Реалізація принципів свободи совісті в Україні

Реалізація принципів свободи совісті в Україні

Проблеми, пов'язані із забезпеченням свободи совісті в Україні, залишаються надзвичайно важливими щодо правового регулювання і досить складним напрямом внутрідержавної політики.

Відомо, що українцям властиве специфічне сприйняття і відображення у суспільно-історичній практиці ідеологічних постулатів та організаційних форм релігії. Впродовж своєї історії український народ зберіг трактування релігії як засобу збереження власних і загальнолюдських надбань: родинної моралі, виховання морально розвинутого молодого покоління, глибокої поваги до життя і прав інших людей, милосердя тощо. Чужі йому крайні форми релігійно-національної нетерпимості, релігійний екстремізм і почуття власної винятковості чи зверхності у взаєминах з іновірцями.

Потреба захисту власної релігійної самобутності, ототожнюваної з культурно-національною самобутністю, ставала причиною масових народних повстану, національно-визвольних воєн, важливим чинником у зовнішньополітичних відносинах. Наприклад, у Зборівській (1649) і Гадяцькій (1658) українсько-польських угодах декларувалися визнання політичної рівноправності українського і польського духовенства, відмова від польського релігійного прозелітизму (намагання навернути у свою віру послідовників інших віровчень) в Україні.

Після підписання Переяславського договору (1654) про входження України до складу Російської держави зрушень щодо формування прогресивних правових основ свободи совісті в Україні не відбулось. З 1721 р. православна церква стала, по суті, державним міністерством — головним знаряддям встановлення духовно-світоглядної монополії. Російська імперія була країною з найбільш невідокремленою" від держави церквою, отже, державна влада не уявлялась без церкви. Звід законів Російської імперії 1832р. та "Уложеніє о наказаниях уголовных и исправительных" 1845 р. проголошували російське православ'я панівною релігійно-церковною структурою Будь-яка критика цієї церкви чи її віровчення, зречення церкви чи перехід в інше віровизнання і навіть недотримання церковних правил вважалися у Росії державним злочином і каралися кримінальним законодавством. Обов'язковим було і розголошення на вимогу поліції таємниці сповіді священиком.

Правове регулювання релігійно-церковного життя на українських землях, що у 1340—1772 pp. входили до складу Речі Посполитої, теж мало специфічні дискримінаційні риси. Визначальним у політиці Польщі щодо церкви в тогочасній Україні було створення максимального правового, економічного і духовного комфорту для шляхти, яка після Кревської (1385) та Люблінської (1569) уній подалася на схід, відтісняючи від державного управління українців і литовців. Саме тоді польський католицизм і вся правова система Польщі набули рис різкої релігійної нетерпимості. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель правової та соціальної диференціації за схемою: домінуюча роль — католикам, другорядна — православним, греко-католикам, тобто місцевому українському населенню.

Існували відмінності у правовому регулюванні релігійно-церковного життя у Росії та Австро-Угорщині. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм щодо свободи совісті було започатковано лише у 1905 p., то в Австро-Угорській імперії основними державними законами від 25 травня 1868 р. і 9 квітня 1870 р. було гарантовано права "без конфесійних осіб" (атеїстів), визначено позиції церкви у приватноправових відносинах, скасовано обмеження щодо не католиків. Позитивним для подальшої долі українського народу (особливо Галичини) стало те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772), було припинено сваволю та правовий нігілізм польської шляхти, яка змушена була діяти в жорстких рамках австрійських законів. Українську греко-католицьку церкву в Галичині було зрівняно в правах з

римо-католицькою, її духовенство одержало реальне і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних володінь польських костьолів та монастирів.

На початку XX ст. громадсько-політичне життя України ознаменувалось утворенням перших політичних партій, які у політичних програмах та маніфестах формулювали своє ставлення і до релігії та церкви. Наприклад, програма Української народної партії (1902) передбачала забезпечення свободи "релігії, совісті, переконань", містила досить великий за обсягом розділ "Релігія". В ньому йшлося про відокремлення церкви від держави, невтручання державних органів у релігійні справи, відмову від будь-якої "пануючої" в Україні релігії, встановлення організаційно-канонічної незалежності української церкви, виборність духовенства; право релігійних громад вирішувати церковні справи, позбавлення церковних соборів будь-якої "адміністративної влади", утримання духовенства винятково за рахунок релігійних громад. Як вважали автори програми, тільки такий устрій церкви може забезпечити свободу релігії, переконань, свободу поширення поміж людьми різних знань, здобутків культури і науки.

Програми Української демократичної партії та Української радикальної партії (1903) містили положення про свободу совісті з установленням права незалежності від жодної з релігій і відокремлення церкви від держави, націоналізації церковних і монастирських земель, рівності прав громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Українська демократично-радикальна партія (1905) домагалася скасування національно-релігійних привілеїв та обмежень, надання громадянам права належати до будь-якої віри або не належати до жодної. Програма Української соціал-демократичної робітничої партії (1905) у цих питаннях обмежувалась вимогами знищення релігійних привілеїв і націоналізації церковного землеволодіння.

З-поміж завдань державотворення, що постали перед народом України після 1917 p., вирізнялися сформульовані у конституційних актах 1917—1920 pp. принципи забезпечення свободи совісті. У цих актах переважно закріплювались демократичні цивілізовані основи свободи совісті та державно-церковних відносин.

Свободу совісті гарантував третій Універсал Української Центральної Ради (7 листопада 1917 p.), Конституція Української народної республіки, Декларація Української Директорії (грудень 1918 p.), Закон про тимчасове верховне управління в Українській народній республіці (12 листопада 1920 p.).

Українська народна республіка (УHP) визнавала незалежне становище православної церкви як автокефальної на чолі з патріархом у Києві. Передбачалося прийняття окремого державного закону, який мав регулювати загальні основи організації православної церкви в межах

Української держави, гарантуючи її внутрішню автономію, не порушуючи канонічних установ, а також визначати її правове місце у державі.

У Законі "Про тимчасовий державний устрій України" періоду Гетьманату (29 квітня 1918р.) зазначалося, що всі, хто належить до православної віри Української держави, а також всі мешканці України користуються вільним відправленням своєї віри і богослужіння. Проект Конституції УНР передбачав: "Артикул 24. ...вільність сумління і релігії забезпечуються кожному... Не можна нікого змушувати до участі в релігійних чинностях чи обрядах або належати до якого-небудь віросповідання. Забезпечується кожному вільність зміни віросповідання. Ніхто з громадян не може ухилитися від виконання публічних обов'язків з причини своїх релігійних переконань.

Артикул 25. Всі визнані державою віросповідання перед державою рівно рядні й рівноправні, мають право опоряджувати публічні на божества, виконувати релігійні обряди і засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію. Члени віросповідання, що його досі не визнала держава, не мають права до публічних на божеств, у місцях зачинених вони можуть виконувати свої на божества і релігійні обряди, що не суперечать закону та публічній моралі.

Артикул 26. Порядок визнання віросповідання, що його досі держава не визнала, встановить окремий закон". (Конституційні акти України. 1917—1920. — К., 1992. — С. 129.)

Отже, правові орієнтири УНР у ставленні до релігії й церкви відповідали прогресивним на той час принципам і здобуткам суспільно-політичної думки в Україні, враховували конкретні соціальні, національні, релігійні особливості суспільства. УНР розпочала вироблення цілісної системи законодавства про свободу совісті та релігійні організації на демократичних, гуманістичних засадах. Крім декларованої свободи совісті, відокремлення держави від церкви, передбачалися заходи щодо збереження і розвитку національно-релігійних традицій українців, національних меншин, регламентувалось ставлення релігії до широкого спектра суспільних відносин і традицій (сім'ї, освіти, судочинства та ін.). В УНР була спроба здійснення правової профілактики і встановлення відповідальності за розпалення міжконфесійних конфліктів. Так, проект Конституції передбачав кримінальну відповідальність священиків

і проповідників за прояви релігійного екстремізму щодо іншої віри, обов'язок органів державної влади дотримуватися встановлених законом рівних прав усіх релігійних організацій, визначав механізм оскарження дій посадових осіб релігійних організацій.

Наведені проекти програм і конституційних актів через різні обставини так і не набули чинності, але кожен з них по-своєму спричинився до розвитку традицій правового регулювання релігійно-церковного життя, формування демократичних засад щодо реалізації свободи совісті.

Згодом насаджуваний в УРСР атеїзм став ідеологічним знаряддям зміцнення тоталітарного режиму. Формально відокремлена від держави церква перебувала під постійним контролем державних органів, зазнавала постійних втручань у справи релігійних організацій. Державні органи регламентували усі вияви суспільної активності релігійних організацій та внутрішнє життя кожної з них. Законодавчі акти, відомчі інструкції СРСР та УРСР базувались винятково на ідеологічних постулатах комуністичної партії та сваволі партійно-державних функціонерів.

