі. Перехід до грошової ренти(чиншу) збільшував зв'язок селянина з ринком та поглиблював товарно – грошові відносини, це стимулювало велику ярмаркову торгівлю що згодом витіснила дрібні місцеві ринки. Усі ці зміни господарського ладу приводили також до певних соціальних наслідків. Так, перехід до грошової ренти істотно послабив зв'язки селянства із землею і збільшив рухомість населення. Отримання особистої свободи викликало розшарування селянства, в результаті зростає число селян позбавлених землі, та заможних селян з іншого боку, які скуповують землю збіднілих сусідів та навіть панів.
В цей період в Європі відбувається становлення численних абсолютистських монархій. Відбуваються кардинальні зміни в феодальних господарствах, що надає селянам нові права та можливості. Міста поступово набувають статусу самоуправління.
36. Середньовічне місто та його роль у становленні ринкових відносин в Західній Європі.
Починаючи з X—XI ст., відбувається процес відокремлених ремесла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлений низкою причин, головною з яких є комутація ренти, яка відкрила шлях міграції населення, чим і скористалися передусім сільські ремісники. Відхід ремісників із села, переселення їх до більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою господарського розвитку в розглядуваний період.
Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній період міста були сеньйоральними володіннями певних феодалів, тих, яким належала земля, на якій виникало місто їх огороджували кам'яними стінами та іншими оборонними спорудами, доступ у них був обмежений, а населення обкладалося такими ж повинностями на користь феодала, як і населення сіл. Усе це викликало невдоволення міщан, і, поступово зростаючи, воно призвело до так званих комунальних революцій. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади земельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася па боротьбу за свободу та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від відкритих збройних виступів до викупу жителями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік — Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; у Німеччині — імперські міста — Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Усе це свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції. Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від кріпосної залежності. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та торгівлі.
Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них виділявся, наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. мешканців, проте у більшості міст населення рідко коли перевищувало 10 тисяч мешканців, а домінували міста з кількістю населення менше 2000. Площа їх також нечасто перевищувала 1,5—3 га.
38. Економічні погляди Хоми Аквінського
Хома Аквінський (1225—1274) був учнем Альберта Великого, відомого філософа середньовіччя, працював в університетах Кельна, Парижа, Неаполя та Болоньї. Його економічні погляди були сформовані під впливом праць Аристотеля. Так, обґрунтовуючи природність і правомірність існування рабства та кріпосництва, станового ладу, він використовує як посилання на Аристотеля, так і па тексти Священного писання.
Виходячи з вимог «божественного порядку» та християнської моралі, він пропонує підпорядкувати їм усе життя суспільства, зокрема й економічні відносини. Саме з цих позицій він розглядає найважливіші проблеми тодішнього економічного життя: ціни, купівлі-продажу, проценту па капітал та приватної власності.
Розглядаючи ціну, Хома Аквінський передусім намагається пояснити, яка ціна с справедливою. Він стверджував, що справедлива ціпа повинна відповідати двом вимогам: повинна забезпечувати еквівалентність обміну відповідно до кількості праці та видатків, а також забезпечувати учасникам обміну прожиття відповідно до їхнього соціального статусу. Тобто справедлива ціна повинна забезпечити різний рівень добробуту ремісникові, церковнослужителю та дворянину. Повинні також враховуватися і витрати на зберігання товару, доставку його та певне страхування на випадок можливих втрат. Водночас Аквінський закликає у процесі обміну керуватися насамперед вимогами вищої справедливості відповідно до божественного закону, за яким, якщо одна зі сторін втратила в процесі обміну, то інша, яка отримала більшу вигоду, винагородила потерпілу, адже саме цього вимагає справедливість. Ідучи за вченням Аристотеля, Хома Аквінський розрізняє, з одного боку, обмін товару на товар або грошей на товар для задоволення необхідних потреб, а з іншого — обмін грошей на гроші або товари з метою отримання зиску. Але на відміну від Аристотеля, який перший вид обміну схвалював, а другий засуджував, адже він «живить жагу зиску», Аквінський вважав, що намагання отримати прибуток, який є метою будь-якої торгівлі, нічим не заперечує моральності, адже прибуток можна використати на корисні справи: утримання сім'ї, допомогу бідноті, пожертви. З морального погляду цілком моральним також є отримання прибутку, коли торговець доклав зусиль для надання товарові певних додаткових якостей або коли зиск отримується як плата за перевезення чи збереження товару. Засуджує він лише торгівлю спекулятивну, яка дає зиск без будь-яких додаткових витрат.
Водночас Хома Аквінський негативно ставиться до стягування відсотків за позичені гроші. Він поділяє всі предмети, які можуть позичатися, на такі, що знищуються у процесі споживання (хліб, вино тощо) та такі, використання яких не призводить до їх знищення (наприклад, будинок). Для перших стягнення відсотків — те саме, що отримання подвійної платні, а ось за користування другими цілком справедливо заплатити при їх поверненні за користування. Гроші він відносив до першої категорії, а тому й платити відсоток за них не є справедливим. Що правда, це стосується лише грошей, які позичалися на споживчі блага, а ось якщо гроші позичалися на продуктивне використання, то платити відсоток за позичку є цілком справедливим.
Стосовно ж власності, то тут Хома Аквінський бачить переваги приватної власності в тому, що саме вона встановлює у суспільстві «порядок та мир». А суспільна власність, викликаючи постійні суперечки та непорозуміння, зумовлює недбале ставлення до майна. Він також чітко бачить необхідність розвитку торгівлі, стверджуючи, що, засновуючи держану слід ураховувати зручності, які має територія для торгівлі та економічного розвитку країни. Але, слідуючи за Аристотєлсм, він віддає перевагу землеробству, розглядаючи його як галузь господарства, яка схвалюється божественним законом.
Праці Хоми Аквінського визначили напрям економічної думки середньовіччя, представники якої отримали назву каноністів, тобто тих, хто дотримується церковних канонів. У цьому напрямі працювали Генріх де Ганг (1220—1295), Жіль де Ром (номер 1316 р.), Ніколя Хорезм (помер 1383 р.) та ін
39. Господарство Київської Русі. «Повість минулих років»
Становлення державності у східних слов'ян відбувалося протягом тривалого часу І було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства
Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершується становлення феодальних відносин, зростає та зміцнюється феодальне землеволодіння (вотчина). Головними галузями економіки Київської Русі, як і в стародавніх слов'ян, були землеробство та скотарство. Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя.. Князі самі або через своїх «посадників» об'їжджали підвладні їм території та збирали данину хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали у листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига — підправляли зібране до Києва. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім'ї був «дим», а з окремого господарства – плуг або рало.
Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.
Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як «з варяг у греки» (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.
Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промислами. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.
З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю. Вона виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.
Про створення та структуру Давньоруської держави вчені дізнались з літописів, найціннішим в інформаційному плані з яких був літопис «Повісті минулих літ», перша редакція якого була створена ченцем Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та галицько-волинського літописання. В повісті минулих літ згадуються ранні державні формування словянських племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен та династії князів Київських:
41. Місто та міське господарство в Київській Русі. «Руська Правда»
У Київській Русі 13-—15 % населення мешкали у містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мали населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35—40 тис, чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно - військовими. Вони виникали на торговельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів.
Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Майстри родинами селилися у містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум'як тощо. Ремісничі посади розташовувалися упритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло у XI— XII ст., коли ремесло нараховувало до 40 спеціальностей. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше місце серед ремесел належало виплавці заліза та металообробці. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався процес відокремлення ковальства від металургії.
Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам інших країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври ювелірного мистецтва. їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за її межами.
Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення також і виробництво цегли— плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У добу Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисо-глібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам'яні палати».
Великого розвитку отримало також і теслярство, адже значну кількість церковних будівель, княжих та боярських теремів, а також будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.
Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об'єднуватися у «дружини» (як, наприклад, вишгородські ремісники «древоділи»),_ але нони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні західноєвропейським, через низку причин, серед яких варто назвати відсутність конкуренції з боку сільських ремісників і відсутність феодалів— власників міст, а отже й необхідності захисту під їхньої сваволі.
Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв'язок між якими був відносно слабким. Значно більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували передовсім предмети розкоту — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.
Гроші у східних слов'ян з'являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді», напевно, не означає, що худоба у давніх слов'ян була засобом обміну. Такі терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася купо, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резон. Ці грошові одиниці, як правило, були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами.
44. Передумови Індустріалізації господарства та зародження інститутів ринкової економіки в країнах Західної Європи(Кінець XV-XVI ст)
XVI — XVII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом переходу від феодального до індустріального суспільства. Зміст цієї перехідної епохи полягав у розкладі феодальних відносин і формуванні передумов індустріалізації господарства, зародженні інститутів ринкової економіки.
Головною причиною переродження феодальних відносин у ринкові виступила неадекватність форм організації феодального господарства умовам його відтворення й подальшого розвитку суспільства. У надрах феодального суспільства як цілковито об'єктивне явище відбувалася еволюція господарського розвитку В напрямі поступового витіснення натуральної форми господарства товарною. Криза натуральної системи господарства була початком становлення господарства ринкового типу.
Розклад феодального господарства був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства, формування великих капіталів, перетворення феодальної земельної власності на об'єкт купівлі-продажу, використання найманої робочої сили, посилення майнової та соціальної диференціації тощо.
Передумови індустріалізації господарства та зародження інститутів ринкової економіки складалися в другий період європейського феодалізму в країнах Північно-Західної Європи (Англії, Нідерландах, Франції). Головними з них були: просте товарне виробництво, купецько-лихварський капітал, руйнація натуральних форм феодального господарства, ремісничих цехів, купецьких гільдій, грошова рента, становлення внутрішніх національних ринків. Створенню загальноєвропейського товарного та грошового ринку сприяла міжнародна торгівля. У країнах Західної Європи початок переходу від феодального до капіталістичного господарства поклали зміни у сфері матеріального виробництва, стані та характері розвитку продуктивних сил, а також розширення внутрішнього і зовнішнього ринку, що сформувалися на межі XV і XVI століть.
На кінець XV ст. економіка феодального господарства в країнах Західної Європи набула певного розвитку. Чітко окреслилося феодальне та селянське господарство. Швидко зростає економічна роль феодальних міст, які стрімко розвиваються, а в них -ремісничого виробництва, що перетворюється на дрібнотоварне, поглиблюється суспільний поділ праці, розвивається внутрішня Та зовнішня торгівля, зростає роль грошей. Зростання ринку, втягування сільського господарства в товарно-грошові відносини лягає в основу цих процесів.
Поділ праці набуває якісно нового значення і відбувається па різних господарських рівнях; міжнародному (спеціалізація країн на виготовленні окремих видів товарів), макроекономічному, національному (остаточне виділення ремесла в окрему галузь, поява нових галузей економіки), мікроекономічному (поопераційний поділ праці в цехах, мануфактурах).
У процесі розкладу феодальних господарств та переходу до індустріалізованих капіталістичних господарств вирішальна роль належить розвиткові науки, техніки, промисловості, сільськогосподарського виробництва, результатом чого було створено передумови для здійснення великих географічних відкриттів кінця XV — початку XVIII ст.
47. Передумови та суть Великих географічних відкриттів
Об'єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім — до казкової Індії) була зумовлена відповідною економічною та політичною ситуацією, що склалася на той час у Європі. Великі подорожі європейців зумовлені цілою системою передумов.
Основними економічними передумовами Великих географічних відкриттів є зрушення у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу феодальної та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які наприкінці XV ст. дістали прояв в уже констатованих нами істотних змінах у сфері матеріального виробництва, стані та характері продуктивних сил, зростанні сфери товарно-грошових відносин і розширенні рийку. Серед економічних передумов вирізнялися:
Бурхливий розвиток промисловості, зростання товарності сільського господарства, що приводило до потреби в нових ринках збуту;
ускладнення грошового обігу та посилення ролі торговельних бірж вимагало більшої кількості дорогоцінних металів як засобів обігу (європейські джерела срібла були значною мірою виснажені). «Жага золота» штовхала європейців на пошук нових шляхів на Схід, через океани;
криза середземноморської торгівлі. Завоювання Туреччиною Південно - середземноморського та Азовсько-Чорноморського басейнів і феодальна роздробленість Золотої Орди сприяли блокуванню традиційних торговельних шляхів та перетворили арабів,які захопили Аравійський півострів, у монополістів посередниківу цьому напрямі торгівлі. А це робило торгівлю європейців зі Сходом нееквівалентною і сприяло відтоку, а не притоку дорогоцінних металів.
До політичних передумов географічних відкриттів можна віднести:
• розвиток абсолютизму в Західній Європі, який створив передумови для організації великих морських експедицій, головною метою яких було захоплення колоній, оскільки істотно збіль-шилися грошові потреби абсолютистських монархій і дворянства на утримання значно зрослих державних структур та розкішне життя двору. Одночасно більшість феодалів через подрібнення родових земельних маєтків істотно збідніла;
• завершення державного об'єднання низки країн Західної Європи, що супроводжувалося закінченням тривалих виснажливих воєн.
