У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень
український народ вступив без власної держави. Вій був об'єктом жорстокого колоніального
гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні
ресурси України. Тяжке становище трудового народу, особливо селянства,
посилювалось його соціальною та політичною незахищеністю.
Після скасування кріпосного права в Україні виникають
різні форми економічної самооборони громадянства, які грунтувалися па
багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух
самооборони економічно слабких і соціальне принижених верств населення.
Важливу роль не лише в національно-культурному, айв економічному піднесенні
українського народу відігравали українські суспільні організації 60— 70-х
років XIX ст.
Ініціатором організації першого споживчого
354ооперативу в Україні виступила харківська громада.
Статут харківського поживного товариства було затверджено 6 жовтня 1866 р. З
самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 члени з
неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою
їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів паливом.
Товариство ознайомлювалося з кооперативним рухом на Заході, його представники
побували у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із
зарубіжними кооперативними організаціями.
У 1870 р. з ініціативи харківського споживчого товариства
було заплановано кооперативний з'їзд та утворення споживчого кооперативного
союзу. Проте харківський губернатор заборонив проведення цих заходів на тій
підставі, що діяльність таких товариств не повинна поширюватися поза межі
одного міста.
Друге кооперативне споживче товариство засновано у Києві
наприкінці 1868 р. Його раду очолювали тогочасні найвидатиіші діячі
українського національного руху, провідні науковці В. Антонович, О.
Кістяківський, М. Яс-нопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Активну
участь у діяльності товариства брали інші члени київської громади, студенти
університету. Його фундатором був відомий молодий економіст М. Зібер.
Товариство налагодило торгові зв'язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною,
Керчю. В той самий час виникли споживчі товариства в Єлизаветграді, Ізюмі,
Балті, Севастополі, Сімферополі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Чернігові,
Лебедині. Протягом 1866—1870 рр. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів,
їх загальна кількість в імперії Ромаиових тоді становила 63.
Однак перші українські кооперативи проіснували лише
кілька років, їх занепад був зумовлений рядом причин. Насамперед погано був
підготовлений соціальний грунт для кооперативної діяльності. Переважна
більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті
часи внески (25 — 50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш
заможному населенню українських міст. Через матеріальну незабезпеченість
кооперативи не могли конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не
гребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну СИЛУ,
державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих
товариств не мали практичного досвіду.
Реакційна політика російського уряду в середині 70-х
років, переслідування місцевої ініціативи в освітньому та економічному житті
негативно вплинули на діяльність перших українських кооперативів. Протягом 20
років темпи кооперативного руху були надто низькими. З 1870
до '894 р. виникло тільки 31 споживче товариство. У 90-х роках кооперативна
Діяльність пожвавилася, що було пов'язано з діяльністю відомого українського
кооператора "артільного батька" М. Левитського, який, здобувши у
°85р. університетську освіту, ретельно вивчив суспільні відносини україи-ького
села та його господарства. Завдяки його
енергійним зусиллям 9 вересня 1894 р. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша
хліборобська СІІІлка, так звана артіль, її члени об'єднали свої земельні
ділянки, робочу
І2* 355худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели
господарство, а Іти. бутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та
площі землі Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням.
З Херсонщини артільний рух швидко поширився па
Катерипославщи-иу, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину. Якщо у 1894
р в Україні діяло 5 спілок, то в 1895 р. — 12, а наступного року — уже більше
100. Артільний рух з України перекинувся й на російські терени. Виникла
настійна потреба в юридичному оформленні сільських виробничих кооперативів.
Тому М. Левитський розробив статут артілі, в якому чітко сформулював причини,
що зумовлювали доцільність об'єднання селян у виробничі спілки, визначив
найважливіші засади їх практичної діяльності.
Кількість членів селянських спілок була невеликою.
Здебільшого вони об'єднували по 15 — 20 господарств, інколи — 50 чи більше.
Артільного старосту обирали на один рік. Усі ці спілки проіснували не більше
трьох років. Об'єднані у них селяни не були підготовлені до ведення спільного
господарства та розрахунків між собою. У цілому ж хліборобські спілки М.
Левитського не мали значного виливу на сільське господарство. Тому
"артільний батько" з 1903 р. зосередив основну увагу на організації
ремісничих артілей у містах. Він, зокрема, організував пг-;-; ••
("лнзавстграді. Гілесі, Києві, Ба.Іті "' ' га в інших містах. Після
прийняття у 1902 р. царським урядом закону про виробничі артілі в українських
містах виникли виробничі спілки робітників, портових вантажників, конторських
працівників, інженерів. У 1906 р. було засновано артіль київських друкарів.