Законодавче регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням свободи совісті, почалося в УРСР з прийняття 19 січня 1919 р. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Він був майже дослівним викладенням декрету Раднаркому РСФСР від 23 січня (2 лютого) 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", декларуючи право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, скасування усіх позбавлень прав, пов'язаних із сповіданням будь-якої віри або не сповіданням жодної", заборону будь-яких місцевих законів або постанов, які б "утискали або обмежували волю сумління чи встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян. Одночасно декрет скасовував викладання основ релігії в усіх державних, громадських, приватних учбових закладах, будь-які субсидії держави релігійним організаціям. Церква втрачала усі свої майнові права, не могла бути суб'єктом правовідносин. Відповідно до цього декрету було прийнято постанову Народного комісаріату освіти "Про релігійні обряди і викладання закону божого в радянській українській школі"

(4 лютого 1919 p.).

Конституційні норми щодо свободи совісті були сформульовані в Конституції УРСР, затвердженій 10 березня 1919 р. Всеукраїнським з'їздом Рад у м. Харкові, а в остаточній редакції — ВУЦВК (14 березня 1919 p.). Вона передбачала надання в УРСР притулку всім іноземцям, переслідуваним за релігійні злочини. На відміну від У HP, де релігійні організації мали право висувати своїх представників до законодавчого органу держави, Конституція УРСР позбавляла виборчих прав усіх священнослужителів і ченців.

Наприкінці 20-х років усі повноваження щодо "церковної політики" були надані Наркомату внутрішніх справ. У квітні 1929 p. HKBC подав вищому партійно-державному керівництву УРСР довідку про те, що релігійні організації протидіють заходам радянської влади і підбурюють проти неї селян. Наслідком цього стали судові та позасудові репресії проти віруючих і духовенства. Було розпочато кампанію з ліквідації духовних храмів. В середині 30-х років їх кількість зменшилася до 9 % дореволюційного рівня (у Російській Федерації — 35,6 %). Після вироку Верховного суду УРСР за сфабрикованою НКВС справою Спілки визволення України (СВУ), за якою допоміжною структурою СВУ оголошувалась Українська автокефальна православна церква, почалися масові закриття храмів і арешти тисяч священнослужителів УАПЦ, яка ще до згаданого судового рішення була "саморозпущена" як "контрреволюційна".

За радянських часів конституційні гарантії свободи віровизнання не мали жодного значення і не впливали на державну політику щодо церкви, яка зазнавала періодичних коливань у зв'язку зі зміною лідерів комуністичної партії. Про декларативний характер тодішніх правових гарантій свободи совісті свідчить те, що не було зареєстровано жодного випадку притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за дискримінацію віруючих (наприклад, відмова віруючим багатодітним матерям у присвоєнні їм звання "Мати-героїня", цькування службовців, перешкоди у здобутті вищої освіти тощо).

Специфічні риси правового регулювання свободи совісті в УРСР: повна невідповідність його правової бази (Конституції, урядових постанов та інструкцій, директив партійних органів) інтересам та-реаліям релігійно-церковного життя; порушення конституційно-правових норм самою ж державною владою; нехтування Конституцією і чинним законодавством; систематична і масова антирелігійна пропаганда; компрометація церкви і духовенства; поступове скорочення кількості церков і священнослужителів; постійний нагляд над духовенством з боку органів державної безпеки; перешкоди в залученні до церкви нових віруючих, здійсненні богослужінь і обрядів.

У 1938 р. Російській православній церкві (РПЦ) було дозволено зберегти дореволюційну назву ("Російська") і "монархічну централізовану структуру" (патріархат). Одержавши дозвіл на поширення своєї юрисдикції на віруючих Балтії, Бессарабії та Північної Буковини (1940), зайнявши місця розстріляних і ув'язнених священиків забороненої більшовиками греко-католицької церкви, РПЦ репрезентувала модель нової історичної спільноти — радянського народу.

До нормативної основи законодавчого регулювання релігійно-церковного життя в Україні радянського періоду належали також прийняті 26 березня 1966 р. Президією Верховної Ради Української РСР Указ "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи" і Постанова "Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР". Указ передбачав адміністративну відповідальність керівників незареєстрованих релігійних організацій, а також відповідальність за проведення несанкціонованих релігійних обрядів та церемоній, за створення позакультових структур, груп тощо. У постанові йшлося, що порушення законодавства щодо відокремлення церкви від держави і школи від церкви підлягають кримінальній відповідальності. Це — відмова у прийнятті на роботу, до навчального закладу, звільнення з роботи або навчального закладу, позбавлення встановлених законом пільг або переваг, інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлення до релігії. Практичного застосування щодо посадових осіб ці норми не мали, а з юридичного погляду були далекими від демократичних принципів свободи совісті. Але вони широко застосовувалися до віруючих і священнослужителів. Так, штрафами карали священиків РПЦ, які відправляли богослужіння в період основних сільськогосподарських робіт, пресвітерів, які дозволяли виступ неповнолітніх з різдвяними віршами на молитовних зборах, "вели релігійну пропаганду" над труною небіжчика. Хоча за радянськими законами жоден релігійний обряд чи таїнство не мали юридичної чинності, пресвітерам заборонялось здійснювати водне хрещення неповнолітніх, приїжджий проповідник не міг виступати перед місцевою

громадою, не можна було бити у дзвони, нести хрест перед похоронною процесією тощо.

У 1976 р. було ухвалене "Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР", яке зі змінами, внесеними Верховною Радою Української РСР у вересні 1990 p., діяло до прийняття Закону УРСР "Про свободу совісті та релігійні організації" (23 квітня 1991 р.). Ним розширювались повноваження Ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР, яка перебрала від місцевих органів влади вирішення питань реєстрації релігійних об'єднань, користування культовими приміщеннями, контролю за дотриманням законодавства щодо релігійних культів тощо.

У 1978 р. Верховна Рада Української РСР прийняла нову Конституцію. В останній радянській конституції (ст. 56) проголошувалось: "Громадянам Української РСР гарантується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди. Розпалювання ворожнечі й ненависті через релігійні вірування забороняється.

Церква в Українській РСР відокремлена від держави і школа — від церкви".

Від попередніх ця конституція відрізнялася тим, що не просто проголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим досить жваву дискусію у суспільстві й сподівання віруючих та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії й церкви. Однак до другої половини 80-х років, коли із зародженням руху за демократизацію суспільного життя активізувались процеси національно-культурного відродження, ця політика залишалася незмінною.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-церковних відносин в Україні з особливою гостротою постали у другій половині 80-х років. Перші кроки щодо демократизації суспільства спричинили нечувану активізацію громадської діяльності віруючих і духовенства, яка в Україні набрала форм руху за реєстрацію нових громад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протестантської віросповідної орієнтації, вимог реабілітації незалежних від московського патріархату УГКЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових будівель заявили також зростаючі релігійні громади кримських татар та іудеїв.

Одночасно з кількісним зростанням посилювався вплив церкви на суспільні процеси і політику держави. Більшість релігійних діячів та організацій активно включалась у громадсько-політичну діяльність. Нові явища і тенденції у релігійно-церковному житті другої половини 80-х років досить вагомо впливали на правове регулювання свободи совісті, яке зумовило реалії нинішнього становища релігії й церкви в Україні.

Перебудова державно-церковних відносин розпочалася з дозволу громадам РПЦ користуватися храмами, закритими владою під час попередніх гонінь віруючих. Це було пов'язано з широким відзначенням тисячоліття запровадження християнства в Київській Русі. Духовенству було дозволено поширювати релігійну літературу, одержану від зарубіжних добродійних і місіонерських організацій, послабився натиск атеїстичної пропаганди у засобах масової інформації.

Українська держава після здобуття незалежності заявила про свою прихильність принципам демократії та правової держави. Нового змісту набув принцип свободи совісті. Конституція (ст. 35), законодавство України передбачають задоволення духовних потреб віруючих і атеїстів, забороняють дискримінацію громадян залежно від їх ставлення до релігії.

Це право передбачає свободу мати свою релігію чи переконання, переходити в іншу релігію чи переконання, змінювати релігію, одноосібно чи разом з іншими сповідувати свою релігію, відправляти культ, виконувати релігійні обряди, дотримуватися канонів своєї релігії у житті, право батьків (чи опікунів та піклувальників) виховувати дітей відповідно до своїх особистих переконань, право на таємницю сповіді тощо. Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони суспільного порядку, здоров'я та моральності населення.

Створено необхідні правові умови діяльності релігійних організацій, які прирівняні в правах до громадських організацій, мають статус юридичної особи. Питання власності, землекористування, підприємництва, релігійних організацій, трудові відносини у них врегульовано

чинним законодавством про власність, підприємництво, землю, соціальне страхування, трудовим законодавством.

Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується І захищається цивільним, кримінальним, адміністративним та конституційним законодавствами. Закони держави визначають обсяг прав і обов'язків віруючих і релігійних організацій у цих сферах життєдіяльності суспільства. Правове регулювання відносин держави і церкви здійснюється згідно із Законом "Про свободу совісті та релігійні організації в Україні" (1991 p.). Закон визначає статус релігійних громад, релігійних управлінь і центрів, монастирів і братств, духовних навчальних закладів. Зокрема, зазначається, що після реєстрації статуту релігійна організація стає юридичною особою, користується правами і виконує обов'язки відповідно до чинного законодавства і статуту. Релігійні об'єднання мають право: використовувати будівлі та майно, надане їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями, громадянами; будувати власні культові та інші приміщення; засновувати видавничі, виробничі, реставраційно-будівельні підприємства, добродійні заклади.