Науково-технічними передумовами великих географічних відкриттів були досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму можливість тривалих подорожей. Це насамперед відродження античних уявлень про те, що Земля — куля, уточнення карт, удосконалення навігаційних приладів (компас, секстант, астролябія), а також будівництво суден нового класу — каравел з трьома щоглами та ярусним розташуванням вітрил, що дозволяло йти потрібним курсом за будь-якого напрямку вітру, а, отже, здатних подолати великі відстані в складних умовах океану. Каравели стали одним із символів цієї епохи.
Великі географічні відкриття мали великі наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства. Одним з найбільш значущих економічних результатів Великих відкриттів стала так звана «революція цін» у Західній Європі, яка відіграла вельми значну роль у розкладі феодалізму та формуванні капіталістичного господарства.
48. Роль Великих географічних відкриттів у становленні ринкового господарства суспільств Європейської цивілізації.
Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише для європейської, а й для світової економіки. Відбувається становлення світового ринку. Унаслідок відкриття нових земель площа відомої європейцям поверхні Землі до кінця XVI ст. збільшилася в шість разів.
Розширюється не лише територіальна сфера обігу, а й торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо); різко збільшується обіг відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, прянощів. Так, у XVI ст. увезення прянощів в Європу перевищувало обсяг венеціанського та генуезького імпорту більше, ніж у ЗО разів (з 200 до 7000 т).
Боротьба за оволодіння новими ринками вела до створення в ряді країн монопольних торговельних об'єднань, найбільш потужними з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії.
Переміщення основних торговельних шляхів із Середземного моря в Атлантичний океан зумовило занепад італійської торгівлі, передусім венеціанської та генуезької. Роль основних торговельних центрів спочатку переходить до портів Піренейського півострова (Ліссабон, Кадіс — аванпорт Севільї та ін.). Італійські міста змінили торговельну спеціалізацію (увезення в Європу східних тканин, вивезення на Схід англійського сукна). Німецькі міста опинилися поза світовою торгівлею. Водночас зросло значення міст уздовж узбережжя Атлантичного океану, насамперед Антверпена (Нідерланди), який став справжнім центром світової торгівлі — як ввозу, так і вивозу з Європи. Змінюється й техніка торгівлі, яка удосконалюється настільки, що поширюється торгівля за зразками. Це, у свою чергу, вело до створення торговельних бірж, першою з яких стає антверпенська. Поступово роль центру світової торгівлі й кредиту отримують Амстердам та Лондон.
49. Наслідки Великих географічних відкриттів та їх значення для розвитку світової економіки
Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише для європейської, а й для світової економіки:
Розширилася територіальна сфера обігу. Виникли економічні зв'язки між найвіддаленішими землями І народами різної матеріальної культури. Внаслідок відкритгя нових земель до кінця XVI ст. площа відомої європейцям поверхні Землі збільшилася в шість разів.
Розширився торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо); різко збільшився обіг відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, прянощів.
Боротьба за оволодіння новими ринками приводить до створення в ряді країн монопольних торговельних об'єднань, найпотужнішими з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії, які у середині XVI ст. діяли в усіх колоніальних країнах. Величезні масштаби колоніальної експансії реалізували завдання первісного нагромадження капіталу.
4. Центр торгівлі переміщується із Середземного моря в Атлантичний (головна роль у світовій торгівлі припадає на Голландію, Англію і Францію), Індійський, а пізніше -- Тихий океани.Завдяки цьому зовнішня торгівля в XVI—XVIII ст. сягає рівня світової.
5. Змінюється техніка торгівлі, яка зростає настільки, що поширюється торгівля за зразками. Огляд усього товарного асортименту став фізично неможливим. Зростання товарної маси диктувало зміни в механізмі торгівлі. У XVI ст. виникають спеціальні місця для огляду зразків і укладання угод — торговельні біржі. Це, в свою чергу, викликає потребу в кредитах для кредитування торгівлі та сприяє заснуванню великих банків. З часом роль центру світової торгівлі й кредиту поступово отримують Амстердам та Лондон. Починаючи з 1585 року Амстердамська біржа здійснює регулярну публікацію цін на товари.
6. Відбувається становлення світового ринку. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу торговельні шляхи зв'язали між собою Європу, Африку, Америку та Австралію і почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до зародження і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.
7. Наслідком Великих географічних відкриттів стало посилення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула яскраво вираженого меркантилістського характеру.
Великі географічні відкриття створили основу для виникнення міжнародного поділу праці та світового господарства. Кордони європейського світу суттєво розширилися й охопили майже всю планету за винятком Австралії. В 1493 р. Папа Римський скріпив своєю печаткою перший договір про поділ світу між Іспанією та Португалією. Великі географічні відкриття мали великі наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства. Одним з найбільш значущих економічних результатів Великих відкриттів стала так звана «революція цін» у Західній Європі, яка відіграла вельми значну роль у розкладі феодалізму та формуванні капіталістичного господарства.
50. Первісне нагромадження капіталу: сутність, джерела та значення для становлення ринкового господарства.
Процес первісного нагромадження капіталу забезпечив усі необхідні умови для переходу від переважно натурального, дрібнотоварного господарства до ринкового товарного виробництва:
звільнення основної маси робітників від особистої, феодальної залежності і станових, цехових обмежень; відокремлення робітників від засобів виробництва, з метою створення для них необхідності пошуку роботи за грошову плату;
концентрація капіталу, переважно в грошовій формі, у рукахтих, хто спроможний організувати й управляти великомасштабним товарним виробництвом (у підприємців);
наявність ринків постійного збуту продукції.
Примусове позбавлення дрібних товаровиробників засобів виробництва і їх перетворення у бідних продавців своєї робочої сили було важливим кроком до створення умов для капіталістичного виробництва.
Другим важливим кроком на шляху організації капіталістичного виробництва був процес нагромадження великих грошових запасів у руках цехових майстрів, фермерів, але головним чином — у купців і лихварів.
Основними джерелами нагромадження капіталів стали:
зовнішня торгівля, особливо колоніальними товарами — перцем, прянощами, пахощами, тютюном
система протекціонізму, державні позики, податки;
пряме пограбування колоніальних володінь і залежних земель, колоніальні війни, торгівля рабами, піратство;
організація в колоніях (в Америці) рабовласницького, плантаторського господарства; жорстокі методи поневолення та пограбування корінного населення Африки, Азії, Північної і Південної Америки;
нещадна експлуатація позбавлених засобів виробництва і засобів існування пауперів у майстернях і робочих будинках, де робота виконувалася з перервами лише на сон і харчування.
Отже, процес первісного нагромадження капіталу це історичний процес відокремлення виробника від засобів виробництва, процес примусового позбавлення їх приватної власності й перетворення в бідних продавців своєї робочої сили, що передував власне капіталістичному нагромадженню. Його головною відмітною ознакою були розвиток товарно-грошових відносин, становлення ринкової економіки. Виходячи з того, що капітал — це цінність, що зростає, його нагромадження починалося там, де цінність працювала на своє збільшення.
51. Форми господарств на етапі утвердження мануфактурного виробництва в країнах Західної Європи та українських землях
Еволюція ринкового господарства в країнах Європи та українських землях пов'язана з мануфактурним виробництвом як більш прогресивною й адекватною досягнутому рівню розвитку продуктивних сил формою організації виробництва
Із середовища заможних майстрів, купців і дрібних фінансистів формується прошарок мануфактурників — власників великих майстерень, не зайнятих фізичною працею, які є капіталістами. А дрібні ремісники поступово втрачають незалежність і право власності спочатку на вироби, а потім і на саме господарство та знаряддя виробництва. Паломництво, або «розсіяна» мануфактура, одержало особливо бурхливий розвиток там, де були слабкі цехові обмеження. А цехові майстри, збільшуючи масштаби свого виробництва і ступінь поділу праці, створювали централізовані мануфактури. Особливо ефективні мануфактури були в галузях із дорогими, складними засобами виробництва і стійкого масового збуту: видобувній, збройній, суднобудівній, друкарській, ткацькій.
Мануфактурне виробництво в Україні мало свої особливості. Основними видами мануфактур, що існували в українських землях, були кріпосна та капіталістична мануфактури. До кріпосної мануфактури належать:
вотчинна мануфактура (підприємство, базоване на примусовій праці, що виникає з XVII ст. у великих маєтках-вотчин Російської імперії; в основному займається переробкою сировини, що виробляється в маєтку); в Україні до вотчинної мануфактури відносять суконну та цукрову мануфактури;
посесійна мануфактура (виникає у XVIII ст., в період правління Петра І; передбачає умовне володіння, використовує примусову працю приписних робітників); найбільшого поширеннянабула в галузях важкої індустрії.
До капіталістичної мануфактури належали:
—купецька мануфактура (виникає в України в XVII ст., базується на вільнонайманій праці, як правило, належить представникам III стану — купцям);
- селянська мануфактура (підприємство, засноване заможним селянством); виростає, як правило, із селянських кустарних промислів, використовує вільнонайману працю.
Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу стимулювало розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кількість торгів та ярмарків. Міцніли й економічні зв'язки України із зовнішнім світом: з Західною Європою, Росією, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже важкими. Економічна політика польського уряду захищала передусім інтереси шляхти і завдавала великої шкоди розвиткові української вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток
54. Господарства суспільств Європейської цивілізації на етапі становлення централізованих імперій. Меркантилізм
На третьому періоді європейського феодалізму, починаючи з кіпця XV ст., відбуваються значні зміни в усіх сферах життя. Відбувається становлення та розвиток нової форми. Поступово створюються умови для переходу від феодального до індустріального суспільства, що було пов'язано з розвитком товарно-грошових відносин, особливо в містах; початком руйнування натурального феодального господарства; зростанням обсягів торгівлі; наближенням спеціалізації ремесла до рівня мануфактурного поділу праці; посиленням майнової та соціальної диференціації; формуванням великих капіталів і розвитком розширеного відтворення. Набуває поширення ідеологія меркантилізму. Керівним принципом Меркантилізму був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої . У центрі уваги опинясться саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв’язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як едину, цілісну, наукову теорію. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, сукупністю особистих поглядів різних людей, а також сукупністю практичних господарських заходів.
Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення.
багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто нагромадження грошей.
виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку.
безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.
сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі:
Г — Г'
Джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.
треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .
Теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм (монетарний) і розвинутий меркантилізм (мануфактурний) . Ранній меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. (політика зменшення імпорту).
55. Історичні передумови виникнення, загальна характеристика та етапи розвитку меркантилізму.
Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у ХУ ст., але поширення набув у ХУІІ ст. Головна передумова виникнення - розклад феодалізму та зародження капіталізму.
Виникнення капіталістичного способу виробництва через первісне нагромадження капіталу (шляхом розорення дрібних виробників, колоніальними загарбаннями), виникнення світового ринку, необхідність створення великих капіталістичних підприемств, мануфактур, торговий капітал Меркантилізм - перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва, вирішував практичні питання прискорення первісного нагромадження капіталу. Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії
Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення.
багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто нагромадження грошей.
виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку.
безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.
сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі:
Г — Г'
Джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.
треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .
Меркантилізм пройшов два етапи у своему розвитку. Це ранній меркантилізм, (монетарний) , і розвинутий меркантилізм (мануфактурний).
Представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.
Ранній меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. В країні була політика максимального зменшення імпорту.
Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого меркантилізму. Властиві заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита не дали очікуваних результатів
У другій половині ХУІ ст. система монетарного меркантилізму змінюеться системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у ХУІІ ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкрегьсн у Франції, Антоніо Серра в Італії. Для цієї системи характерною е теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. 3 ціею метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів.
Ранні меркантилісти вважали, що будь-яка купівля зменшуе їхню кількість, а будь-який продаж — збільшуе. Пізні ж меркантилісти розуміли, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.
56. Особливості меркантилістської політики західноєвропейських держав в період зародження ринкового господарства.
Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм.
1 В. Стаффорда, його твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників»..
розуміння зв’язку між вартістю грошей і вартістю товарів. Зменшення цінності грошей спричиняє підвищення цін на товари. Псування монети, на думку Стаффорда, мае подвійні наслідки: 1) дорожнечу; 2) відплив з країни повноцінної монети . Гроші є тільки засобом обігу. Сировинні продукти не мають вивозитися за кордон необробленими, оскільки це спричиняє завезення їх в обробленому вигляді, що є невигідним. Необхідність державного опікування вітчизняною торгівлею. Він пропонує заборонити ввезення предметів розкоші
2 Томас Мен У творах він заперечує монетаризм і обґрунтовує теорію торгового балансу.
гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Утримання грошей лише шкодить Єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.
Увезення та вивезення грошей, за Мєном, прямо залежить від стану зовнішньої торгівлі. Якщо вивезення перевищує ввезення, гроші надходять у країну.
Мен вимагае зменшення мита на товари, що вивозяться, є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і вимагае заміни експорту сировини експортом готових виробів.