Такі спілки було організовано й в інших містах України. У 1912р. па
Наддніпрянщині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді як у всій імперії
Ромапових їх чисельність становила 6700.
На початку українського кооперативного руху виникли
кредитні товариства. Особливо почастішали спроби їх організації після
селянської р форми 1861 р. Так, груиа-ремІешікІБ Одеси в 1862 р. підготувала -статут
ощадію-позикового товариства (подальша доля його невідома). В 1869 р. виникло
ощадпо-позикове товариство у м. Гадячі на Полтавщині, до складу якого входило
28 міщан-реміспиків та купців. Товариство видавало позики за порукою, проте
кожен його член мав змогу поручитися лише за 10 крб. Середній обсяг позики за
перші роки діяльності товариства становив 27 крб. У 1871 р, виникли
Вереміївське на Катерипославщині, Обозпівське й Петрів-ське па Херсонщині
ощадпо-позикові товариства. Два перших проіснували недовго, останнє діяло до
1917 р.
Найактивнішу діяльність розгорнуло ощадно-позикове
товариство в Сокиринцях Прилуцького повіту па Полтавщині, засноване в 1871 р.
дворянином ліберальних поглядів, відомим громадсько-культурним діячем, піонером
української кредитної кооперації Г. Ґалаґаном. Керівними органами товариства
були загальні збори його членів, наглядова рада, управа і "попечитель"
(опікуп-куратор), яким за статутом вважався сам Г. Ґалаґан; він був і головою
наглядової ради. Статут надавав попечителеві право систематично перевіряти
касу товариства, вимагати від управи необхідних даних й слідкувати за тим, щоб
управа дотримувалася усіх вимог статуту. Член-356кий пай, як на той час, був
дуже високий, але його можна було вносити ястипами. Крім того, члени товариства
платили вступні внески по 1 крб. Позики видавали на підставі особистої довіри в
сумі до 25 крб. кожному Ід д—10 % річних, а більші — за борговим зобов'язанням
і чиєюсь порукою або під заставу рухомого і нерухомого майна і то не більше як
100 крб. Переваги в отриманні позик мали ті, що потребували меншої суми і хто
раніш6 став членом товариства. Лише за 1873 р. було видано позики 108 членам
строком від 3 до 9 міс. на суму 9810 крб. У наступні роки соки-рипське
ощадио-нозикове товариство досягло нових успіхів. Г. Ґалаґан виклопотав для
нього у державному банку позику, яка поступово збільшувалась і в 1892 р.
перевищувала 60 тис. крб. Того року було видано позик па суму 127 тис. крб. А
власний пайовий капітал товариства зріс до 43 тис. крб.
Значного розвитку набули кредитні товариства в районах
господарств фермерсько-хутірського типу. Зокрема, в Таврійській губернії за 5
років (1873—1878) для сільського населення створено ЗО ощадио-позикових товариств
з капіталом 65 тис. крб. Кредитами цих товариств користувалися це лише сільська
верхівка, а й незаможні селяни. В їхній діяльності брали
адмІІ'страцІ:Ц-3£Ж-ькІ агршюми. статист-1-ступово
втягувалися й свідоміші селяни.
Проте кредитію-кооїіеративпий рух занепадає майже па 20
років. Старі товариства ледве животіли, а нові майже не виникали. Однією з
причин цього було й те, що до середини 90-х років XIX ст. в Російській
імперії не було закону, який би нормував організацію та діяльність кредитних
кооперативів. Лише у 1895 р. царський уряд з ініціативи Санкт-Петербурзького
відділу Московського комітету допомоги ощадно-иозиковим та промисловим
товариствам видав закон про організацію кооперативного кредиту, так
ГІя про у СтаїїоЖ ШЛ5Т6 Щ>едїїтуТ ТЩії Документ 'перед
бачяв' запровадження поруч з існуючими ощадно-позиковими товариствами
організацій малого кредиту — кредитних кооперативів типу Райфайзепа, їх
засновували не па паях, як це мало місце в ощадио-позикових товариствах.
Основний капітал кредитних товариств становили позичені чи пожертвувані суми.
Ці товариства здебільшого отримували па основний капітал позику з державного
байку під солідну відповідальність їх членів (ощадпо-позикові товариства не
мали права па таку позику). Тому кредитні товариства контролювали державний
банк. Позики в кредитних товариствах були Довгострокові, їх видавали лише па
виробничі потреби. Ці товариства могли також вести посередницькі операції.