На всіх працюючих у релігійних об'єднаннях поширюється чинне законодавство про працю, порядок оподаткування, соціального страхування і забезпечення. Доходи релігійних громад не оподатковуються.

Реалізацію державно-церковної політики покладено на Державний комітет України у справах релігій.

Це стимулювало розвиток релігійної інфраструктури: після проголошення державної незалежності більш ніж утричі виросла кількість духовних навчальних закладів та монастирів, у 8 разів — місій та братств. Функціонують недільні школи, пункти катехізації, зростає кількість періодичних видань. Значно поліпшилась матеріальна база церков. Держава повернула їм 3 тис. культових споруд, понад 8 тис. предметів церковного майна. Споруджено понад 1 тис. храмів, багато їх перебувають на стадії незавершеного будівництва.

Водночас, через різні обставини, останнє десятиліття XX ст. стало ареною міжконфесійних та міжцерковних конфліктів, в які втягнуто сьогодні найвпливовіші релігійні організації, відомих церковних діячів, десятки мільйонів віруючих. Міжцерковні протистояння в Україні глибоко вкорінені в Історичному розвитку нашої держави, є наслідком довготривалої відсутності державної самостійності України, перебування українських територій у складі сусідніх держав, які здебільшого безцеремонне втручалися у релігійне життя українців.

Отже, в Україні свобода совісті є конституційним принципом і нормою державного права. З одного боку, секуляризовано державно-правові відносини (церква позбавлена можливості регулювати відносини в освітній, соціальній, трудовій сферах), з іншого — окремі сфери суспільного життя повністю перебувають у віданні держави. Водночас релігійні організації діють в обсязі прав та обов'язків, встановлених законами держави, а релігія є особистою справою, якщо відправлення культів не наносить шкоди державі та суспільству.

КОРОТКИЙ РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ СЛОВНИК

Абат — титул настоятеля монастиря в католицькій церкві. Інколи А. домагається незалежності від єпископів і підпорядковується безпосередньо папі. У деяких випадках А. — загальна назва священиків і вищого духовенства в католицькій церкві.

Августинізм — течія у християнській філософії, яка розвиває уявлення про віру як внутрішнє спілкування людини з Богом, про пізнання Бога ірраціональним шляхом. Засновником А. є середньовічний богослов Августин Аврелій (354—430). Протягом низки століть А. був панівним ученням у католицькій церкві. Після XIII ст. офіційним ученням католицизму стає томізм. Нині А. не є офіційною філософією католицизму, проте користується в католицьких колах значним впливом.

Аграрні (землеробські) культи — сукупність релігійно-магічних вірувань і обрядів у давніх землеробських народів з метою впливати надприродним шляхом на стихії природи, щоб підвищити продуктивність праці. А.к. включають у себе магічні дії, спрямовані проти небезпек, що загрожують урожаю або свійським тваринам (посуха, градобій, сарана, падіж худоби тощо).

Аллах (араб, аль ілах — божество) — ім'я Бога в мусульманській релігії. Культ А. поряд з культом інших божеств був відомий в до ісламській Мецці. В ісламі А. —-єдиний Бог, визнання якого є першою вимогою мусульманського віровчення.

Альбігойці — учасники єретичного руху XII—ХНІ ст. у Франції, спрямованого проти панування католицької церкви в економічному і духовному житті середньовічного міста, ремісники, частина селянства та дрібні феодали. Були розгромлені в результаті хрестових походів, організованих Папою Інокентієм III на початку XIII ст., і остаточно винищені інквізицією.

Амвон — у православному храмі — підвищення перед середньою частиною іконостаса, з якого читаються Євангелія, виголошуються проповіді та єктенії (молитви).

Амулет (араб, hamula — доел, носити) — талісман — невеликий предмет, який фантазійне наділяється надприродною силою, здатністю захищати, оберігати його власника від всіляких нещасть, хвороб, ворожих чар тощо. Віра в чудодійну силу амулета виникла в первісному суспільстві, пов'язана з фетишизмом та магічними уявленнями.

Анафема — прокляття від імені Бога, відлучення від церкви, вигнання із громади віруючих, вища церковна кара в християнстві. А. застосовується церквою в боротьбі з атеїзмом, передовою наукою і суспільною думкою, прогресивними демократичними рухами.

Ангел — в іудаїзмі, християнстві, ісламі — небесний служитель Бога, надприродна істота, посередник між Богом і людьми. Культ А. є асимільованим та пристосованим до монотеїзму культом добрих і злих "духів", який був поширений у первісних релігіях.

Антихрист — у християнському віровченні супротивник Христа, посланець сатани, який ніби прийде незадовго до другого пришестя і вестиме боротьбу з християнською церквою, але врешті-решт буде переможений Христом. Уявлення про А. — релігійна персоніфікація злого начала, на противагу Богу як доброму началу.

Апокрифи — твори іудейської та ранньохристиянської літератури, сюжетно пов'язані з творами канонічної літератури, які, однак, давали тлумачення подій, відмінне від офіційного церковного віровчення. А. відображали боротьбу різних течій у християнстві до виникнення церкви.

Армагеддон — у віровченні свідків Єгови — остання битва між силами Христа і сатани. А. — це назва місцевості в Палестині, де часто відбувалися військові сутички. Єговісти пов'язують А. з атомною катастрофою, з третьою світовою війною, у вогні якої загине все "грішне" людство, живими залишаться тільки свідки Єгови (померлі єговісти воскреснуть) і ті, хто їм допомагав.

Архієрей — загальна назва вищих сановників (єпископів, архієпископів, митрополитів, патріархів) у православній церкві.

Архімандрит — найвищий (до єпископа) чернечий сан у православній церкві.

Астральні культи (гр. astron — зірка) — обряди, церемонії, молитви, заклинання та інші релігійні дії, пов'язані з обожненням небесних тіл. Властиві різною мірою всім давнім і новим релігіям. Іноді А.к. називаються астролатрією (від гр. latreia — служіння) чи сабеїзмом, за назвою племені сабеїв (Південна Аравія).

Аят — вірш у Корані. Кілька А. становлять суру (главу) в священній книзі мусульман.

Беатифікація — приєднання до лику блаженних у католицькій церкві. Процес Б. офіційно регламентований і відбувається, як правило, протягом кількох років. Остаточне рішення про приєднання до лику блаженних належить римському папі.

Благодать — у християнському віровченні — божественна милість, дарована людині. У давніх християнських громадах під Б. найчастіше розуміли дар чудотворення, пророцтва та ін. Згодом християнське віровчення почало розглядати Б. як необхідну умову для спасіння.

Богородиця — жіноче божество в багатьох релігіях. Божа Мати, Богиня, яка народжує Бога чи богів. До богородиць належали вавилонська Іштар, фінікійська Астарта і малоазійська Кібела. Близька до них і грецька Де-метра. Культ Б. тісно пов'язаний з основним заняттям населення — землеробством. Б. шанували як богиню родючості. У християнстві цей культ жіночого божества зазнав змін. Тут Б. — діва, яка народила Ісуса Христа, Сина Божого. З поширенням християнства культ Б. зливається з місцевими віруваннями і залежно від соціальних умов набуває різного характеру: у Західній Європі в умовах феодалізму він перетворився на культ мадонни, на Русі злився з язичеським культом богині землі і родючості й поступово його витіснив.

Богослужіння — здійснення певних релігійних обрядів, їх поділяють на суспільні (славні) і приватні (треби) — на замовлення окремих віруючих.

Богохульство — образа імені Бога, Діви Марії, святих, предметів культу, яка карається церквою і світськими властями тих держав, де церква є державною. Покарання за Б. були одним із засобів боротьби проти вільнодумства, свободи совісті. Згідно із законами

царської Росії, за Б. було передбачено кару від 6 до 15 років каторги.

Брахма — вищий Бог у пантеоні індуїзму. Виникнення уявлення про Б. як творця та охоронця загального порядку припадає на пізньоведичний період (перша половина І тис. до н.е.), коли виникло класове суспільство, виділились і набули величезного впливу жреці-брахмани. Вони висунули і розвинули Ідею про божественну трійцю — "тримурті", в якій Б виступав як творче начало. Проте в очах віруючих Б. був надто абстрактним образом, і значно більше поширилося поклоніння двом іншим богам трійці — Вішну і Шиві.

Брахман (неточно — брамін, браман) — жрець, представник вищої касти в Індії. З уведенням культу Брахмп та ускладненням релігійного ритуалу обов'язки жерця стали спадковою професією, а Б. утворили особливу соціальну групу. Вони монополізували вивчення Вед, оголосивши їх мову (ведичний санскрит) священною, користуватись якою могли тільки Б., і стверджували, що здатні впливати на богів. У наш час Б. займаються не тільки культовим служінням, а й іншими видами діяльності.

Брахманізм — давня індійська релігія, яка виникла на початку І тис. до,н.е. як подальший розвиток ведичної релігії. Зародження Б. знаменувало вироблення єдиного релігійного канону.