3 Самуїл Фортрей , Він пропонує встановлення на іноземні товари високого мита. Приділяє особливу увагу підвищенню продуктивності сільського господарства. Але вважає промисловість джерелом багатства.
4 Джеймс Стюарт він не погоджується, що багатство створюється внаслідок продажу товарів за ціною, що перевищує їхню вартість. Він розрізнєе «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є результатом обміну в процесі міжнародної торгівлі.
Французький меркантилізм.
Політику меркантилізму проводив Генріх ІУ, а потім Людовік ХІУ, завдяки заходам міністра фінансів Жана Батіста
1 Антуан Моикретьєн де Ваттевіль, Вважав торгівлю важливішою за промисловість. Для могутності держави необхідне золото, а найнадійнішим способом його придбання е зовнішня торгівля. Монкретьєн засуджує політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. У торгівлі виграш одного е втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі , країна в цілому нічого не втрачає.
Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство Першочергового значення він надае «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.). Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх однією з причин, що призводить до відпливу золота з країни.
Монкретьєн вважає, що держава має турбуватися про народ(селян).
Меркантилізм в Італії.
1Гаспар Скаруффі. запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову систему, визнати золото та срібло валютними металами .
2Антоніо Серра Серра дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, торгівлі, відповідної політики уряду.
3Антоніо Дженовєзі вважає, що неможливо допускати такого вивезення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і такого ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам Багатство - це не гроші самі по собі, а правильно організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля. Їх мае бути стільки, скільки необхідно для обслуговування торгівлі.
Ідеї меркантилізму у тій чи тій формі позначалися на формуванні й розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та інших країн як Західної, так і Східної Свропи.
57. Особливості господарського розвитку українських земель у XVI – XVIIст.
У період з XVI по першу половину XVIII ст. український на-од існував без своєї держави, не маючи можливості розвивати власне господарство і вільно порядкувати своїми природними багатствами. Українська Козацька держава, створена в ході визвольної війни середини XVII століття, поступово втратила свою незалежність. Тож, господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали.
Протягом XVI -- першої половини XVIII ст. ст. утвердилася панщинно-кріпосницька систем.,
У 1569 р. між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави - Речі Посполитої, в результаті чого більша Частина українських земель відійшла під владу Польщі. Почало Стрімко зростати велике феодальне землеволодіння.
Одним з наслідків Великих географічних відкриттів для України було виникнення фільварків. Фільварок - це товарне багатогалузеве господарство, базоване па примусовій праці кріпаків. Розвиток фільваркового господарства став причиною проведення аграрної реформи короля польського та великого князя литовського Сигізмунда II Августа.
За рахунок цього очікувалося підвищити продуктивність фільваркових та селянських господарств з метою збільшення товарного виробництва збіжжя, яке було головною сільськогосподарською експортною культурою. Запроваджена спочатку у великокнязівських маєтках, до кінця XVI ст. так звана волочна реформа була поширена на більшість магнатських маєтків. Такі реформування були проведені переважно на Берестейщині та Волині.
Зростання фільваркової системи та поширення панщини зміцнило землеволодіння магнатів і шляхти. Селяни почали втрачати право переходу, опиняючись в особистій, поземельній, судово-адміністративній залежності від хазяїна чи пана. Протягом XVI ст. (1505 та 1520 рр.) польські сейми видали низку законів, що суворо забороняли селянам без дозволу феодала покидати свій наділ, і, нарешті, третій Литовський статут 1588 р, остаточно закріпачив селян. їм заборонялося самостійно виступати в суді і свідчити як проти, так і за своїх панів. Шляхтич отримав право не лише продати чи купити селянина, а й засудити його на смерть. Під ярмом Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав.
Під впливом зростання товарно-грошових відносин в ринок поступово втягувалися і селянські господарства, в результаті чого зростає прошарок заможного селянства, яке займалося торговельним землеробством, промислами, використовувало найману працю, проте розвиток капіталістичних відносин стримувався пануванням феодальних.
Цехове ремесло, як і в Зах. Європі, було жорстко регламентоване. Внаслідок цього в містах існувала велика кількість позацехових майстрів, так званих партачів. Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу стимулювало розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кількість торгів та ярмарків. Міцніли й економічні зв'язки України із зовнішнім світом: з Західною Європою, Росією, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже важкими. Економічна політика польського уряду захищала передусім інтереси шляхти і завдавала великої шкоди розвиткові української вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток
Ті Українські землі що опинилися у складі Московської держави зазнали набагато більших утисків, особливо за правління Петра 1. Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення ЇЇ у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Великої шкоди петровська політика завдала українській торгівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Високими митами та заборонами були перекриті можливості для українського купецтва у вже налагодженій міжнародній торгівлі.
У період правління Катерини II (1762—1796 рр.) відбувається ліквідація й більшості соціальних здобутків Визвольної війни. У серпні 1775 р. спеціальним «Маніфестом» знищується Запорізька Січ, та посилюється феодально-кріпосницький гніт.
Щодо економічного розвитку галузей, то найпоширенішою галуззю було ґуральництво. Поряд з ним в багатьох фільварках існували поташні буди, селітряні варниці, суконні мануфактури. Зростання товарності поміщицьких господарств призводить до зростання посівів технічних культур, поліпшуються породи великої рогатої та робочої худоби, овець тощо. У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. На Лівобережній Україні у 80-х роках XVII ст. було 2836 «заводів», 87 % яких становили винниці. З'явилися мануфактури залізоробні, з виробництва пороху, шовку й виробів з шовку, фаянсу тощо.
З розвитком торгівлі в Україні йшов процес формування фінансово-грошової системи. Протягом XVIII ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витісняли з обігу польсько-литовські
58. Економічні погляди В.Петті та П.Буагільбера.
Класична політекономія зародилась у Франції на поч. 18ст, прийшовши на зміну меркантилізму. Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні економічних поглядів Буагільбера:
- гостро критикує меркантилістів;
- джерело багатства – не обіг, а виробництво, зокрема в с/г;
- виступає проти державного втручання в економічне життя;
- розуміє об’єктивну суть економічних законів.
Теорія вартості.
- виділяє ринкову ціну і “істинну” вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці;
- стоїть на позиціях еквівалентного обміну;
- для нормального ек. розвитку потрібен вільний обмін між галузями в-ва і відшкодування витрат виробників. Ці проблеми вирішуються міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час на одну одиницю товару за умов такого поділу і становить його “істинну” вартість;
- мета товарного в-ва – споживання, основну увагу звертає на споживчу вартість;
- висловлює думку про необхідність рівноваги в ринковій економіці.
Теорія грошей.
- бере за основу прямий товарообмін;
- гроші порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до “істинної” вартості;
- єдина корисна функція грошей – полегшення обміну – отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.
Петті вважають засновником трудової теорії вартості. Саме тому К. Маркс називає його засновником класичної політичної економії в Англії. Вартість Петті трактує з позиції пропорційного обміну, що визначається затратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Він використовує термін «природна ціна», яка в нього і є, по суті, вартістю. Природна ціна певного товару визначається, за Петті, кількістю срібла, на видобуток якого і доставку в Лондон треба витратити стільки ж праці, як і на виготовлення товару.
Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найактивніший чинник багатства, земля — його мати». У такий спосіб земля в нього теж стає фактором вартості.
Заробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається вартістю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці, її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва. Процент Петті називає грошовою рентою» і визначає його як щось похідне від ренти. Його величина залежить від розмірів земельної ренти і кількості грошей в обігу.
61. Промисловий переворот, його суть і значення для ринкового господарства.
Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот (або промислова революція). Такий промисловий переворот стався в Європі внаслідок впровадження машинної праці та переходу від мануфактурного виробництва до фабричного. Це великий стрибок в розвитку людства. Винайдення парового двигуна та впровадження його в виробництво дозволило значно полегшити процес виробництва, зробити його менш трудомістким та суттєво зменшити фінансові витрати на виробництво. Іншою причиною промислової революції може стати перехід від одного способу організації виробництва до іншого, наприклад від мануфактури до фабрики.
Загалом хоч промислові революції мають спільні риси, та в кожній країні проходять по – різному. Історично склалося, що першою промисловий переворот провела Англія, причиною цьому був високий рівень розвитку порівняно з іншими країнами.
Розглядаючи значення промислового перевороту для ринкового господарства, можна сказати що воно завжди позитивне. На даному етапі промисловий прогрес дозволив значно збільшити виробництво, запровадив нові способи виготовлення продукції та сировини для промисловості. Промисловий переворот приніс новий етап в економічних відносинах та нову еру в науці і техніці.
62. Промисловий переворот в Англії, його суть і значення для розвитку ринкового господарства країн Європейської цивілізації. Д.Рікардо і К.Маркс про промисловий переворот та його наслідки.
Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот (або промислова революція) — перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики. Батьківщиною промислового перевороту стала Англія, де в середині XVIII ст. склався комплекс економічних та політичних передумов його успішного здійснення, насамперед достатньо високий рівень розвитку мануфактурного виробництва, обумовлений активним процесом первісного нагромадження. Крім того, за рахунок подрібнення операцій, у результаті зростаючого поділу праці, виробництво готується до застосування машин. Головною ж політичною передумовою стає Англійська буржуазна революція (1640—1649 рр.), що скасувала феодальні привілеї та відкрила шлях для капіталістичного розвитку.
Промисловий переворот в Англії відбувався приблизно з останньої третини XVIII ст. до першої чверті XIX ст. Його основними етапами були винайдення та застосування машин у текстильній промисловості (спочатку у бавовняній), удосконалення металургійного процесу, винайдення та активне впровадження парового двигуна і, нарешті, створення галузі, що виробляє машини, — машинобудування. По-перше, бавовняна промисловість була новою галуззю, її мануфактурні підприємства будувалися вже з урахуванням досягнень технічного прогресу, значно більшими за розмірами, що створювало сприятливіші умови для запровадження машин. Крім того, продукція бавовняної промисловості споживається різними верствами населення, тоді як суконна, традиційна для Англії, промисловість значною мірою виконувала державні замовлення. Це робило бавовняну промисловість більш залежною від коливань кон'юнктури ринку, а власників підприємств більш заінтересованими у застосуванні нової, ефективнішої техніки та технології.
У результаті завершення промислового перевороту (перша чверть XIX ст.) в Англії пануючим стає фабричне виробництво, країна з аграрної перетворюється в індустріальну. Це проявляється в значному піднесенні промислового виробництва, передусім виробництва бавовняних тканин (споживання бавовни за 130 років зросло в 1000 разів); прискорився розвиток металургійної, машинобудівної промисловості. Значного розвитку досягло залізничне будівництво.
Промисловий переворот мав важливі соціальні наслідки. В Англії складається структура капіталістичного індустріального суспільства, різко підвищується питома вага міського населення (в 1811 р. частка сільського населення скоротилася до 35%).
Значно зростає роль колоній як ринків сировини та збуту для англійської промисловості. Англія перетворюється в економічного лідера доби домонополістичного капіталізму — провідну торговельну країну, найбільшу колоніальну державу, «майстерню світу», яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому неабияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі — фрітредерства (від англ. Free trade). До політики фрітредерства Англія переходить у 1853 р. Ця політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну.
63. Загальна характеристика форм господарства національних економік в країнах Європейської цивілізації епохи вільної конкуренції.
У кінці XVI — початку XIX століть у країнах Західної Європи відбулися суттєві зміни в духовно-культурній, політичній, господарській та соціальній підсистемах суспільства. Серцевиною цих змін стало формування приватної власності й ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації.
Зміна політичних систем країн у результаті революцій обумовила формування якісно інакшого економічного центру та зміну статусу економічних індивідів у суспільстві. Суспільство перейшло від відносин особистої до економічної залежності, що знаменувало собою заміну особистої власності приватною.
Демократична та промислова революції змінили характер зв'язків між самими суб'єктами господарювання і між ними та державою. Головним у діяльності останньої як економічного центру стало формування умов господарської діяльності незалежних власників, забезпечення суспільних інтересів. А взаємодія між господарствами стала будуватись на засадах еквівалентності, де досягнення цілей кожного суб'єкта спирається на вільну конкуренцію. Умови, які були в той час обов'язковими для існування системи вільної конкуренції такі:
продавців і покупців багато, а частка кожного з них на ринку відносно мала (менше 1 %), через що в них відсутня можливість впливати своїми діями або бездіяльністю на ринкову ціну, івони приймають її як дану;
товар однорідний (гомогенний), що визначається відсутністю марки (товарного знаку); споживачеві байдуже, у кого із виробників купувати певний товар — єдиним критерієм є ціна;
немає дискримінації-продавців і покупців, а законодавчі обмеження мінімальні й однакові для всіх учасників ринку, немає торговельних привілеїв;
фактори виробництва абсолютно мобільні — можна швидко збільшити випуск будь-якого товару, на який є платоспроможний попит;
усі учасники ринку однаково інформовані або не інформовані про ситуацію на ньому та навколо нього, немає ексклюзивних джерел інформації;
ринок є джерелом засобів існування для продавців, а тому вони не можуть па свій розсуд залишити його без втрат Епохою вільної конкуренції в Європі, незважаючи на ряд законів, які обмежували її, а також заборону па певні товари, види діяльності, типи об'єднання економічних суб'єктів на ринку, можна назвати період із середини 10-х до 70-х рр. XIX ст.
