Бачив життя до останнього дна сотнями ран! Євген Плужник
Серед тих, кому судилося "Розстрiляне Безсмертя" постає талановитий поет Євген Плужник. Доля подарувала йому всього 38 лiт (1898-1936). Тяжко хворий на сухоти, вiн був заарештований i зiсланий до концтабору на Соловки, там i помер.
Скiльки їх, молодих, талановитих, люблячих свiт i життя, розтоптав чобiт сталiнських iнквiзицiй?! Особливих провин не шукали, варто було лише потрапити у сiтi людоловiв. З особливою ретельнiстю полювали на опозицiйний талановитий свiт мистецтва, на духовну елiту з її життєтворчим духом.
Євген Плужник - людина iз вершин незвичайного таланту, тихої вдачi, стриманий, навiть обережний. Тримався незалежно, i цього було досить...
Вiн не був "ворогом народу", ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозумiти, осмислити, "...бачив життя... сотнями ран!.." Його твори стали вираженням правди i совiстi. Хто ще мiг так щиро ввiрити себе сучасникам?
Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! - Нащадки безстороннi Простять менi i помилки, й вагання... Поет переконаний, що зрозумiють його: I пiзнiй сум, i радiсть передчасну, - Їм промовлятиме моя спокiйна щирiсть.
Отже, саме "спокiйна щирiсть" була основою його свiтобачення та свiтосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-тi роки почалися в Українi судово-полiтичнi процеси.
Читаєш чистi i проникливi рядки поета i розумiєш, що свiт його душi мiститься у душi багатостраждального українського народу:
Ой, упали ж та впали кривавi роси На тихенькi-тихi поля... Мiй народе! Темний i босий! Хай святиться твоє iм'я!
Вражає глибина думок i почуттiв Є. Плужника. Життєву науку вiн пiзнає у природi:
Вчись у природи творчого спокою В днi вересневi. Мудро на землi... ...Вiр i наслiдуй.
Вiчнiсть природи, Всесвiту навiває фiлософськi роздуми про вiчнiсть i незнищеннiсть краси:
...Я дивлюсь i бачу: все навiки На цiй осiннiй лагiднiй землi...
Життєву даль йому вiдкривали "...пелюстки вуст дитячих", чиста душа, перша зустрiч i любов. У найскрутнiшi хвилини втоми i зневiр'я звертався до Т. Г. Шевченка, у нього поет черпав сили:
I знову в серцi вiдчуваю мир я I тихий голос радiсних надiй.
Отже, прагнення миру i радiснi надiї були йому так необхiднi! Поезiя Є. Плужника, як i його життя, адресована суспiльству. Задля майбутнього суспiльства вiн здатний на самопожертву:
Благословен єси, часе мiй! О, жорстокий! I весь в кровi! - Це нiчого, що я, мов гнiй, - Пiд посiви твої новi!
Ця жертовнiсть життєстверджуюча: "Бо ось вiрю i зросту колись". Вийшовши з народних витокiв, страждаючи за народ, останнiм шматком хлiба дiлячись iз сусiдськими дiтьми у голодному 1933, Є. Плужник увiйшов у безсмертя, вiрячи у торжество добра:
Зiйде колись велетенський посiв Тишею вiрних днiв!