Будда — в буддизмі назва віровчителів, які вказують людям істинний шлях спасіння. Згідно з ученням буддизму, кожного разу, коли людство відхиляється від нього шляху, приходить новий Б., щоб вказати людям істину. Інколи ім'ям Б. називають того, хто самостійно досяг святості і стану нірвани. У буддійських релігійних книгах вказано різну кількість Б., подано різну їх класифікацію. Не виключено, що в основі традиційної біографії Б. — життя одного з перших буддійських віровчителів. Якщо в ранній період Б зображали людиною, яка першою увійшла в нірвану, бо пізніше він був обожнений. На його честь почали споруджувати храми, утвердився складний культ, інколи у формі ідолопоклонства.

Вакханалія — нічне свято на честь Вакха (Дюніса), яке мало характер оргій і користувалося особливою популярністю в Давньому Римі на початку II ст. до н.е У В брали участь вільні та раби, незалежно від статі, віку, народності. Жрецькі функції виконували переважно жінки. Вакханки в священному шаленстві розривали на частини живого бика і поїдали сире м'ясо заради прилучення до божественного начала. З цим обрядом пов'язане християнське причастя.

Варфоломіївська ніч — ніч на 24 серпня 1572 р. (свято св. Варфоломія), протягом якої католики у Франції учинили масову різню протестантів-гугенотів. Тільки в Парижі було вбито майже 5 тис. чоловік. Загальна кількість убитих у країні досягла ЗО тис. Боротьба між католиками та гугенотами була фактично боротьбою між земельною аристократією і силами буржуазії, що народжувалася.

Вівтар — східна частина храму, піднята над підлогою на дві-три сходинки. У православних церквах В. відгороджений від решти приміщення іконостасом. Тут знаходиться престол. У В. готуються для причастя хліб і вино, прийняття яких у християнстві замінює жертвопринесення.

Відлучення — релігійне покарання, засіб впливу на віруючих шляхом прийняття відповідного рішення вищої церковної інстанції, яке полягає у виключенні із церкви чи релігійної громади. Служить засобом залякування віруючих погрозою неминучого потрапляння відлученого після смерті в пекло.

Відспівування (похоронна відправа) — церковна служба над померлим, яка ніби сприяє полегшенню його становища "на тому світі". Обряд засвоєний християнством, ісламом, іудаїзмом та іншими релігіями. Деякими сучасними сектами не здійснюється.

Вікарій — намісник, заступник духовної особи. У католицькій церкві Папа іменується "вікарієм Христа". Свої В. є у єпископів, нерідко у абатів монастирів і священиків великих парафій. У протестантській церкві В. зустрічаються у ролі помічника священика. В православній церкві інститут В. (з 1865) було уведено в усіх єпархіях.

Віфлеєм — місто в Палестині поблизу Єрусалима, яке, згідно із Старим Завітом, є місцем народження Давида і прийдешнього месії. Виходячи з цієї старозавітної вказівки, християнство проголосило В. місцем народження Христа. В. вважається священним місцем у християн і в іудеїв.

Вішну — один із основних богів індуїстського пантеону.У наш час поклоніння В. та його аватарам (втіленням) — найпоширеніша форма релігійного культу в Індії. Із аватар В. найпопулярніші Кришна і Рама, до них індуїзм відносить також Будду.

Волхви (санскр. "вал" — досл. горіти, світити) — служителі язичницьких культів, мудрі, наділені таємними знаннями люди, які розумілися на астрономії, читали священні письмена, розгадували сни, передбачали майбутнє, лікували від хвороб.

Вселенські собори — з'їзди вищого християнського духовенства, а після поділу церков — з'їзди католицького духовенства. Скликаються нерегулярно. Перший b.c. відбувся у 325 р. До кінця IX ст. було вісім b.c. Спроби прихильників соборного руху, що виник наприкінці XIV ст., перетворити b.c. у верховний орган католицької церкви успіху не мали. b.c. і далі скликалися лише з ініціативи римського папи і нерегулярно. Постанови b.c. ставали законом завдяки рішенню імператорів. На соборах обговорювались богословські, політичні та інші питання. Постанови цих b.c. були спрямовані на зміцнення християнської церкви, розробку догматики, боротьбу з єресями. b.c. після поділу церков скликаються римськими папами для схвалення їх рішень.

Всесвітня рада церков — керівний орган екуменічного руху, який об'єднує протестантські та деякі православні церкви. Має резиденцію в Женеві. В.р.ц. підзвітна асамблеї, яка скликається кожні 5—6 років й обирається нею. До складу В.р.ц. входять президія, центральний комітет, призначений ним виконком, а також секретаріат. Генеральний секретар — фактичний керівник В.р.ц.

Говіння — один з обрядів православної церкви, який готує віруючих до таїнств причастя і сповіді. Людина, яка говіє, зобов'язана відвідувати церковні служби, молитися вдома, постити, тобто не їсти м'яса, молока, тваринних жирів тощо.

Гугеноти (фр. huguenots) — протестанти, прихильники кальвінізму у Франції у XVI—XVIII ст. До угруповань Г. належали аристократи, які боролися проти зміцнення королівської влади, торгова буржуазія, міські низи, що виступали проти феодальної експлуатації. Г. переслідувала католицька церква. Загальновідомий сумний епізод цих переслідувань — Варфоломіївська ніч. Гоніння призвели до релігійних воєн між Г І католиками

Гурії фантастичні діви, які Існують, згідно з ученням Ісламу, для усолоджування праведників у раю В Корані Г визначаються як "чисті жінки", яких не торкалися ні люди, ні джини

Далай-лама — титул глави ламаїстської церкви в Тибеті, якого шанують віруючі як "живого Бога" (бодхісатву) в образі людини. Титул Д.-л. встановлений у XIV ст. Церковна І світська влада його не спадкова (як і всі лами він зв'язаний обітницею безшлюбності) Його спадкоємець, за релігійними правилами, обирається спеціальною групою виших лам, які ніби визначають, у кого Із хлопчиків, народжених незабаром після смерті Д.-л., перевтілився попередній Д -л

Дацан— ламаїстський храм, монастир

Декан — помічник абата в католицькому монастирі, старший священик у католицькій та англіканській церквах, який завідує справами кількох парафій, а також старший кардинал-єпископ

Десятина відрахування десятої частини всіх прибутків віруючого на користь церкви В наш час зберігається в адвентистів та в Інших сектах як примусовий збір В Ісламі різновидом Д. є закят

Догмат основне положення віровчення, яке визнається незаперечною Істиною, що має силу непохитного авторитету І не підлягає критиці Вимога беззастережного визнання догматів, сліпого прийняття їх на віру одна з головних вимог християнської церкви

Догматика систематичний виклад основних догматів

Домініканці — католицький чернечий орден Заснований на початку XIII ст. монахом Домініком для боротьби з єретиками Одержали право повсюдної проповіді та викладання в університетах. Із рядів Д вийшли відомі схоласти (Альберт Больштедт, Фома Аквінський) І містики (Мейстер Екхарт, Сейс, Таулер) Всіляко допомагали папству подавляти анти католицькі та антифеодальні виступи Зараз один Із найвпливовіших орденів

Друге пришестя — у християнському віровченні, яке знайшло своє відображення в "символі віри", очікувана друга поява Христа на землі для посоромлення "нечестивців" І дарування "блаженства" віруючим Віра в Д.п. поширилася серед християн в міру формування євангельського міфу про земне життя Христа.

Дух — у релігії та міфології безплотна, надприродна сутність, яка уособлює людські мислення, свідомість, психічні здібності. В релігійному та ідеалістичному світогляді Д. розглядається як первинне по відношенню до природи. У релігіях під Д. розуміють особливе, нематеріальне начало, розумне і самодостатнє. Звідси походить і пункт християнського віровчення про третю іпостась св. трійці — Дух Святий.

Духовенство — служителі культу, які вважаються посередниками між Богом і людьми і здійснюють культові дії— таїнства, а також виконують роль проповідників віровчення даної релігії.

Екзарх — 1) у Давній Греції — глава жерців, які перебували при храмі; 2) у Візантійській імперії — правитель області (діоцезу), а також єпископ, що завідує церквою в діоцезі; 3) у сучасному православ'ї — глава церковного округу, що охоплює адміністративно-територіальну область, яка має свої особливості.

Екзегетика — розділ богослов'я, що займається тлумаченням біблійних текстів, роз'ясненням смислу старозавітних і новозавітних символічних оповідей, змісту "важких місць святого письма", доказами божественного походження і абсолютної істинності Біблії. Кожне віросповідання має свою Е., яка по-своєму пояснює одні й ті самі біблійні факти, а іноді й значення тієї чи іншої біблійної книги загалом.

Енцикліка — послання римського папи духовенству та віруючим, присвячене найважливішим соціально-політичним, релігійним і моральним питанням. Е. надається особливе значення, оскільки ці послання значною мірою покликані визначати особливості формування суспільної думки з основних політичних і соціальних проблем сучасності.

Есхатологія (гр. eschatos — останній, logos — вчення) — релігійне вчення про кінцеву долю людства і світу. Есхатологічні сподівання наявні в іудаїзмі, християнстві, ісламі й буддизмі. Складовими частинами есхатології t уявлення про Царство Боже на землі, про антихриста, воскресіння мертвих, страшний суд, рай, пекло та ін.