Англія перетворюється в економічного лідера цієї доби— провідну торговельну країну, найбільшу колоніальну державу, «майстерню світу», яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому неабияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі — фрітредерства (від англ. Free trade). До політики фрітредерства Англія переходить у 1853 р. Ця політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну.
Загалом головним завданням національних економік періоду вільної конкуренції, як і раніше, стає розвиток та вдосконалення господарства в напрямку розвитку ринкових відносин всередині країни та на світовому ринку.
64. Розвиток форм господарства в Англії (середина XVII – середина XIX ст.). А.Сміт про мануфактуру. К.Маркс про фабрику.
За періоду панування абсолютизму Тюдорів, на підтримку яких виступала буржуазія й дворянство, діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогосподарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохоченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які вирощували зернові. Так, 1660 р. уряд увів високе мито на імпорт хліба, худоби та м'яса, а 1689 р. — прийняв закон про осілість населення для забезпечення сільського господарства робочою силою та встановив премії на експорт хліба. Розвиток фермерської системи господарювання сприяв значному піднесенню аграрного виробництва. Ферми являли собою аграрні підприємства, в яких використовувалась наймана праця, більш досконалі засоби та технології ведення землеробства. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство та відкритий шлях для великого.
Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розцінку мануфактурного виробництва. Близько 20 % населення було задіяно на розсіяних мануфактурах з виготовлення сукна, яке працювало в домашніх умовах з використанням власної сировини (вовну заборонялось вивозити). Нарощувалось виробництво в традиційних галузях: виготовлення паперу, цукру, пороху, зброї, почався розвиток бавовняної промисловості. Товари англійських мануфактур були якісними, забезпечували потреби внутрішнього ринку і у великій кількості вивозились у Європу та колонії. Колоніальна торгівля стала одним із найважливіших джерел поповнення державних коштів та ринку капіталів в Англії.
Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив
А. Сміт у роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зайняте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивності праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого дослідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він показав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поділу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удосконаленням виробництва, «винайденням усіх машин, які полегшують і скорочують пращо». Саме мануфактури створили передумови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша виробнича операція, тим легше замінити людину машиною.
Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промисловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північній Америці та в інших частинах світу.
Таким чином, до другої половини XVIII століття в країні сформувалися передумови для промислового перевороту (1760— 1780 рр.). Великий попит на англійські товари в середині країни та за її межами, виникнення масового платоспроможного споживача, становлення ринку капіталів, ринку праці, ринку цінних паперів, інституцій, які захищають права власності відокремленого (незалежного) економічного суб'єкта, розвиток поділу праці та спеціалізації виробництва, потребували пової форми господарства, що задовольнила б рівень розвитку названих показників. Такою формою господарства стала фабрика.
Фабрика прийшла на зміну мануфактурі, як новий тип виробна, заснований на використанні системи робочих машин і парового двигуна. К. Маркс наводить, на його думку правильне, Визначення фабрики, яке дав англійський економіст Е. Юр (1778—1857). «Фабрика, — читаємо у першому томі «Капіталу» - це величезний автомат, складений із численних механічних і свідомих органів, що діють узгоджено і без перерви для виробництва одного і того ж предмету, так що усі ці органи підпорядковані одній рушійній силі, яка сама приводить себе в рух» . Тут висвітлюється основна ідея К. Маркса: фабрика, цей «величезний автомат», включає і людей — робітників у юному технологічному, виробничому й соціальному статусі. Воно є об'єктом, а автомат — суб'єктом, і він панує над робітниками. Фабрика підвищила продуктивність праці, прискорила темпи економічного зростання та істотно збільшила, порівняно з мануфактурою, випуск товарної продукції. Вона позначила перемогу ринкового великотоварного виробництва, і не випадково основним показником звершень промислового перевороту в тій чи іншій країні є переважання фабричних виробів у загальній кількості продукції, що виробляється в країні.
65. Загальна характеристика економічних теорій епохи вільної конкуренції та їх значення для розвитку ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації (Класична економічна теорія, історична школа, марксизм)
Розвиток капіталістичних відносин призвів до занепаду меркантилізму передовсім в Англії — найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був неможливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, астрономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.
Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства.
до класиків належали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе, її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов'язував із загостренням класової боротьби.
У західній літературі визначення хронологічних меж класичної політекономії є іншим, її зародження часто пов'язують із фізіократами. До класичної політекономії західні економісти фактично відносять усю післярікардіанську політичну економію XIX ст.
Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін: перша — загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний); і друга — нові тенденції в розвитку економічної науки.
Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства, сформульована з класичних позицій соціалістами-утопістами, зі зростанням соціальної нестабільності в першій половині XIX ст., набуває все більшої популярності.
Саме в цей час у розвитку економічної науки настає період певної невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Так, крім соціал-утопізму, можна назвати інтервенціонізм, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку для розв'язання соціальних суперечностей; національну систему політичної економії (альтернативну школу). Усі вони ревізували метод класичної політекономії: соціалісти-утопісти піддавали критиці принцип індивідуалізму, інтервенціоністи — принцип невтручання держави, альтернативна школа — обидва ці принципи, а також принцип космополітизму. Це було зрозумілим, адже капіталістична система саморегулювання поступово втрачала ефективність, що негативно позначалося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності.
Але ці вчення не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу.
Більше того, спроба реалізувати їх на практиці під час французької революції 1848 р. провалилась, остаточно їх дискредитувавши, А між тим нова соціальна сила — робітничий клас — нагаль-но потребувала теорії, що відбивала б її інтереси. Саме тому і виникає особлива течія в політичній економії — марксизм, засновниками якого були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820— 1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш. Ріста, ця течія була «...не простим виразом великодушних устремлінь, а справжньою науковою системою...». Початок їй було покладено виходом першого тому «Капіталу» К. Маркса.
Цю теорію умовно поділяють на 2 частини:
— марксизм як економічне вчення; — марксизм як соціальне вчення.
Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати цілком самостійними, оскільки перша створювалась для обґрунтування другої, тобто для доведення необхідності докорінних соціальних перетворень суспільства.
Марксистське бачення таких перетворень було, на відміну від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни форм власності. Водночас економічне обгрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень.
У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.
Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники ІШ заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником І.Ш. був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)- стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.
Ідеї І.Ш. найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.
Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія суч.і майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономіюмію: не визнає об’єктивності дії економічнихх законів, принципу індивідуалізму
66. Розвиток ринкового господарства в Англії(середина XVII – середина XIX ст.).Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо.
Внаслідок буржуазно-демократичної революції (1640—1659) та «Славного перевороту)) (1688) в Англії була встановлена конституційна монархія під парламентським контролем. Таким чином, система політичної влади забезпечила доступ (через парламент , пізніше — і через кабінет міністрів) представникам великого капіталу до державного управління. Це дозволило зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних для подальшого розвитку складових ринкового господарства.
Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогосподарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохоченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які вирощували зернові. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що використовували найману працю селян що лишились без землі. На заробітну платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином уряд гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно – грошовий обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси фермерів, які були їхнім прибутком від сільськогосподарського виробництва, і частина земельної ренти землевласників. Механізм утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідиви Д. Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткування» (1817).
У своєму дослідженні вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на їх виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які використовують гіршу землю, отримують лише середній прибуток на вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ власників не виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток визначається як різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях. Середній прибуток привласнюється фермером. А надлишок доходу над середнім прибутком і є земельною рентою, яку отримує землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціальний феномен, що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сільському господарстві, а не власне земля. Та К. Маркс у «Капіталі» показав, що це не зовсім правильно: в умовах приватної власності на землю землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ресурсів).
Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розвитку мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зайняте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивності праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого дослідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він показав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поділу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удосконаленням виробництва. Саме мануфактури створили передумови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша виробнича операція, тим легше замінити людину машиною.
Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промисловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північній Америці та в інших частинах світу.
У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб королівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається утримати в становищі аграрно-сировиних придатків метрополії, суперечить інтересам самої Англії.
Про вільну торгівлю в Англії заговорили тільки тоді, коли вони стала світовою промисловою державою, і їй потрібна була дешева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.
67. Особливості розвитку ринкового господарства в Франції (середина XVII - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа.
В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жорстоких національних, соціальних та політичних зіткнень змінюється характер гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпимість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і прибічників крайньої католицької реакції, з іншого.
Наростання невдоволення в країні наближало все більш наближало буржуазно-демократичну революцію. Крім цього була низка інших причин. Головною економічною причиною революції стала криза монархії та феодальної структури суспільства. Соціально-економічна не справедливість феодального (ієрархічного) устрою держави полягала в надмірному оподаткуванні феодально залежних селян, які становили основну частину економічно активного населення, й регламентації діяльності в промисловості та торгівлі, що суперечило принципам ринкової економіки. Безпосереднім поштовхом до революції стало також фінансове банкрутство держави.
Революція розпочалась 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії— символу абсолютизму — і охопила всю країну. При владі опинилася буржуазія. 26 серпня 1789 року в країні було прийнято Декларацію прав людини і громадянина. З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ, які сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований становий поділ, спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її землі конфіскували, оголосили «національним майном» і розпродали невеликими ділянками. Усе це створювано передумови для ринкового підприємницького господарювання.
Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції початок промислового перевороту і розчистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промисловий переворот в країні тривав майже все XIX ст. Він розпочався в 1810—1820 рр. і прискорився лише в 1850—1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового перевороту.
У 50—60-ті роки значних темпів розвитку набувала важка Промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення якості продукції І зростання виробництва у вісім разів.
Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний обом промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес концентрації виробництва, особ-піиіо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське населення. Та більша частина національного доходу припадала усе ж І аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % мешканців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % на-Селення.
1800 р. у Парижі був заснований Французький банк. Йому надавалось монопольне право на емісію банкнот. Банк мав виконувати функції державного банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Пари-жі з'являється фондова біржа, яка призначалась для здійснення Великих торговельних угод між промисловцями і купцями; 1810р. була створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів».
Головна роль у першій половині XIX ст. належала будівництву залізниць. У результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуатацію 1,5 тис. км залізничних шляхів. Технічна революція у сфері транспорту викликала прискорене Зростання металургійної й паливної промисловості.
Жаи Батист Сей (1767—1832)— родоначальник і головний представник французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй роботі «Трактат політичної економії» (1803), так і в узагальню вальній — «Повний курс практичної політичної економії» (1828—-1829) у шести томах він наслідує і пропагує ідеї А. Сміта, Разом з тим Ж. Б. Сей звертає увагу на помилки та суперечності в теорії вченого й намагається їх виправити. У цілому правомірно стверджувати, що він не просто популяризував класичне вчення, а збагатив його власними ідеями і став засновником нового напряму в економічній теорії.
Відповідно до теорії Ж. Б. Сея, виробництво створює не певну матерію, а корисність, яка надає речам цінність. Саму корисність він розглядає як послугу.
За Ж. Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у класиків, а корисністю речі, її споживчою вартістю, у створенні якої беруть участь три фактори виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія отримала назву — «Теорія трьох факторів».
Важливу роль відводить Ж. Б. Сей підприємцю. Саме вони комбінують виробничі послуги заради задоволення споживчого попиту. Вони створюють попит на виробничі блага й пропозицію споживчих благ. Через них відбувається розподіл багатства в суспільстві.
Одне з центральних місць у вченні Ж. Б. Сея займає теорія ринку («закон Сея»). Вона відображає сформульовані ним залежності, які стосуються проблеми реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в суспільстві. Суть теорії полягає в тому, що, за твердженням Ж. Б. Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює по-трсбу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит.
Ринок — це обмін товарів на товари, а гроші виконують тільки роль посередника в цьому обміні. Розвиваючи цю думку, Ж. Б. Сей формулює чотири закони ринку;
Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більш споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі збільшенням попиту.
Кожен виробник зацікавлений в успішній діяльності інших, оскільки вона формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.
Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна отримати, лише продавши свої.
Ті прошарки суспільства, які тільки споживають і нічого не виробляють, не примножують багатство країни, а розорюють її.
Другим представником французької політичної економії цього часу був Фредерік Бастіа (1801—1850). Найбільшою популярністю користуються дві його роботи — «Економічні софізми» (1847) і «Економічні гармонії» (1850).
Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов'язував прогрес суспільства з реалізацією вільної ініціативи кожної людини. Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея, трактував цінність як відношення послуг. Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні. Згідно з теорією економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні. Він вважав, що «в міру того, як примножуються капітали, безумовна частка, що належить їм у загальному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим паче зростає і його частка безумовна» Саме з цього закону, на думку Ф. Бастіа, «випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає»
69. Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині(середина XVI - середина XIX ст.).
Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи та марксизму.
До завоювання Наполеоном, не існувало єдиної Німецької держави, завоювання позитивно вплинули на німецькі землі, що увійшли до складу Французької імперії. У 1806 р. в Парижі правителі 36 німецьких держав підписали договір про створення Рейнського союзу, який перебував під французьким «протекторатом». Демократичні та економічні реформи на цих землях прискорили формування передумов промислового перевороту: було уведено французьке цивільне право, а в 1808—1810 рр. встановлено свободу підприємницької діяльності. Вплив реформ поширився і на ті країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів. Найбільше його зазнала Прусія.
Але, мабуть, головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на зміну ідеалізму XVIII ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою національну єдність.
У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не було єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної грошової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повинна була об'єднатися держава, пруський король проводив політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків залишити Німеччину.
Незважаючи па це, в економіці країни відбувалися поступові зміни. Першим досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.
У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія.
У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн. жителів. До союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.
Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, текстильну промисловість. У 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше 310 прядилен і 750 тис. механічних веретен.
Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільшим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський промисловий район. У ньому було зосереджено близько 200 домен і одна четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на шахтах.
Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.
У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було викликано застосуванням у юнкерських (великих феодальних землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту пікнічних культур.
У політичному житті німецьке суспільство розкололися па три групи. Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники, обстоювали ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники й селяни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори— вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церкви, — прагнули зберегти все без змін.
буржуазно-демократична революція 1848 р об’єднала Німеччину навколо Прусії, де більшість населення якої були німці. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.
Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство (засновництво акціонерних банків).
У організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була спеціалізація цих установ по галузях економікина окремих територіях. Німецькі банки стали одними із найнадійніших і найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме — пунктуальність, обережність, педантизм, відповідальність.
У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.
Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники Школи заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником Школи був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)- стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.
Ідеї Історичної школи найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “Політекономія з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.
Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія сучесностіі майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономію: не визнає об’єктивності дії економічних законів, принципу індивідуалізму.
71. Особливості становлення ринкового господарства в США. Роль ліберальної економічної теорії Г.Ч.Кері в розвитку капіталістичних відносин у країні.
Специфіка становлення ринкового господарства в Американських колоніях полягала в тому, що її заселяли вихідці з країн, де вже розвивалися ринкові відносини. Туди прибували англійці, ірландці, шотландці, німці, голландці, які па своїй батьківщині належали до середнього класу, тобто були освіченими й мали різноманітні трудові навички. Вони були сповнені діловим духом, бажанням створити своє господарство та отримати прибутки. Як правило, ці люди були протестантами, відрізнялись віротерпимістю, що дозволяло створювати етнічно змішані родини.
В економічному розвитку колоній рано намітилась спеціалізація.
Чотири північні колонії Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон, були мало придатними для землеробства. Тут розвивалась лісопильна, суднобудівна, залізоробна, металургійна та легка промисловості. Провідного галуззю останньої стала вовняна.
Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі, Пенсільванія), були основним сільськогосподарським районом, де здебільшого вирощували пшеницю.
П'ять колоній півдня (Меріленд, Вірджинія, Північна та Південна Кароліна і Джорджія) створили зовсім іншу соціально - економічну зону. Її особливість була в тому, що основною робочою силою була примусова праця рабів — негрів. Тому Південні колонії відрізнялися також культурою, релігією, ментальністю. А їхній
спекотний та вологий клімат дозволяв вирощувати на плантаціях тютюн, рис.
Високими темпами, які не були характерні жодній державі, зростало населення країни: у 1800 р. — 5,3 млн., у 1850 р. — 23,2 млн. людей. Це відбувалося за рахунок як природного припливу, так і притоку іммігрантів та ввозу рабів. До 1860 року в США іммігрувало близько п'яти мільйонів осіб. Таким чином, США отримували з країн Західної Європи технічні досягнення, підготовлених кваліфікованих працівників та дешеву робочу силу. Усе це сприяло швидкому економічному піднесенню США й розвитку внутрішнього ринку країни.
Мни спою специфіку в США й процес урбанізації. Якщо в Європі її міста заселялись за рахунок обезземелених селян, то в США за рахунок іммігрантів, як правило, представників промислово виробничої сфери. Жителі міст 1860 р. становили майже 20 % населення США. Процес урбанізації в країні відбувався більш повільними темпами, ніж в Європі.
У США XVIII—XIX ст. було зроблено багато важливих відкриттів, чому сприяла державна система заохочення. Так, 1790 р. і виданий Закон про патенти, який давав винахідникам значну монополію на використання своїх винаходів. Уже 1793 р. учителем Уітні було створено першу бавовноочисну машину її застосування підвищувало продуктивність праці в 100 разів. Цей же талановитий учитель впровадив у виробництво мушкетів принцип взаємозамінності окремих частин, що стало Початком стандартизації виробничого процесу в промисловості. Винайдення 1841 р. швейної машини дало поштовх розвитку легкої промисловості. Америка на першому етапі промислової революції стала батьківщиною електромагнітного телеграфу (1842), бесемерівського процесу виплавленння сталі (1847), парової турбіни (1849).
Засновником такої вкрай необхідної ліберальної економічної теорії США є Генрі Чарльз Кері (1793—1879). Він написав цілу м ясу робіт. Серед них: «Нариси про норму заробітної плати» (1835), «Принципи політичної економії» (1837—1840) у 3-х томах, «Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції» (ІХ50), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін.
Економічна теорія Г. Ч. Кері побудована на поєднанні критично розглянутих економічних теорій попередників, особливо класиків, Га власних економічних поглядів. Так, він не сприймав Д. Рікардо та Т. Р. Мальтуса, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу. Не погоджувався Г. Ч. Кері і з деякими думками А. Сміта, зокрема заперечував теорію вільної торгівлі, запропонувавши натомість доктрину протекціонізму.
Центральне місце в теоретичних побудовах Г. Ч. Кері, як і у Ф. Бастіа (Франція), займає теорія «гармонії інтересів». На його думку, він сформулював універсальний закон, згідно з яким у капіталістичному суспільстві існує «найповніша гармонія всіх істинних і справжніх інтересів», а тому немає підстав для соціальних суперечностей. Вихідною умовою в теоретичній побудові Г. Ч. Кері була ідея про справедливий розподіл, який нібито притаманний капіталізмові. Він, як вважав Г. Ч. Кері, враховує внесок кожного в суспільне виробництво. З розвитком буржуазного суспільства завдяки зростанню продуктивності праці та примноженню капіталів частка робітників у національному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись, відносно зменшується. «З усіх законів, установлених наукою, —писав Г. Ч. Кері, —це найбільш прекрасний закон, тому що дія цього закону полягає у гармонії істинних інтересів різних класів людського суспільства».
Наприкінці 40-х років XIX ст. Г. Ч. Кері підтримував політику фритредерства, яку проводив уряд США. Та вже у 50-х роках пін стає поборником політики протекціонізму. Основний аргумені ученого—- це можливість зберегти для виробника внутрішнії) ринок за рахунок автономізації економіки. А основою міжнародних відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розвитку.
Що ж до міжнародного поділу праці, то, на думку Г. Ч. Кері, невтручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може призвести національну економіку (ідеться, перш за все, про США) до промислової залежності, перетворення країни на постачальника сировини для розквіту якоїсь іншої нації, Звідси видно, що основною метою теорії Г. Ч, Кері був захист американської економіки.
Таким чином, економічна позиція Г. Ч. Кері слугувала теоретичним та ідеологічним підґрунтям становлення і розвитку капіталістичних відносин на всій території США. Разом з тим, крайня протилежність шляхів економічного розвитку Півночі та Півдня, гострий соціально-економічний конфлікт між ними на той час міг вирішитися лише через громадянську війну. Остання, що закінчилась перемогою Півночі, мала характер буржуазно-демократичної революції. її рушійними силами були робітники, фермери та революційна буржуазія, виступила політичним керівником народу, хоча саме робітники і фермери зіграли в революції вирішальну роль.
72. Теорії відносних (А.Сміт) та абсолютних (Д.Рікардо) переваг в зовнішніх економічних відносинах країн Європейської цивілізації та їх сучасне значення.
За А. Смітом, при визначенні міжнародної спеціалізації країни, тобто що робити і що продавати за кордоном, варто вибирати ті товари, випуск яких даній країні обходиться дешевше за інших. Низькі ціни, а отже, і низькі витрати виробництва, забезпечуються природними чи набутими абсолютними перевагами в їхньому виготовленні. А якщо таких переваг немає, то їх треба створити для можливості одержувати вигоди від зовнішньої торгівлі.
Відповідно до теорії А. Сміта основою торгівлі між країнами с більш висока ефективність у виробництві товарів, що одна країна може мати щодо іншої, тобто абсолютні переваги у виробництві певного товару.
Слід відмітити, що на сучасному етапі абсолютні переваги країн у витратах чи виробництві споживчих властивостей того чи іншого товару можуть бути тільки тимчасовим явищем за рахунок більш продуктивних технологій або дуже дешевої сировини, праці, енергії.
Послідовник А. Сміта — Д. Рікардо теж був прихильником вільної торгівлі й надавав великого значення розвитку торгових зв'язків з іншими країнами. У своїй теорії він показав вплив зовнішньої торгівлі на споживання, виробництво та норму прибутку. Д. Рікардо бачив корисність зовнішньої торгівлі в тому, що вона збільшує масу й розмаїтість товарів, на які може витрачатися доход. Іншими словами, зовнішня торгівля розширює споживання і робить його різноманітнішим.
З іншого боку, як вважав Д. Рікардо, зовнішня торгівля збільшує і виробництво. Завдяки достатку та дешевизні імпортних товарів вона створює схильність до заощадження й нагромадження капіталу за рахунок скорочення споживчих витрат. Крім того, зовнішня торгівля може збільшувати і прибуток, знижуючи зарплати, якщо ввозяться більш дешеві споживчі товари.
Д. Рікардо вважав, що за системи вільної торгівлі кожна країна зможе витрачати свою працю та капітал на такі галузі промисловості, що нададуть їй найбільші вигоди. І треба додержуватися цього принципу, адже він приводить до найефективнішого та найбільш ощадливого поділу праці між націями. Рікардо стверджував, що саме цей принцип визначає, що вино повинно вироблятися у Франції і Португалії, хліб — в Америці та Польщі, а різні металеві вироби й інші товари — в Англії.
Д. Рікардо показав, що можливостей вигідного товарного обміну між країнами значно більше, ніж це припускав А. Сміт. Розвиваючи його ідеї, Д. Рікардо довів, що будь-яка країна, а не тільки з абсолютними перевагами, може брати участь у зовнішній торгівлі із вигодою для себе.
Навіть якщо держава не мас абсолютних переваг, у неї завжди є порівняльні переваги, тобто щось, що вона робить краще й дешевше за інших.
73. Господарський розвиток Німецьких земель та його відображення в національній системі політичної економії.
мабуть, головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на зміну ідеалізму XVIII ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою національну єдність.
У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не було єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної грошової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повинна була об'єднатися держава, Пруський король проводив політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків залишити Німеччину.
Незважаючи па це, в економіці країни відбувалися поступові зміни. Першим досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі. У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія. У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн. жителів. До союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.
Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, текстильну промисловість. У 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше 310 прядилен і 750 тис. механічних веретен. Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на шахтах.
Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.
У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було викликано застосуванням у юнкерських та кулацьких господарствах сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту пікнічних культур.
У політичному житті німецьке суспільство розкололися па три групи. Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники, обстоювали ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники й селяни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори— вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церкви, — прагнули зберегти все без змін. Буржуазно-демократична революція 1848 р об’єднала Німеччину навколо Прусії, де більшість населення якої були німці. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.
Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство Німецькі банки стали одними із найнадійніших і найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме — пунктуальність, обережність, педантизм, відповідальність.
Чи не найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації.
Необхідна була негайна митна реформа. Її було проведено 1818 р., коли Пруссія створила власне торгове об'єднання, ліквідувавши внутрішні митні кордони і скасувавши всі митні податки, які перешкоджали вільному ввезенню сировини, та встановивши невисоке мито на ввезення мануфактурних
товарів. Ця реформа мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав.
Фрідріх Ліст (1789—1846) народився у Вюртемберзі, де здобув початкову освіту. Після обрання депутатом Палати Вюртемберзьких штатів у 1820 р. досить різко критикує реакційний уряд країни за бездіяльність. Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економічного об'єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і стало причиною звільнення з посади та політичних переслідувань. Його було заарештовано. Після відбуття покарання Ліста висилають із країни, і 1825 р. він виїздить до Америки. Основною працею Фрідріха Ліста є написана ним у Парижі книжка «Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), що ввібрала всі ідеї, викладені ним у безлічі памфлетів та статей. Економічний націоналізм. На думку Ліста, класична політична економія обгрунтувала космополітичну теорію, що розглядає індивідуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільноту людей. За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобто історичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення тієї стадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприятиме її згуртуванню, силі і стійкості.Він виключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил. На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періоди: первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфактурний, аграрно-мануфактурно-комерційний. Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму розвиткові. Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи.