Єзуїти — члени чернечого католицького ордену "Товариство Ісуса", створеного в 1534 р. іспанцем Ігнатієм Лойолою для боротьби з народними рухами, передовою думкою, для зміцнення авторитету католицької церкви.

Єпархія — церковний адміністративний округ на чолі з архієреєм (єпископом).

Єпископ (архієрей) — вищий ступінь священства в християнських церквах, які визнають єпископат. Тільки Є. можуть посвячувати в диякони, священики та єпископи (останнє — разом з іншими єпископами). Є. також призначає на нижчі посади кліру, освячує храми і т. ін., йому підпорядковані всі церковні установи його єпископату (єпархії, монастирі, духовні семінарії тощо, крім тих, що знаходяться в безпосередньому віданні церковного центру). В Руській православній церкві Є. обов'язково повинен бути монахом, в Грузинській — безшлюбним, але чернецтво не обов'язкове. Нагородні почесні звання для Є.: архієпископ і митрополит. У церкві є три основних ступеня священства: диякон, ієрей (священик) та єпископ.

Єпитимія — в православній та католицькій церквах морально-виправна міра у формі посту, тривалої молитви, земних поклонів, ходіння на прощу до святих місць чи святинь і т. ін., яка добровільно виконувалася віруючими, що розкаялися у своїх гріхах. Є. призначається найчастіше під час сповіді.

Єресь — слово, яке використовується церковниками щодо поглядів і вчень, що відступають від прийнятої церквою доктрини в питаннях догматики і культу.

Єретик — у християнстві — людина, яка відступила від догм панівної церкви, послідовник єресі.

Жрецтво (старослов. "жрети" —- приносити жертву) — група людей, яка в політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і надприродними силами, а також здійснює релігійні обряди. Саме Ж. вело літописи, займалося астрономічними спостереженнями тощо. Інколи вищі жреці поєднували релігійну і державну владу (фараон Давнього Єгипту, верховний жрець-правитель держав Давнього Дворіччя).

Заповіді — релігійно-моральні настанови в іудейській релігії, які ніби власноруч написав бог Ягве на кам'яних плитах і вручив Мойсею на горі Сінай. З виникненням християнства ці 3. було доповнено так званими заповідями блаженства, проголошеними Христом у Нагорній проповіді, й віднесено до християнського віросповідального арсеналу. Відбір заповідей з безлічі побутових, моральних та інших правил поведінки значною мірою здійснювали іудейські, а потім християнські священики в інтересах панівних класів.

Ігумен — настоятель православного монастиря.

Ідол — предмет, що зображує божество, якому поклонялися у глибоку давнину. Ідолопоклонство — пережиток тотемізму та фетешизму, зберігається в сучасних релігіях у вигляді поклоніння іконам, статуям, культовим атрибутам, священним книгам, мощам святих тощо.

Ієрархія — сукупність церковних чинів знизу доверху, в порядку їх підпорядкованості.

Ієрей — офіційна назва священика, запозичена християнами із грецької культової термінології.

Імам — духовна особа в ісламі: 1) верховний глава шиїтського напряму ісламу; 2) засновник кожного із чотирьох напрямів сунізму; 3) верховний правитель ісламської теократичної держави, який зосередив у своїх руках всю повноту світської та релігійної влади: 4) керівник богослужіння в мечеті; 5) духовний керівник, наставник мусульман.

Індекс заборонених книг — перелік книг і журналів, які католицька церква заборонила читати, видавати, розповсюджувати без особливого на те дозволу. Вперше був підготовлений та виданий за вказівкою Папи Павла IV у 1559 р. Сюди входять праці природознавців, філософів, істориків, письменників, читання яких, на думку католицьких ідеологів, може загрожувати вірі в Бога. Список іноді переглядається і доповнюється.

Індульгенція — папська грамота, яка давала віруючим відпущення гріхів, тобто звільнення від покарання за скоєний гріх. Католицька церква з метою збагачення організовувала широку торгівлю І. не тільки за скоєні, а й за нескоєні гріхи. Торгівля І. повсюдно викликала обурення усіх прошарків суспільства, вимога покінчити з нею була одним із головних гасел Реформації.

Ініціація — обряд прийняття підлітків, молоді в повноправні члени племені. Обряди І. полягали у суворих, іноді жорстоких фізичних випробуваннях: робили надрізи на шкірі, обрізання, обпалювання вогнем, вибивали зуби, вищипували волосся тощо. Старійшини і племінні чаклуни розкрившій юнакам зміст звичаїв, священних переказів і вірувань племені.

Інквізиція — судова установа католицької церкви, створена в XIII ст. для боротьби з єретиками. У більшості країн Західної Європи І. була скасована у XVIII ст.

Кааба — мечеть мусульман-сунітів в м. Мекка, місце паломництва мільйонів жителів арабського Сходу.

Кагал — іудейська самоврядна громада в країнах Східної Європи. Побудований на основі теократичного принципу, на чолі з рабином. К. мав право судити, карати і відлучати від громади.

Канон — встановлене християнською церквою правило, яке не підлягає перевірці й сумнівам і повинно сприйматися як істина.

Канонізація — прилучення церквою до лику святих і введення культу "нового святого".

Кардинал — виший духовний сан у католицькій церкві. Право возведения в кардинальський сан належить тільки римському папі. К. — найближчі помічники папи, їх зібранням (конклавом) з них обирається папа. К. носить одіяння червоного кольору.

Катехізис (гр. — усне повчання) — церковний посібник для елементарного навчання християнської віри. Викладається переважно у формі запитань та відповідей і містить положення, визнання яких є обов'язковим для кожного віруючого.

Католикос — титул верховних ієрархів вірмено-григоріанської та грузинської православної церкви. Місцезнаходженням вірменського К. є місто Ечміадзинтягом шести днів, це вчення було сприйняте християнством.

Курія — назва сукупності центральних установ для управління католицькою церквою Ватикану. К. видає папські грамоти і булли, завідує фінансами, відпущенням гріхів, шлюборозлучними процесами, розглядає апеляції, вирішує питання канонізації святих, заснування орденів. К. є провідником міжнародної політики Ватикану.

Лама — буддійський монах у Тибеті та Монголії, який вважається посередником між Богом і людьми та виконує функції не тільки служителя культу, а й учителя, юриста, лікаря, психолога, наставника і навіть пророка.

Легат — особа, що виконує особливе доручення Папи Римського в країнах, з якими Ватикан, як правило, не має офіційних дипломатичних відносин.

Літочислення християнське — відлік часу, при якому за відправну точку береться Різдво Христове. Запропоноване римським ченцем Діонісієм Малим приблизно 525 р. н.е., який обчислив дату народження Христа. У більшості країн Європи Л.х. було прийняте в XVI ст. У Росії запроваджене в 1699 р. указом Петра І замість літочислення від "створення світу". Нікейський собор 325 р. як офіційний прийняв юліанський календар (за ім'ям ініціатора календарної реформи римського імператора Юлія Цезаря). Юліанський календар передбачає додавання в лютому кожного четвертого року 29-го дня. В 1582 р. буллою Папи Григорія XIII було внесено поправку в юліанський календар: число високосних років скорочено на три в кожні 400 років. Виправлений календар дістав назву григоріанського, з ним пов'язане датування за новим стилем, яке відрізняється від датування за старим стилем на 13 днів. Новий стиль прийнятий в Європі і в Америці. У колишньому СРСР він запроваджений уже після жовтневого перевороту.

Магія — сукупність релігійних уявлень та обрядів, пов'язаних з вірою у надприродну силу, яка нібито здатна чудодійно впливати на хід подій в житті людей. М. поширена серед усіх народів земної кулі у різних формах: виробнича, лікувальна та ін. Магічні уявлення та дії відзначаються сильною живучістю; збереглися у формі побутових забобонів до наших днів.

Мара — бог смерті в буддизмі, який царює в цьому світі й прирікає все живе на смерть. Згідно з буддійською релігією, шлях звільнення з-під влади М. пролягає через неухильне виконання повчань Будди.

Мартиролог — збірник оповідей про мучеників перших століть християнства, які зазнавали гонінь у боротьбі за віру з язичництвом. В епоху Середньовіччя було відомо кілька подібних збірників. Пізніше М. ввійшли у святці, в яких розповіді про мучеників чергувалися з життєписами святих.

Масорет — іудейський автор, який переписував, редагував, зберігав та передавав із покоління в покоління стародавні єврейські та арамейські тексти Старого Завіту. М. встановили правопис біблійних текстів, упорядкували богословські примітки до старозавітних оповідань. Відредагований ними текст дістав назву масоретського.

Махді — ісламський месія, уявлення про якого виникло в шиїзмі, а потім було прийнято сунітами. Вчення про міфічного М. використовували служителі культу для насаджування серед мусульман псевдо оптимістичних поглядів на майбутнє та відвертання трудящих мас від боротьби за краще майбутнє.

Мечеть — ісламський храм. До М., як правило, прилягає відкритий двір з криницею, фонтаном чи басейном для ритуального обмивання. Над М. здіймаються одна або кілька чотирикутних, круглих або в нижній частині чотирикутних, а у верхній циліндричних башт — мінаретів, з балконів яких служителі М. кілька разів на день закликають мусульман до молитви.

Митра — головний убір вищого духовенства в православ'ї.

Митрополит — єпископ митрополії — головного міста області чи провінції (спершу — у Візантії). На Русі М. до введення патріархату (1589) були главами Руської православної церкви, їхньою резиденцією був Київ (до XII ст.), потім Володимир, а з XVI ст. — Москва.

Молох (гр. Moloch) — у фінікійській релігії бог Сонця. Ідол М. становив собою мідну статую, в жертву якій приносили малолітніх дітей. Культ М. був поширений у Карфагені, Ізраїльському та Іудейському царствах. Цар Осія в 622 р. до н.е. зруйнував М. Тофет, де справляли цей язичницький обряд і відмінив усі культи, крім культу Ягве.

Монах — особа, яка прийняла обряд постригу і дала обітницю вести аскетичне життя в монастирі згідно з монастирським статутом. Вища церковна ієрархія —

Кірха — лютеранський храм.

Клерикали — фанатичні у вірі й найбільш консервативні у практичному житті церковники та богослови. Вони розробили свою богословську систему, яка набуває дедалі більшого значення. К. мають політичні партії (яким в деяких країнах Заходу належить влада), молодіжні, профспілкові, кооперативні та інші організації.

Клерикалізм — використання релігії в політичних цілях.

Клір — сукупність священнослужителів та церковнослужителів однієї церковної парафії.

Клобук — головний убір православних монахів, чорного кольору, який складається із камилавки — циліндричної шапки, розширеної вгорі, без крисів, і надітої на неї міцної тканини, яка закінчується позаду трьома довгими кінцями. Митрополити та патріарх носять білі К.

Коген — іудейський жрець-священик, згідно з біблійними сказаннями, — нащадок міфічного первосвященика Аарона, який обслуговував храм Ягве в Єрусалимі.

Конгрегація — органи управління Ватикану як центру Всесвітньої католицької церкви. К. має широко розгалужений апарат, який знаходиться безпосередньо при Папі та римській курії, а також функціонує в багатьох країнах світу. К. є провідником політики Ватикану, контролює і направляє діяльність установ та відомств католицької церкви.

Конклав — зібрання кардиналів, яке скликається для обрання нового папи, а також назва приміщення у Ватиканському палаці, де проходить ця процедура. Кардинали перебувають в ізольованому приміщенні доти, поки один із кандидатів на папський престол не дістане в результаті закритого голосування необхідні дві третини голосів.

Конкордат — договір між римським папою та урядом певної країни, згідно з яким визначаються положення та привілеї католицької церкви в цій країні.

Контрреформація — рух феодальних сил у Західній Європі на чолі з католицькою церквою в XVI—XVII ст. проти Реформації. К. являла собою спробу зупинити процес розкладу феодального ладу, зберегти вплив католицизму в країнах Європи, підірваний у ході Реформації. З цією метою було проведено реформу папської курії (органів управління католицькою церквою), реорганізовано інквізицію, для боротьби з єресями створено орден єзуїтів, для зміцнення папської влади прийнято кілька постанов на Тридентському соборі (1545— 1563): визнання безумовного авторитету рішень папи в справах віри, запровадження суворої церковної цензури, індексу заборонених книг тощо.

Конфірмація — католицьке таїнство, яке здійснюється над дітьми у віці 7—12 років і відповідає православному таїнству миропомазання. Мета К. — релігійний вплив на світосприймання дітей. Цей обряд здійснюється в більшості випадків єпископом в урочистій церковній обстановці в присутності батьків та рідних дитини. У протестантів К. — навчання віри, сповідання віри І перше причастя молодих людей у віці 14—16 років.

Креаціонізм (лат. creatio — створення) — релігійно-ідеалістичне вчення про божественне творіння світу, живої і неживої природи. Викладене в Старому Завіті у вигляді міфу про створення всього сущого Богом протягом шести днів, це вчення було сприйняте християнством.

Митра — головний убір вищого духовенства в православ'ї.

Монах — особа, яка прийняла обряд постригу і дала обітницю вести аскетичне життя в монастирі згідно з монастирським статутом. Вища церковна ієрархія —єпископи, архієпископи, митрополити, екзархи, кардинали, патріархи, попи — як правило, вихідці із чернецтва.

Мулла — служитель культу в ісламі.

Муфтій — духовна особа в ісламі, яка має право виносити свої рішення з релігійних та релігійно-юридичних питань. У країнах поширення ісламу М. обіймають офіційні посади, на які вони призначаються урядом. В нашій країні очолюють духовні управління мусульман.

Намаз — п'ятиразова щоденна молитва у мусульман, звернена до Бога. Складається з читання сури "Фагіха" та уривків з інших сур Корану, які прославляють Аллаха, його доброту та велич. Супроводжується поклонами, колінопреклонінням та іншими діями. Кожній молитві повинно передувати обмивання. Н. дозволяється здійснювати у будь-якому чистому місці, вставши на молитовний килимок чи розстелений верхній одяг. У п'ятницю шаріат рекомендує здійснювати полудневу молитву у мечеті.

Наставник — виборний керівник старообрядницької без-попівської громади.

Національна релігія — релігійне вірування і культова дія, притаманні певному народу, нації. До них належать іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, конфуціанство та інші релігії, пов'язані з певною національністю. У Н. р. конфесійні та етнічні кордони здебільшого співпадають, хоча за певних умов і обставин їх прихильниками можуть бути особи інших національностей. Існуючи на конкретному грунті, вони тісно переплелися з елементами національної культури, традицій і звичаїв народів, що їх сповідували. Н. р. впливають на формування менталітету народу, регламентують поведінку і побут людей, сприяють розвитку та збереженню відповідного етносу, перешкоджають його культурній і мовній асиміляції.

Нунцій — постійний дипломатичний представник римського папи в країнах, з якими Ватикан підтримує дипломатичні відносини. Н. поєднує дипломатичне представництво з наглядом за католицькою церквою в даній країні.

Освячення — магічні слова і дії, які здійснюються служителем культу з метою надання святості певному предмету (наприклад, освячення води, житла та ін.). У загальнішому плані О. — підтримка чого-небудь авторитетом церкви І релігійним обґрунтуванням влади, звичаїв тощо.

Паранджа — жіночий верхній одяг, який, згідно з настановами шаріату, носять дорослі мусульманки поза домом При одяганні П обличчя та груди закривають густою сіткою із чорного кінського волосся За покроєм П вид халата з несправжніми рукавами, нижні частини на яких скріплені на спині, І капюшоном, що покриває жінку від голови до ніг

Парафія — нижчий самоврядний церковний округ, який має свою церкву з причтом для проведення богослужінь, а також громада віруючих, на утриманні якої перебувають церква та причт

Пастор — священик у протестантській церкві Оскільки протестантизм заперечує таїнство священства, він не вважає священиків володарями Божої благодаті, на відміну від православ'я та католицизму П майже не має особливого убрання І веде звичайний для мирян спосіб життя. Проте, як підкреслює сама назва, церква вважає його пастухом, поставленим над віруючими для керівництва ними.

Пасхалії — зібрання правил І таблиці для визначення дня святкування Великодня.

Патер — священик у католицькій церкві Називаючи священика П.— отцем, церква прагне, як І в багатьох Інших випадках, примусити віруючих ставитися до неї з повним послухом.

Патристика — християнська релігійна філософія II VIII ст., створена так званими отцями церкви Зводиться до спроб доведення необхідності панування релігії над наукою, віри над знанням, підпорядкування науки завданню обґрунтування християнських догматів, перетворення філософії на служницю богослов'я Соціальні Ідеали П — проповідь теократичного панування християнства, споконвічної соціальної нерівності П служила духовним знаряддям боротьби церкви проти науки, культури, соціального прогресу. Церква, особливо православна, приписує незаперечний авторитет патристичній ("святоотчеській") літературі.

Патріарх титул глави деяких церков (в тому числі Руської православної) та єпархій (в католицизмі). П Існував в Руській православній церкві з 1589 р. За Петра І в 1721 р. був скасований І замінений державним управлінням церквами —- Найсвятішим синодом П відмовлено православним помісним собором за радянської влади в 1917—1918 р.

Патрологія — розділ християнського богослов'я, присвячений творам та біографіям отців церкви; зведення їх творів.

Піст — релігійна заборона на їжу взагалі або м'ясну, рибну, молочну, яка встановлюється церквою на певний час, Згідно з релігійним віровченням, пости сприяють підготовці віруючих до психологічного та розумового сприймання божественних істин і церковних повчань.

Подвижник — людина, яка з релігійних мотивів піддає себе всіляким нестаткам та стражданням (пустельництво, відмова від зручностей земного життя). Згідно з християнськими уявленнями, П. здійснює релігійно-моральний подвиг особливого служіння Богу і підносить себе до релігійної досконалості, рівно ангельської свідомості. Багатьох П. канонізовано католицизмом і православ'ям як святих.

Помазаник — пророк, первосвященик чи монарх, помазаний миром в знак одержання влади нібито від Бога. Стародавній єврейський звичай помазання, зафіксовано в Біблії й відновлено православними монархами, щоб звеличити й освятити свою владу.