До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітні суспільні інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецтво, суд — нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме створення високорозвиненого суспільства. У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він включає матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей.
Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства. Ліст зазначає, що прийняття ліберальних митних законів поставило Німеччину в умови конкурентної боротьби, яка була непідсильною для нерозвиненої ще індустрії.
Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націю залежною.
За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економіки вирішальна, але її діяльність має спиратися на об'єктивні економічні закони, «особливі для кожної з націй»', і на те, що називають «духом (ментальністю) нації». Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація може розвиватись за космополітичними законами класичної школи.
Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політики національної відокремленості в перехідний до вищої стадії період розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною теорією міжнародної торгівлі та протекціонізму.
74. Історична школа: причини виникнення, сутність та етапи розвитку.
Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну.
Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні теорії, але головне — це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями.
Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д..
Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п'ятдесят років був професором Лейпцизького університету.
Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції.
Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають.
Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ.
Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення.
Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики. Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те що той намагається примирити свою теорію з класичною.
Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки.
Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.
Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898). Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягало воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу.
Кніс критикує Рошера за визнання об'єктивності законів та використання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємозалежності і взаємозумовленості з іншими аспектами суспільного розвитку.
Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільно значущою.
Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Досягненням історичної школи було те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.
75. Загальна характеристика розвитку господарств провідних країн Західної Європи та США в кінці XIX - початку XX ст.
Перша промислова революція підготувала економічні передумови для здійснення другої технологічної революції (1870—-1918) в нових історичних умовах, які позначилися подальшим розвитком ринкового господарства в період монополістичної конкуренції.
У 1873 р. відбулася світова економічна криза, яка була наслідком циклічного розвитку капіталістичної економіки в умовах вільної конкуренції. Криза співпала з початком розгортання другої науково-технологічної революції, що позначилася значними відкриттями в галузі науки й техніки. Наука перетворилася на рушійну силу технічного прогресу, почала активно впливати на розвиток продуктивних сил суспільства.
Кінець XIX — початок XX ст. позначився новими технологічними процесами одержання чорних та кольорових металів, крекінгом нафти, одержанням штучних барвників, добрив та ліків. У цей період були створені принципово нові двигуни; електромотор, електрогенератор, парова та гідравлічна турбіни, двигуни внутрішнього згорання. Були створені нові засоби пересування: автомобіль, тепловоз, електровоз, мотоцикл, літак. Однак, найбільшим досягненням останньої третини XIX ет. слід вважати заміну парової енергії на електричну та широке ЇЇ впровадження в промисловості, транспорті, зв'язку, у побуті людей. На духовну сферу людства мало великий вплив винайдення радіо та поширення кінематографу. Значні зміни відбулися у виготовленні сучасного озброєння.
Збільшення обсягів виробництва товарів, зростання міст, освоєння корисних копалин у колоніях призвело до розвитку та вдосконалення транспорту. Швидкими темпами зростає довжина залізниць, будуються нові величезні канали — Суецький та Панамський, почалась електрифікація залізниць. У великих містах створюються лінії трамваїв і метро, на залізницях почали впроваджуватись тепловози та електровози.
Відбувається подальше зростання чисельності населення та Інтенсифікація руху робочої сили, переважно за рахунок імміграції.
Вагомим досягненням другої науково-технологічної революції було застосування в промисловості масового поточною виробництва різних товарів. Упровадження у всі сфери людського життя досягнень другої технологічної революції суттєво вплинуло на світове промислове Виробництво. Так, лише з 1870 по 1900 рр. обсяги продукції збільшилися в три рази.
Унаслідок технічних зрушень прискореними темпами розвивається важка промисловість, яка випереджає легку, а також сільське господарство.
У важкій промисловості виникають і прискореними темпами розвиваються нові галузі: електротехнічна, нафтопереробна, хімічна, сталеливарна, автомобільна, верстатобудівна. Вони швидко освоюють нові види продукції, зокрема: турбіни, електровози, грамваї, верстати, сірчану кислоту, ліки, бензин, керосин, автомобілі, літаки та військову техніку.
У сільському господарстві відбувається подальший розвиток фермерства, зростає його товарність та кардинально поліпшується механізація.
Продовжується освітня революція, яка розпочалася в середині XIX ст. У кінці XIX ст. країни особливий наголос зробили на розвитку середньої та вищої освіти, особливо технічної, щоб задовольнити потреби промисловості у кваліфікованих кадрах. Розвиток освіти наприкінці XIX ст. дав небувалий поштовх для науки, техніки, технологій, літератури й мистецтва.
Технічний прогрес наприкінці XIX — на початку XX ст. активно вплинув на процес розширення виробництва, застосування нової техніки, що призводить до концентрації останнього, збільшення розмірів промислових підприємств і централізації капіталу і а виникнення монополій.
В умовах ринкової економіки за наявності монополій конкурентна боротьба не зникає, а, навпаки, загострюється між утвореними структурами за ринки збуту товарів і сировини.
У такій ринковій системі монополії набувають форми картелів, синдикатів, трестів та концернів, з виробництва, збуту та керування підприємствами. Утворення монополій, застосування нової техніки і технологій вимагало додатково великих коштів, а тому після кризи 1873 р. широкого поширення набуває нова акціонерна форма організації господарства.
У провідних країнах Західної Європи та США посилюється вплив держави на економіку та утворюється державно-монополістичний капіталізм. За цих обставин роль уряду в економіці посилюється з метою її ефективного функціонування та забезпечення прибутками підприємців. Це призводить до виникнення різних державних інспекцій (навчальних, медичних, санітарних, Податкових). З метою ефективного функціонування ринку й обмеження стихійних процесів в економіці вона захищає ринок від дії монополій — застосовує антимонопольне законодавство, стає на захист конкуренції. Зважаючи на особливості економіки в цей період держава змушена проводити жорстку політику протекціонізму, захисту Національного товаровиробника шляхом встановлення митних бар'єрів, створюючи сприятливі умови їх оподаткування, забезпечуючи стандарти виміру та грошову систему, формуючи державний сектор в економіці. Поступово держава перетворюється їм координаційний центр господарської системи. Особливо цей процес посилився перед Першою світовою війною.
76. Маржинальний напрям економічної думки
Поява маржиналізму (marginal — граничний) була об'єктивно зумовлена глибокими якісними змінами на мікро- та макрорівнях, які сталися в останній третині XIX ст. в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу, а саме: все більшою монополізацією економіки, формуванням складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків та ін. Значною мірою його поява стала наслідком величезного прогресу науки, особливо її природничих і гуманітарних галузей. Засновниками маржиналізму вважаються австрієць К. Менгер (1840—1921), англієць В. С. Джевонс (1835—1882) і француз Л. Вальрас (1834—1910).
Основна ідея маржиналізму — це дослідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономіка) та національної економіки (макроекономіка). З погляду методології головними принципами маржиналізму є: 1) ідеологічна нейтральність аналізу, тобто звільнення його від впливу ідеології та відокремлення від конкретно-економічних дисциплін для з'ясування універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу (щоб підкреслити «відстороненість» своїх досліджень, мар-жиналісти, починаючи з В. С. Джевонса і А. Маршалла, почали вживати замість терміна «political economy» нейтральніший — «economics»); 2) перегляд предмета дослідження: провідною стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів (за словами М. Блауга, «економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями і даними обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання»); 3) методологічний індивідуалізм, тобто пояснення економічних явищ поведінкою окремих індивідів, розгляд суспільства як сукупностіатомістичних індивідів, економіки як системи взаємозалежних суб'єктів господарювання, а економічних закономірностей як наслідку взаємодій індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб'єктів; 4) статичний підхід, оскільки досліджується не те, як змінюється економіка, а те, як вона улаштована, як може існувати і не руйнуватися система, котра складається з індивідів, що керуються власними інтересами; 5) рівноважний підхід; 6) економічна раціональність, яка означає максимізацію суб'єктами господарювання своїх цільових функцій (корисності для споживачів і прибутку для виробників); 7) граничний аналіз; 8) математизація, тобто широке використання математичних методів, зокрема диференціального числення.
Знання основної ідеї та методологічних принципів маржиналі-зму необхідне для розуміння, чому перехід в останній третині XIX ст. від цінностей класичної школи (загального бачення, методу і навіть предмета) до теоретико-методологічних цінностей маржиналізму було визнано «маржинальною революцією» в економічній теорії.
З'ясувавши це, слід приділити увагу питанням генези й еволюції маржиналізму. Тому важливо розглянути погляди попередників маржиналізму Г. Госсена (J810—1858), Ж. Дюпюї (1804— 1866), А. Курно (1801—1877), Й. Тюнена (1783—1850) і етапи «маржинальної революції», простежити особливості маржиналь-них концепцій різних шкіл.
77. Промислове піднесення Німеччини та розвиток економічної думки наприкінці XIX - початку XX ст.. (Р.Штольцман,Р.Штаммлер, О.Шпанн, Ф.Оппенгеймер )
Після франко-прусської війни 1870—1871 рр. і політичного об'єднання країни в єдину Німецьку державу 1871 р., ліквідації феодальних пережитків були створені сприятливі умови для завершення промислового перевороту та подальшого швидкого розвитку економіки. Перш за все, уряд Німеччини багато зробив для розвитку освіти та науки. Освіта стала гордістю країни, кількість студентів в університетах і вищих технічних закладах зростала особливо швидко. Великими були державні видатки. Середня та вища освіта стала міцним підґрунтям для розвитку науки й розповсюдження її досягнень в економіці. Внаслідок розвитку освіти в кінці XIX ст. Німеччина стала батьківщиною багатьох світових наукових відкриттів, зокрема теорії відносності А. Енштейна, квантової теорії у фізиці М. Планка, теорії електромагнітних хвиль Г. Герца, відкриття Рентгена та створення нових технологій, машин і апаратів для промисловості. Так, німецькими винахідниками в 70—90 роках XIX ст. були створені динамо-машина, двигун внутрішнього згорання, дизель, трамвай, електродвигун та інші, які мали величезний вплив не тільки на економічний розвиток Німеччини, але й усього людства.
Демографічна ситуація в країні була досить стабільною. Цьому сприяла політика держави, церкви та загальне піднесення Життєвого рівня. З розвитком промисловості особливо швидко зростає міське населення. Якщо в містах у 1871 р. мешкало 36,1 %, то в 1910 р. — 60 % населення країни.
У 70—80 роки XIX ст. процес економічного розвитку країни прискорюється. Відбувається перетворення Німеччини з аграрно-індустріальної на індустріальну-аграрну державу і завершу-і її.ся промисловий переворот. Німеччина широко використала науковий і технічний досвід інших держав і зосередила увагу на розвитку галузей важкої промисловості, особливо виплавки чавуну та сталі, машинобудуванні, зокрема, верстатобудуванні.
Прискорені темпи розвитку підприємств важкої промисловості призвели до концентрації виробництва та утворення монополій. Останні виникали, в основному, у формі картелів і синдика тів. Особливо велика роль належала картелям. Картель, як форма монополії, передбачав об'єднання кількох господарюючих суб'єктів однієї галузі, які домовлялися про частку кожного в загальному виробництві, ціни на товари, ринки збуту, обмінювалися новими технологіями. Утворення картелів у Німеччині призводило до підвищення цін на товари та послуги.
Для Німеччини характерна велика роль банків у стимулюванні розвитку промисловості та швидкий процес концентрації банківського капіталу.
У 70—80-х роках XIX ст. Німеччина активно переходить до політики протекціонізму в торгівлі, захищаючи свого національного виробника, водночас, сприяючи вивезенню товарів і капіталу за кордон.
Розвиток економіки Німеччини відбувався настільки швидко, обсяг промислового виробництво зріс у 3,1 рази. А це зумовило потребу у великій кількості сировини та ринків збуту товарів. Уряд Німеччини підгримує агресивність вітчизняних монополій. У 1894—-1895 рр. країна захоплює ряд територій в Китаї, 1899 р. — Маршалові острови, 1911 р. — частину Камеруну в Африці.
Така ситуація була зумовлена активним втручанням держави у Всі сфери економічного, політичного, культурного та духовного життя. Фактично після об'єднання Німеччини тут формується державний капіталізм, а уряд перетворюється на координаційний літр всієї господарської системи— контролює економіку і сприяє її розвитку.
У нових історичних умовах кінця XIX— початку XX ст. ш і впливом значних економічних зрушень у Німеччині зародилась нова історична школа та соціальний напрям економічної думці Це було пов'язано з особливим періодом розвитку, коли монополізація спричинила різку поляризацію доходів населення і внаслідок цього загострилися класові суперечності.
Для нової історичної школи соціальне питання ніколи не залишалося поза увагою — вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій.
Історична школа вважаючи індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного.