Послання — ранньохристиянські твори, листи, адресовані громадам, приватним особам чи усім християнам, написані подвижниками раннього християнства. За церковною традицією, їх звичайно приписують апостолам.

Постриг — церковний обряд в християнстві, який здійснюється при посвяченні у чернецтво і полягає в постриганні волосся на знак зречення з власної волі й повної згоди підкорятися волі Бога. Запозичений християнством у Давній Греції та Давньому Римі.

Праведник — згідно з церковним уявленням, людина, яка виконує всі вимоги релігії, не грішить. Така людина, як вчить релігія, після смерті одержує особливу небесну нагороду, а при житті є обранцем небесної благодаті й завдяки їй ніби має силу, щоб "виганяти бісів", лікувати хвороби тощо.

Прелат — високопоставлена духовна особа в католицькій та лютеранській церквах.

Пресвітер — в ранньохристиянській громаді особа, яка виконує адміністративні функції; в протестантських церквах і християнських сектах — керівник громади, який обирається із числа активних віруючих і затверджується вищими органами церкви. В православ'ї термін "П." використовується як урочиста назва священнослужителя .

Престол — в православній церкві столик у вівтарі храму, призначений для здійснення під час літургії релігійних таїнств. На ньому розміщено хрест, Євангеліє та інші предмети культу.

Примас —- в католицькій та англіканській церквах — головний з єпископів, який має вищу владу стосовно духовенства даної країни. Наприклад, у титулі Папи Римського значиться, що він — П. Італії.

Пріор — 1) настоятель невеликого католицького чоловічого монастиря, в період раннього середньовіччя — помічник абата; 2) другий після великого магістра вищий сановник у військово-чернечих орденах.

Прозеліт — людина, яка прийняла нову віру, неофіт.

Псалом — релігійний гімн, пісня, яка прославляє Бога. П. — короткі й не дуже складні за формою вірші, написані від першої особи. В них домінує ідея смирення та звеличення божества, його "праведних" рішень, добра і святості. Тому християнське духовенство пропонує їх віруючим для спасенного читання. У минулому П. використовувалися для навчання людей із народу грамоти.

Псалтир (книга псалмів) — збірник із 150 релігійних пісень, одна із книг Біблії (Старого Завіту).

Пустинь — у православ'ї відлюдний монастир (чернеча келія), часто розташований у віддалених та важкодоступних місцях (лісах, горах, степах).

Рабин — служитель культу в іудейській релігії, керівник іудейської громади; він і законоучитель, і суддя в усіх релігійних та нерелігійних питаннях.

Реквієм — заупокійна меса в католицькій церкві. Р. може бути також вокальний чи вокально-інструментальний траурний твір.

Ритуал — сукупність і порядок обрядових дій, церемоній релігійного культу, які передбачають безумовне виконання певних правил здійснення молитви віруючими та інші елементи. Р. як зовнішній прояв релігійного акту (богослужіння, весілля та ін.) ніби дає можливість вступити в контакт з духами, богами тощо. Р. має магічне значення, притаманний усім релігійним культам.

Розп'яття — зображення засновника християнства Ісуса

Христа на хресті. P. — предмет поклоніння, особливо в католицизмі, ікона в православ'ї. Це ще й один із стародавніх способів страти непокірних рабів, який, за християнськими джерелами, був застосований щодо Христа.

Саваоф — одна із назв Бога-Отця в християнстві. Згідно з біблійними легендами, С. жив у Єрусалимі в особливому ковчезі (скрині), який стародавні євреї возили із собою у військових походах. На іконах зображується у вигляді бородатого старця. С. — один із багатьох прикладів політеїзму стародавніх євреїв, в Біблії С. — одне з імен Ягве.

Сатана (диявол, шайтан), згідно з віровченням іудаїзму, християнства, ісламу, — злий дух, супротивник Бога, уособлення зла на землі, володар пекла.

Священик — у християнстві сан служителя культу, який має право здійснювати богослужіння і таїнства (крім священства). Інша назва: ієрей (старший священик — протоієрей).

Секта — замкнута група, що відокремилася від основної течії релігії в даній країні; також віросповідання, якого дотримується, порівняно з основним напрямом, незначна кількість віруючих. Породжена суспільними протиріччями, С. може виступати в ролі організації, яка є виразником протесту соціальних груп, не задоволених своїм становищем. Для С. характерне претендування на винятковість своєї ролі, доктрини, ідейних принципів, цінностей та настанов.

Символ віри — короткий звід головних догматів, які становлять основу віровчення будь-якої релігійної течії або церкви. Повинен прийматися на віру, без доказів. Загальнохристиянський С.в. складається з дванадцяти частин. У перших восьми йдеться про триєдність бога, олюднення Ісуса Христа й спокутування гріхів людства; чотири останніх присвячені церкві, хрещенню та вічному життю. С.в. складений Отцями церкви і затверджений на Нікейському (325 р.) і Константинопольському (381 р.) соборах. Читається як молитва на богослужіннях і в домашніх умовах, виконується хором присутніми в храмі. Докладне тлумачення С.в. дається в катехізисах, спеціальних документах, які називаються "сповіданням віри".

Симфонія — своєрідний "предметний покажчик" до Біблії чи й частин, в якому в алфавітному порядку наводяться слова та окремі висловлювання Біблії із зазначенням, в якій книзі, главі, вірші слід шукати дане слово чи вислів.

Синагога — молитовний дім в іудейській релігії, а також громада віруючих. Виникла приблизно в V ст. до н.е. і була не тільки приміщенням для богослужінь, а й школою, притулком для приїжджих, центром суспільно-політичного і духовного життя єврейської громади. С. регламентує життя віруючих згідно з настановами Тори і Талмуда.

Синедріон — в І ст. до н.е. вища бюрократична установа в Стародавній Іудеї із судовими, релігійними та політичними функціями. Разом із жрецтвом в С. засідали представники світської аристократії та законовчителі-іудеї.

Синкретизм — злиття вірувань та обрядів різних релігій. Наприклад, християнство з самого початку мало синкретичний характер, поєднуючи елементи іудаїзму, стоїцизму Сенеки й античних культів. Такий самий характер мають іслам, іудаїзм, сектантські віровчення та культ. С. свідчить про спільність і земний характер причин, які породжують релігію.

Синод — вищий орган управління в Руській православній церкві, заснований у 1721 р. Петром І замість ліквідованого патріархату. За синодального управління Руська православна церква перетворилася на одну з урядових установ, які здійснювали політику правлячих класів. Після 1917 р. С. став дорадчим органом при патріархові. В інших православних церквах С. виконують різні функції. У протестантських церквах С. називають зібрання духовних та світських осіб країни, які скликаються для вирішення релігійних справ.

Сіон — частина Єрусалима (гора, пагорб), де, згідно з Біблією, жив цар Давид і розташовувався храм Ягве. В Біблії неодноразово відзначається, що на С. живе Бог. Тут знайшло своє відображення поширене серед стародавніх народів вірування, що гори є житлом Богів. З часом слово "сіон" стало в іудаїзмі символом вірності Богові, в цьому ж значенні воно перейшло до християнства і одержало значне поширення в християнському сектантстві.

Спокута (спокутування) — один із основних догматів християнства, суть якого полягає у тому, що Бог-Отець приніс у жертву свого сина для С. гріхів людей, які тягарем лежали на них з часу міфічного гріхопадіння Адама і Єви. Легенда про С. використовується служителями культу для навіювання віруючим ідеї покірності й терпіння в ім'я блаженства у потойбічному світі.

Сповідь (каяття) — таїнство в православ'ї та католицизмі, під час якого віруючий розповідає священику про скоєні ним гріхи, а священик нібито від імені Бога дарує йому відпущення із напуттям або із застосуванням покарання — піст, молитва із поклонами тощо.

Ступа (дагоба) — вид буддійських пам'ятних споруд, які призначалися для збереження реліквій чи позначення "священних місць". Має вигляд пагорбкуватого могильного насипу. Уже в стародавні часи С. почали будувати із каменю, на фундаменті, з верхівками у вигляді парасольок у кілька ярусів і прикрашати статуями Будди. С. перетворено на об'єкт поклоніння і паломництва.

Схизма — вид церковного розколу, відокремлення від єдиної церкви частини, яка все ж зберігає вірність церковній догматиці.

Схима — вищий чернечий ступінь, що вимагає від посвячуваного в нього виконання особливо суворих аскетичних правил.

Табу — релігійна заборона у первісних народів на речі чи дії, вимовляння певних слів, на їжу, відвідування певних місць у храмі, святилищ та ін., за порушення якої загрожує "надприродна" кара, хвороба або смерть. Система Т. була особливо розвинена у Полінезії, де вона частково замінювала державні закони. В релігіях, що виникали пізніше, поняттю Т. приблизно відповідає ідея гріха.

Таїнство — у християнстві магічний культовий обряд, здійснення якого, згідно з церковним віровченням, надає віруючим надприродної сили, Божу благодать як необхідну умову для спасіння гріховної душі людини, сприяє вилікуванню хворих, зміцненню шлюбу тощо. Католики та православні визнають сім таїнств: причастя, хрещення, миропомазання, священство, сповідь, маслосвяття і шлюб. Протестанти дали Т. раціоналістичне тлумачення, яке фактично їх заперечує.

Улем — мусульманський законознавець та богослов.

Факір — мусульманський монах-жебрак, дервіш. В Індії Ф. називають також бродячих монахів-індуїстів, які виманюють гроші у населення за демонстрування фокусів і дресированих тварин, за пророкування майбутнього, тлумачення снів і лікування заклинаннями та гіпнозом.

Фатіха — назва першої сури Корану. Ф. складається із семи віршів і є однією з найбільш ранніх сур; найчастіше виголошувана молитва у мусульман.

Хаджж — паломництво мусульман у Мекку до храму Кааби або в Медину до гробу Мухаммеда, яке вважається подвигом благочестя. Один із п'яти основних обов'язків мусульманина. Хаджі — мусульманин, який вперше здійснив X.

Хасидизм — одна з течій в іудаїзмі, що виникла серед сільського населення Волині та Поділля. Спочатку X. відображав протест трудящих мас проти верхівки єврейських громад та рабинів. Хасиди вчили, що людина повинна прагнути до повного злиття з Богом не шляхом заглиблення у священні книги, як того вимагали рабини, а щирою молитвою та благочестям.

Херем — прокляття, відлучення від синагоги тих, хто порушив настанови і правила єврейської громади, бере під сумнів Тору і Талмуд.

Ходжа —- титул мусульман, які ведуть своє походження (здебільшого фальсифіковане) від одного із чотирьох "праведних" арабських халіфів. Назву X. мають також прибічники ісмаїлітської секти, очолюваної ага-ханами.

Храм — культова споруда, призначена для здійснення богослужінь і проведення релігійних обрядів. У православ'ї X. іменуються церквами, в католицизмі — костьолами, в ісламі — мечетями, в іудаїзмі — синагогами.

Хрест — предмет релігійного культу, який наділяється особливою магічною силою. У християнстві є священним символом, а в католицизмі, православ'ї та лютеранстві — й об'єктом поклоніння. Церковна традиція пов'язує це поклоніння зі смертю Ісуса Христа на хресті, освяченим кров'ю Сина Божого. X. шанувався у багатьох народів задовго до появи християнської релігії, зокрема у Стародавньому Єгипті, Південній Америці, Новій Зеландії, де вважався символом вогню, сонця і вічного життя. Офіційне вшанування X. було запроваджено християнською церквою в IV ст.

Цадик —- обожнюваний "судотворець" у хасидів. Віра в могутність Ц. доходила до твердження: "Ц. може відмінити навіть присуд Бога". Свій вплив Ц. використовували для насаджування релігійного фанатизму.

Целібат — безшлюбність, обітниця, яку приймають католицькі священики. Введений в XI ст. У православ’ї обіт безшлюбності, пов'язаний з прийняттям чернецтва

Цензура духовна перегляд церковниками друкованих видань з правом заборони їх випуску.

Чадра вид покривала, яке, згідно з настановами шаріату, зобов'язані носити жінки-мусульманки. Носіння Ч підкреслює принижене, підкорене становище жінки.

Чаклун (волхв, маг, чарівник) згідно з марновірними уявленнями, запозиченими Із язичества, особа, здатна за допомогою магічних обрядів впливати на сили природи і суспільства. В Історичному плані Ч. були попередниками жрецтва, а також сучасного духовенства Культивували різноманітні забобони та містику

Четьї-мінеї — збірники життєписів святих, повчань та Інших релігійних текстів на кожен день І місяць, за службами, встановленими в православній церкві

Чистилище католицьке віровчення про те, що в загробному світі, крім раю І пекла, є і Ч., де душі померлих проходять очищення, перш ніж вступити до раю. Очищення душ здійснюється шляхом різних випробувань. Рідні та близькі покійного за допомогою молитов І внесків на користь церкви можуть полегшити випробування душі Доля душі померлого, таким чином, залежить не тільки від поведінки людини в земному житті, а й від старанності та матеріальних можливостей рідних І близьких покійного

Шаманство форма релігії, культ переважно злих духів, які викликають хвороби. Особливо поширеним було у народів Північної Азії (чукчів, бурятів та Ін.) Для Ш характерний особливий релігійний ритуал камлання, до якого віруючі звертаються з метою лікування хвороб, забезпечення успіху в промислі тощо. Під час камлання шаман викликає у себе нервово-психічний напад, який призводить нібито до того, що духи входять в його тіло або його душа відправляється у світ духів.

Шаріат звід законів, складених на основі Корану І Суни в період феодалізму в країнах поширення Ісламу Містить норми спадкового, кримінального, шлюбно-сімейного права, настанови про хаджж І газават, регламентує молитву, піст тощо. Ш. відстоював Інтереси пануючих класів феодального суспільства І духовенства

Шахсей-Вахсей — дні трауру у мусульман-шиїтів, які супроводжуються самокатуваннями віруючих в пам'ять мученика Хусейна, внука Мухаммеда.

Шептан (шайтан) — фантастичний образ сатани, "злого духа" в ісламі. Згідно з Кораном, Ш. був ангелом, якого створив Аллах із вогню, але потім виключив із сонму ангелів за непокору. В мусульманській релігійній літературі Ш. зображується у вигляді володаря численних шкідливих джинів чи безлічі злих духів, кожен із яких перебуває поруч з людиною для її "зведення".

Шейх — в ісламі вища духовна особа, богослов і законознавець, глава громади дервішів. У Середній Азії — нащадок особи, похованої в мазарі, а також особи, яка живе біля мазару за рахунок приношень віруючих.

Ягве (Єгова) — верховний Бог в іудаїзмі. У пантеоні богів був висунутий на перше місце єврейськими племенами приблизно в X ст. до н.е. Віра в єдиного Бога Я. поширилася в християнстві, зокрема, серед свідків Єгови та єговістів-ільїнців.

Яхвист (П'ятикнижжя) — перші п'ять книг Старого Завіту у складі Біблії, які називають також Законом або Торою, тобто "вчення". Авторство цих книг іудейська і християнська традиції приписують Мойсею — міфічній особі. До складу П'ятикнижжя входять книги: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону.

ЛІТЕРАТУРА

Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки. — М., 1993.

Балаев М.А. Ислам: происхождение и эволюция. Роль в общественной жизни. — Баку, 1992.

Беленький Л.С. О мифологии и философии Библии. — М., 1977.

Біблія. - К., 1992. - 1220с.

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1989.

Бутинова М.С. Как возникла религия. — М., 1977.

Васильев Л.С. История религии Востока. — М., 1988.

Га раджа В.И. Протестантизм. — М., 1971.

Гараджа В.І. Релігія як предмет соціологічного аналізу // Релігія і суспільство. Хрестоматія із соціології релігії. — М., 1994.

Гелей Г. Біблійний довідник. — Торонто, 1985.

Гольциер Й. Культ святых в исламе. — М., 1938.

Гордиенко Н.С. Современная православная церковь. — Л., 1986.

Горський В.Л. Адвентизм: Історія і сучасність. — К., 1987.

Григулевич И.Р. Пророки "новой истины". — М., 1983.

Губаржевський І. Основи українського православ'я. — Чикаго, 1970.

Губман Б.Л. Современная католическая философия: Человек и история. — М., 1988.

Гуревич П.С. Нетрадиционные религии на Западе и восточные религиозные культы. — М., 1985.

Джадалла И.А. Течения в исламе: причины возникновения и роль в общественно-политической жизни. — М., 1992.

Дулуман Є.К. Релігія як соціально-історичний феномен. — К., 1974.

Ісаїв П. Звідки Русь-Україна прийняла християнство? — Філадельфія, 1992.

Ислам: Краткий справочник. — М., 1986.

Історія християнської церкви на Україні (релігієзнавчий довідковий нарис). — К., 1992.

Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство: Підручник. - К., 1998.

Колодний А.М. Релігія в духовному житті українського народу. - К., 1994.

Косуха П.І. Наука про походження релігії. — К., 1976.

Кривелев И.А. История религии. В 2-х томах. — М., 1975— 1976.

Кун Н.А. Легенды и мифы Древней Греции. — М., 1989.

Липківський В. Відродження церкви в Україні. — 1917— 1930. — Торонто, 1972.

Лобовик Б.А. Религия как социальное явление. — К., 1982.

Лубский В.И. Священные книги мусульман как историко-литературный памятник. — К., 1992.

Лубський B.L Релігієзнавство. — К., 1997.

Лубський B.L, Борис В.Д. Мусульманське право. — К., 1997.

Огіенко I.I. Українська церква // Нариси з Історії української православної церкви. У 2-х томах. — К.: Україна, 1993.

Релігієзнавчий словник/A.M. Колодний, Б.О. Лобовик. — К., 1996.

Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. — М., 1987.

Сухов А.Д. Религия как общественный феномен. — М., 1973.

Токарев С.А. Религия и истории народов мира. — М., 1986.

Україна на зламі історичних епох: Державотворчий процес 1985-1999 pp. - К.: ЕксОб, 2000.

Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. — Рим, 1965. -Т.1.