Започаткування соціального напряму в економічних дослідженнях було зумовлене подальшим розвитком капіталізму, монополізацією економіки та розповсюдженням акціонерної форми власності, зростанням добробуту широких мас населення європейських країн, розширенням економічних і політичних свобод, посиленням впливу профспілок і вдосконаленням системи соціального Захисту. Водночас проблеми соціальної нерівності та захисту не втратили своєї актуальності і потребували вирішення шляхом державного регулювання суспільного життя.
Необхідно зазначити, що соціальний напрям у політичній економії не становив цілісне економічне вчення і був спрямований, у першу чергу, на вирішення таких практичних проблем:
соціальний підхід до аналізу господарських явищ, дослідження економіки як частини соціальної системи, підвищена увага до проблем соціальної справедливості;
заперечення об'єктивних економічних законів та такої самоїобумовленості соціальної поведінки людей;
визнання примату неекономічних факторів соціально - економічного розвитку насамперед правових чинників, підпорядкованих етичним нормам;
активний захист приватної власності, заперечення експлуатації найманої праці та визнання можливості соціально-економічного прогресу ринкової економіки шляхом соціальних реформ та державно-правового регулювання.
І найважливішим висновком, якого можна дійти після ознайомлення з ідеями історичної школи та соціального напряму, є той, що ці теорії мають яскраво виражений інституціональний характер, тобто визначають примат суспільної психології над індивідуальною, провідну роль суспільних інститутів (права, моралі, ідеології, менталітету тощо) порівняно з економічними. Соціальний напрям політекономії був передумовою виникнення нового напряму економічної думки— інституціоналізму, який враховував дію в економіці позаекономічних факторів.
78. Нові форми господарювання у США наприкінці XIX – початку XX ст. Виникнення Інституціоналізму та його напрямки.
Особливо швидко наприкінці XIX – на початку XX ст. розвивалася економіка такої порівняно молодої країни, як США, що утворилася в 1776 р. у результаті війни за незалежність англійських Північноамериканських колоній. Надзвичайно важливою подією, яка позитивно вплинула на розвиток економіки США, була Громадянська війна (1861—1865 рр.), головним економічним наслідком якої було скасування рабства для 4 млн. негрів, що дало дешеву робочу силу, а також сприяло розширенню внутрішнього ринку. Крім того, результатом війни, як уже зазначалося, було вирішення аграрного питання на користь фермерів за рахунок прийняття в травні 1862 р. Гомстед-акта, за яким кожний громадянин США за 10 дол. міг отримати ділянку землі площею 160 акрів (близько 65 га). Якщо протягом п'яти років ця земля продуктивно використовувалася, вона переходила у власність фермера. Завдяки цьому закону було створено велику кількість фермерських господарств, які використовували вільнонайману працю, що сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку та збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції, створенню місткого ринку для виробництва сільськогосподарських машин, добрив тощо.
Позитивно на народногосподарський розвиток США впливало природно-географічне положення: наявність великої кількості природних ресурсів: лісу, річок, озер, родючих ґрунтів, сприятливі кліматичні умови. Крім того, велике океанське узбережжя та близькість слаборозвинутих південно - та центральноамериканських держав сприяли розвитку міжнародної торгівлі та забезпечували місткий зовнішній ринок.
США активно впроваджували в економіку, особливо у промисловість останні досягнення в галузі науки та техніки, були піонерами впровадження масового виробництва, стандартизації, різних методів інтенсифікації праці, що було насамперед обумовлено слабкою заселеністю території США та високим рівнем заробітної плати через нестачу кваліфікованої робочої сили. Цей самий чинник обумовив активну імміграцію в-країну кваліфікованих спеціалістів з Європи, що позитивно впливало на місткість внутрішнього ринку. За XIX ст. населення США зросло в 14 разів, тоді як у Європі тільки вдвічі.
Сприяло піднесенню промисловості США, особливо важкої, й прискорене залізничне будівництво. За 1870—1913 рр. довжина залізничної колії збільшилася у 8 разів, залізниці з'єднували всі райони країни. Це позитивно впливало на розвиток таких галузей, як металургійна, машинобудівна, вугільна. Наприкінці XIX ст. у США швидко завершується процес індустріалізації, що, у свою чергу, веде до прискореної концентрації промислового капіталу та монополізації промисловості, в основному у вигляді трестів.
Велику роль в економічному житті країни відігравали банки, активно відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим. Створюються дві найпотужніші фінансові групи — Моргана та Рокфеллера, вплив яких був надзвичайно високим. Вони володіли залізницями, нафтовими, металургійними, машинобудівними, автомобільними та іншими компаніями, розпоряджалися підприємствами видобувної промисловості, тримали під контролем річкові та морські перевезення.
Позитивну роль в економічному піднесенні США та перетворенні їх у провідну індустріальну державу світу відіграла також протекціоністська політика уряду, яка захищала власних підприємців від конкурентів установленням високих митних зборів на готову продукцію та сприяла притоку в країну іноземного капіталу (передусім англійського та французького).
Інституціоналізм почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова іnstitytіоп (звичай, настанова) і близького до нього слова інститут (зовнішнє втілення інституції), закріплення їх у
вигляді законів, установ тощо). Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми.
Прихильники цього напряму, як уже зазначалось, вирішальну роль у суспільному розвитку надають позаекономічним факторам — соціальним інститутам (держава, конкуренція, монополія, Звичаї і т. ін.). Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов монополістичного капіталізму.
У рамках раннього інституціоналізму сформувались три основні напрями; соціально-психологічний (його було започатковано працею Т. Веблена «Теорія бездіяльного класу»); соціально-правовий (основний представник Д. Р. Коммонс): емпіричний (кон'юнктурно-статистичний) — засновник В. Мітчелл.
Інституціоналізм передбачав аналіз економічних проблем у контексті з іншими соціальними, політичними, етичними, правовими тощо. Він виник як суто американське явище, але пізніше його місце в науці змінилося. Інституціоналізм отримав поширення і в інших країнах.
79.Розвиток господарства Англії наприкінці XIX – на початку XX ст.. і формування неокласичного напряму економічної думки. А. Маршалл.
З переходом до монополістичного капіталізму Англія втрачає свою промислову першість на світових ринках, якою вона користувалася в середині XIX ст. як країна, в якій уперше виникло фабричне виробництво. Починаючи з 70-х років XIX ст. темпи зростання промислового виробництва в Англії значно уповільнюються. Якщо в період з 1815 р. до початку 70-х років середньорічний приріст промислової продукції тут становив 3,4%. то з початку 70-х років і до 1914 р. він досягав лише 1,7%, унаслідок чого питома вага Англії у світовому промисловому виробництві неухильно зменшується. Якщо в середині XIX ст. вона виробляла близько половини світової промислової продукції, то в 1914р. — тільки одну сьому.
Це явище обумовлюється насамперед тим, що Англія першою у світі здійснила промисловий переворот і в період, який розглядається, її промислове обладнання було вже як морально, так і фізично застаріле. Крім того, маючи величезну кількість колоній, які в 100 разів перевищували за площею метрополію, англійські підприємці надавали перевагу вивозу капіталу туди, що значно зменшувало розміри капіталовкладень у самій Англії, гальмувало оновлення основного капіталу, стримувало запровадження досягнень науки та техніки. Також досить велику роль відігравала й політика протекціонізму, яка проводилася провідними державами у поєднанні з їх експансією на світові ринки. При збереженні політики фрітредерства з боку Англії, це звузило ринки для англійських товарів, особливо якщо врахувати те, що США і Німеччина мали підприємства, обладнані сучасною технікою, завдяки чому могли знизити собівартість своєї продукції і перетворити продукцію Англії у неконкурентоспроможну.
Становище англійської економіки ускладнила світова аграрна криза, викликана надходженням на європейський ринок дешевого американського хліба. Вона розпочалася у 1874 р. та тривала 20 років. У результаті кризи Англія втратила свою аграрну базу й все більше залежала від імпорту хліба, що стало дестабілізуючим чинником у розвитку її економіки, робило залежною від змін цін на світовому ринку сільськогосподарської продукції.
Негативно впливало на розвиток англійської економіки також недооцінювання значення використання електроенергії. Наслідком цього була низька енергоозброєність праці порівняно зі США та Німеччиною, особливо в старих галузях економіки.
Зростаючий вивіз капіталу обумовив його нестачу у власній економіці, тому великого значення набуває мобілізація грошових коштів та капіталів з допомогою акціонерних компаній, причому для залучення заощаджень трудящих та дрібної буржуазії в Англії дозволяється випускати акції номіналом до 1 ф. ст. Уже на початку XX ст. акціонерний капітал стає домінуючим у всіх галузях промислового виробництва. Таким чином створюються передумови монополізації промисловості, насамперед у нових галузях (трубопрокатне виробництво, хімічна промисловість), а також у воєнно-промисловому комплексі. Водночас у старих, традиційних галузях англійської промисловості цей процес відбувається надзвичайно повільно.
Повільний процес монополізації англійської промисловості обумовлений низкою причин, серед яких:
можливість для підприємців отримати надприбутки без знищення конкуренції, вивозячи капітал у колонії;
відносний занепад виробництва у старих галузях, передусім у видобувній, а саме з цих галузей і розпочинається монополізація;
англійська економіка традиційно орієнтована на експорт, а експортні галузі погано піддаються монополізації.
Разом з тим банківський капітал за темпами монополізації та централізації значно випереджав промисловий, п'ять великих банків (Big five, Велика п'ятірка) мали 40% загальної суми всіх банківських капіталів країни.
У результаті частка Англії у світовому промисловому виробництві впала, вона втратила свою світову промислову першість. Проте слід зауважити, що втрата світової гегемонії відбувалася повільно, а доходи всіх верств населення продовжували зростати. Національний дохід Англії в останній чверті XIX ст. виріс втричі, а доходи підприємців від зарубіжних капіталовкладень збільшилися в дев'ять разів. Залишався найпотужнішим у світі її воєнний флот, на який витрачалося близько половини всіх видатків державного бюджету.
У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця школа започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний.У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об'єднавши різні економічні теорії. А. Маршалл запропонував замість поняття «політична економія» поняття «економікс» і дав власне визначення цієї науки: політична економія, або економікс, — це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра «якнайтісніше зв'язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту». У центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Середню ціну (вартість) Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції. А. Маршалл одним із перших зв'язав із ціною товару еластичність попиту на нього. Він склав діаграми, які показують зміни в ціні й кількості продукту для товарів з різним ступенем еластичності: від низької до високої.У контексті співвідношення ціни й корисності він виводить поняття споживчого надлишку, під яким розуміє додаткову суму до сплачуваної ціни, яку він (споживач) згоден виплатити замість того, щоб відмовитися від речі . Фактори виробництва, на думку Маршалла, — земля, праця, капітал і організаторські здібності — визначають ціну пропозиції. Ринок Маршалл розглядав як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни. На ринку в процесі й під час обміну товарами пропозиція й попит перебувають у тимчасовій рівновазі. А. Маршалл розрізняв дію трьох періодів часу. Протягом короткого періоду пропозиція товару обмежується його запасом. Ціна визначається цим запасом і не відбувається змін у обсязі виробництва.Протягом триваліших проміжків часу пропозиція залежатиме від витрат на виробництво товару. У дуже тривалих часових масштабах ціна залежатиме від витрат на підготовку робочої сили і виготовлення обладнання, необхідного для виробництва цього товару». Далі автор звертається до добре відомого закону заміщення, який полягає в тім, що виробники завжди, коли це можливо, замінятимуть дорогі фактори й методи виробництва дешевшими. Тому міра можливого заміщення фактора визначає його еластичність. Поряд з теорією ціни економічне вчення А. Маршалла суттєвого значення надає теорії розподілу. Головні її моменти: кожний із факторів виробництва — земля, праця, капітал і підприємницька діяльність — також підлягають дії попиту і пропозиції. Фактори виробництва (включаючи працю) створюють справжню вартість виробництва, яку відображено в ціні їх пропозицій. Ціна попиту відображає їхню граничну продуктивність. Таким чином, теорія розподілу є доповненням до загальної теорії вартості. Рушійною силою економіки Маршалл вважав свободу й конкуренцію. Великого значення він надавав також грошам. Важливим чинником організації та ефективного управління економікою, за Маршаллом, є людський капітал. Маршалл дотримувався думки, що здібності людини є так само важливі, як засоби виробництва, як і будь-який інший вид капіталу. Отже, Маршалл диференційовано підходив до аналізу динаміки капіталу. Спадання граничної продуктивності капіталу він зв'язував із його уречевленою формою і стверджував, що ця тенденція спостерігається в тих галузях і видах виробництва, де природні фактори відіграють велику роль. У технологічно складних галузях обробної промисловості, в яких значну роль відіграє людина, діє закон зростання віддачі капіталу.
80. Основні тенденції господарського розвитку Франції наприкінці XIX – початку XX ст.
У середині XIX ст. Франція за рівнем промислового розвитку посідала друге (після Англії) місце у світі, але наприкінці XIX ст. вона відстала від США та Німеччини і перейшла на четверте місце.
Важливою причиною уповільнення темпів економічного розвитку Франції була традиційна структура її промисловості, в якій переважали підприємства, що виробляли предмети розкоші (модний одяг, парфумерію, ювелірні вироби тощо). Це зумовлювало існування дрібних підприємств та стримувало концентрацію промислового капіталу; ця сама причина певною мірою пояснює вузькість внутрішнього ринку країни. Проте вузькість внутрішнього ринку посилювалася також демографічною структурою Франції, у якій переважало сільське населення, господарство якого здебільшого мало парцелярний характер, що унеможливлювало розвиток його товарності та сприяло збереженню напівнатуральних рис.
Промисловість країни завжди відчувала нестачу сировини та палива, особливо вугілля; привізна сировина значно підвищувала собівартість французьких товарів, знижувала конкурентоспроможність їх на світовому ринку. У період, що розглядається, ситуація значно погіршилася у зв'язку з поразкою Франції у Франко-Пруській війні, в якій вона зазнала значних матеріальних та територіальних збитків. Німеччина анексувала два найбільші промислове розвинуті департаменти Франції – Ельзас та Лотарингію, де розташований найбільший в Західній Європі залізорудний басейн.
Відчутними були й інші втрати: воєнні видатки становили близько 16 млрд. фр., Франція повинна була у короткий термін сплатити 5 млрд. фр. контрибуції. Війна забрала життя 1,5млн французів, або 3,5% населення, що також негативно вплинуло на внутрішній ринок країни, а отже й на обсяги виробництва. Все це певною мірою стримувало концентрацію промислового капіталу та утворення монополій. Проте у зв'язку з мілітаризацією економіки, викликаною протистоянням провідних країн світу та створенням воєнно-політичних блоків, на початку XX ст. відбуваються значні зміни в розвитку важкої промисловості, країна досягає певних успіхів у розвитку автомобілебудування, авіабудування, суднобудування. Так, за рівнем розвитку автомобілебудування Франція займає друге місце у світі (після США). Зростають на початку сторіччя й обсяги виробництва чавуну та сталі, видобутку вугілля, але загалом темпи економічного розвитку країни залишаються низькими.
Досить інтенсивно у Франції формується фінансовий капітал, але для отримання вищих прибутків, французькі банкіри все в більших масштабах вивозять капітал за межі країни, переважно у вигляді позичок, під високий банківський відсоток. Так, у 1908 р. у французьку промисловість було вкладено 9,5 млрд. фр., а в облігації та закордонні цінності – 104 млрд. фр., що негативно вплинуло на економічну ситуацію. У країні значно зросла кількість рантьє, які вкладали гроші в іноземні позики й без якого-небудь ризику отримували відсотки за цінними паперами. Прошарок рантьє напередодні першої світової війни у Франції становив близько 15% населення.
Будучи третьою колоніальною державою світу, Франція не використовувала свої колонії як сировинні бази та ринки збуту, вони, навпаки, були значним об'єктом видатків державного бюджету, вимагаючи значних коштів на утримання чиновників та значних воєнних сил.
81. Роль реформ 1848 р. та 1861 р. у становленні ринкових відносин в Україні. Українська економічна думка про необхідність та труднощі реформування національного господарства.
Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії малі багато спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові, вони в цілому створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення промислового перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі, істотної розбудови залізничної мережі та розширення ринків збуту для капіталістичного виробник тва. Разом з тим методи запровадження зазначених реформ ) економічне життя обох країн обумовлювали довготривале іспу вання пережитків патріархального ладу. Останні суттєво гальмували господарську ініціативу селянства та утруднювали процес капіталістичної перебудови сільськогосподарського виробництва.
Щодо західних територій України, що входили до складу Австро-Угорщини, то законами Угорського сейму та Віденського парламенту (1848 р.) було скасовано панщину та кріпосні повинності селянства Закарпаття, Буковини та Галичини. Селяни сталії вільними громадянами, власниками земельних наділів, було розширено їхні політичні права та врегульовано взаємини з поміщиками.
Вирішення земельного питання в ході реформи було здійснено па користь останніх, зберігши їхню власність у попередніх розмірах і навіть збільшивши її. Але, незважаючи на це, пореформений розвиток сільського господарства західних земель України супроводжувався поступовою товаризацією його основних галузей та орієнтацією на ринкові методи господарювання. Прогресивні зрушення виявилися, зокрема, у підвищенні врожайності аграрних культур, розвиткові тваринництва, зростанні товарності сільськогосподарського виробництва (особливо технічних культур), яке ставало базою для переробної промисловості. Високі темпи розвитку були притаманні також ряду промислових галузей, зокрема деревообробній, видобувній (буре вугілля, сіль), нафтовій промисловості тощо.
Стосовно Селянської реформи 1861 р. в Росії слід зазначити, що вона також помітно прискорила процес трансформації суспільства в бік його капіталістичної диференціації. Реформа стала переломним моментом в історії розвитку країни. Протягом кількох пореформених десятиріч у Росії, а в її складі— і в Україні, виникли та утвердилися нові, ринкові відносини.
Особливістю Маніфесту 1861 р. було те, що він став першим кроком до поетапних, хоча часто непослідовних, змін у суспільстві, які відбувалися протягом другої половини XIX — початку XX ст. Економічні зрушення (скасування панщини та позаекономічних форм примусу, перетворення землі на об'єкт купівлі продажу, наділення селян землею) доповнювалися змінами в політичному (особиста незалежність селян від поміщиків) й адміністративному (селянське самоврядування, просвітницька діяльність земств) механізмах, соціальному житті суспільства.
Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 р. стали важливими віхами на шляху капіталістичної модернізації суспільства. Протягом 60-х рр. XIX ст. були проведені також земська і судова реформи, запроваджено селянське самоврядування. Завдяки військовій реформі (1874 р.) відбулися перетворення у військовій справі: були відмінені рекрутські набори скорочено строк служби, розроблена система заходів щодо технічного переозброєння армії.
Підготовлені та проведені, в основному представниками консервативних кіл дворянства, реформи мали серйозні вади: численні пережитки феодально-кріпосницької системи, майже недоторкане поміщицьке землеволодіння, обтяжливий фінансовий тягар для селян у вигляді викупних платежів тощо. А умови, за яких відбулося скасування кріпосного права, визначили особливості аграрної еволюції країни: повільний та болючий перехід від замкненого феодального господарства до капіталістичних методів ведення останнього
Таким чином, з огляду на основні риси модернізації господарства України після_ 1861 р., можна говорити про наздоганяючу модель економіки. її характерними ознаками є: по-перше, утілення в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації— «революції згори»; по-друге, вибіркове, а не системне, запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва; по-третє, пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки; по-четверте, збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельного існування нового та попередніх устроїв, а також порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.
Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.
Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.
Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі.
Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.
У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною земельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-кріпосницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.
89. Вплив Першої світової війни на розвиток господарства європейських країн та США. Версальська угода та її економічна суть.
У період Першої світової війни вирішального значення для економік країн, які брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася функціями замовника і покупця військової продукції. Масштабність воєнних дій і загострення економічних проблем змусили уряди країн, що воювали, перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм контролю й розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.
Так, у США в 1917—1918 рр. створюється низка комітетів, відповідальних за розміщення державних замовлень та розподіл робочої сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних інститутів координувалася військово-промисловою радою. Аналогічна централізація була характерною і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (міністерство військового постачання).
Завершення війни спричинило неминучий процес повоєнної реконверсії економіки США, Великої Британії та Франції. Наприклад, Велика Британія розформувала майже всі створені під час війни органи контролю. Та попри те, що уряд організував розпродаж багатьох військових заводів, під контролем держави залишалося вчетверо більше підприємств, ніж до війни. Це було свідченням того, що до планів уряду не входила остаточна відмова від державного регулювання економіки.
Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.
Видатний економіст XX ст. Дж. М. Кейнс у праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» (1919) писав, що прийняті рішення не залишають надії на відновлення мирного господарства, адже репарації з Німеччини (132 млрд золотих марок) нечувано великі. Кейнс пропонував надати американські позики Німеччині, бо вважав, що лише в такому разі Німеччина зможе виплачувати помірні репарації.
Разом із територіями (скорочувалася на 70 тис. км2) Німеччина втратила 75 % видобутку залізної руди, 25 % кам'яного вугілля; 35 % виплавки сталі. Німеччина була позбавлена колоній площею 3 млн км2 із населенням 13 мли осіб. Розв'язання військових питань передбачало:
заборону мати ВМФ;
обмеження збройних сил до 100 тис. осіб;
скорочення військового виробництва;
заборону мати підводний флот;
руйнування значної частини військових укріплень.
У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джерелами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами якого обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном виплат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і доходи залізниць.
90. Причини виникнення виникнення та наслідки економічної кризи 1929 – 1933 років для країн Європейської цивілізації.
Виникнення у 1920-ті роки у США диспропорції між темпами зростання прибутків підприємств і виробництва (прибутки збільшувалися вдвічі швидше) свідчило, що приріст виробництва не супроводжувався відповідним зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Це зумовлювало відставання купівельного попиту від зростання обсягів виробленої продукції, що наприкінці 1920-х рр. наблизило впритул економіку США до надвиробництва.
Зміни обсягу доходів у бік його спаду пов'язані зі зменшенням зайнятості й можуть призвести, як стверджував Дж. Кейнс, до перевищення споживання над доходом не лише у певних осіб чи організацій за рахунок нагромаджений раніше резервів, а й уряду. Так виникає бюджетний дефіцит або, навпаки, зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.
Дж. Кейнс, спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває причини «Великої депресії» 1929 р. Упродовж п'яти років, що передували 1929 р., на його думку, мало місце нагромадження фондів погашення й амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не мали потреби в поновленні устаткування. Розміри нагромаджень виявилися великими, тому був потрібен «величезний обсяг нових інвестицій, щоб поглинути ці доходи. Але досягти ще більшого розміру нових інвестицій, необхідних для поглинання нових заощаджень, які заможне суспільство за умов повної зайнятості в змозі відкладати, було майже неможливо. Одного цього чинника цілком достатньо, щоб виникла криза» [6, с. 301—302].
Іншою причиною «Великої депресії» можна назвати нерозв'язані проблеми розвитку фермерських господарств. Укрупнення господарств (від освоєння преріії Середнього Заходу) тривало за умов інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутрішнього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сільськогосподарської продукції.
Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробництва. Вони невпинно поглинали дрібніших конкурентів. Пристосовуючись до ринку, монополістичні об'єднання скорочували виробництво, намагаючись водночас підвищувати ціни на власну продукцію.
«Велика депресія» та економічний розвиток європейських країн і США упродовж першої третини XX ст. поставили під сумнів справедливість аналізу ринкової економіки як гармонійної саморегулювальної системи, що врівноважує попит і пропозицію па всіх можливих ринках. Навіть за умови раціональної поведінки індивідуальних економічних агентів сукупний результат зовсім не обов'язково є оптимальним, бо макросистема розвивається за власними законами, що не аналізуються теорією загальної рівноваги.
92. Зміни в господарствах країн Західної цивілізації в 20 -30 рр. XX ст. та їх відображення в теоретичній системі Дж.М.Кейнса.
До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою вільного цінутвореня економіка автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але згодом ця теорія вичерпала себе, яскравим прикладом цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. На рубежі 20ст монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства, вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими. Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів.
Перші кроки були зроблені у США у “новому курсі” Рузвельта. На перших порах втручання в економічне життя пояснювалося практичними міркуваням без відповідної теоретичної бази. У 1936 англ економіст Кейнс видав книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим створивши теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на мікрорівні та необхідності державного втручання в економічні процеси.
Кейнс(1883-1946)-англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця - “Загальна теорія вартості, процента і грошей” (1936) - книгу сприйняли у колі великої буржуазії і назв. “біблією кейнсіанства”.
Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває з ідеями фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала свої можливості.
Він чітко сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регулювання ек-ки. Оперував величинами, що визначають рівень та темпи зростання нац.доходу- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість. Він заклав основи макроекономічному напрямку ек-ки.
Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів існування за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку зниження (досвід показав, що ціни залишаються незмінними навіть заумов зниження зарплати та спаду вир-ва.
Він показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої заощадження у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі ускладнень.
Отже він намагався показати, що мех-зм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія є утопією.
За К. витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є у розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується показник граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка споживання в доході. Це пов”язано з тим, що частина НД заощаджується. Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру збільшення її доходу - “основний психологічний закон сус-ва”.Умова досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає щоб вакуум між рівнем доходу і споживанням заповнювався збільшенням інвестиційних витрат
К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;
- трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених платежів) ;
- мотив перестороги;
-спекулятивний мотив.
За К. зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.
Теорія попиту на гроші у К. - теорія “ переваги ліквідності “. Ліквідність за К. - це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною будь-яке майно.
Значення теорії К.;
-висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.
-теорія НД та мультиплікатора увійшли в післякеййстанські теорії ек. зростання;
-поєднав ек. теорію та ек. політику.