Закон 1895 р. передбачав деякі полегшення і для
ощадпо-нозикових
товариств. Вони мали право видавати довгострокові позики
за порукою й
ИІД заставу рухомого та нерухомого майна. Детальніше
визначалася роль
валіфікації кураторів. Права попечителів надавались і
земствам, якщо вони
Редитували ощадно-позикові товариства. Тому земства
одержували пра-
в° КОІІтролю й ревізії діяльності цих товариств. Для обох
тинів кредитних
ооперативів були видані нові статути.
..................і, Вперше в Україні та й усій монархії Романових кредитне
товариство виникло в селі Іванківці Прилуцького повіту на Полтавщині в 1895 р.
Такі кооперативи завдяки значним позикам державного банку швидко засновували й
в інших населених пунктах України. Станом на 1 січня 1914 р. в Україні уже
діяло 2181 кредитне і 911 ощадно-позикових товариств. Вони об'єднували й
обслуговували більш як 1,7 мли членів, мали основного капіталу 19 701 705 крб.,
збирали членських внесків 69 334 166 крб., видали позик на. суму 117,5 мли
золотих крб. Це становило помад 19,3 % з 14 500 кредитних кооперативів
Російської імперії. Для керівництва їх роботою в 1904 р. було створено урядовий
орган Управління для справ малого кредиту як департамент міністерства
фінансів. На місцях діяли відповідні губернські управління. Хоч українські
кредитні спілки розвивались у системі загальноросійської кооперації, проте
багато з них, особливо в сільській місцевості, стали важливими осередками
громадської самодіяльності, формування національної свідомості їхніх членів.
Чим більше розгортався український кооперативний рух, тим
иагальні-шою ставала потреба в об'єднанні розрізнених товариств з метою координації
та поліпшення їхньої діяльності. Однак такому об'єднанню української
кооперації чинили різні перешкоди як царський уряд, так і центральні імперські
кооперативні установи. Та завдяки допомозі російського кооператора О. Беретті,
який керував IX відділом інспекції державного банку, в 1901 р. виник
перший на українських землях Союз кредитних кооперативів у м. Бердянську
Таврійської губернії. У 1903 р. виник другий такий союз у Мелітополі. Ці союзи
були лише оргаиізаційпо-ревізійними надбудовами без права вести банківські
операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надавали практичну допомогу
низовим, об'єднаним у них, кооперативам. Досягнення бердянського та
мелітопольського союзів кредитних кооперативів заохочували інших українських
кооператорів.
У 1899 р. з ініціативи молодого кооператора X. Барановського у Вінниці відбулася
нарада представників чотирьох кредитних товариств із Вінниці, с. Дзенгелівки,
що на Уманщині, Києва й Житомира, яка вирішила порушити питання перед владними
структурами про заснування союзу південно-західного краю. Він повинен був
об'єднати кредитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської губерній.
Лише у 1907 р. влада дозволила діяльність такого союзу, але не в Києві, а в с.
Дзенгелівці, й до того ж без права на банківські операції. Проте через 4 роки
вдалося перевести його на новий статут з правом банківської діяльності під
назвою Київський кредитний банк — Союзбанк. Тоді ж місцем його перебування став
Київ. Союзбанк очолював X. Барановський, членами правління були В. Мельииков і П.
Доманицький-
Союзбанк швидко став важливим організаційним та
фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Наддніпрянської України.
Крім банків" ських, він почав здійснювати торгово-посередиицькі операції,
організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав
кооперативні паради. З 1913 р. видавав свій двомовний часопис
"МуравейииК-Компанія". З посередницьких операцій Союзбапку
найбільшими була за
358купівля за кордоном сільськогосподарських машин та
знарядь праці, доставка буряків до цукроварень і хліба для військового
інтендантства. За своїми фінансовими оборотами до першої світової війни він
перевищував усі обласні кредитні союзи Російської імперії. Операції за внесками
Союз-баїїку у 1913 р. становили 1 131 473 крб., позики кредитним товариствам —
947 956 крб. Приклад київського Союзбапку поширився на Харківський, Одеський,
Катеринославський та Подільський обласні кооперативні союзи. Відбувався процес
союзного будівництва в споживчій кооперації. На Поділлі він почався зі
створення невеликих районних об'єднань. Такі об'єднання були засновані в 1909
р. у Пеньківцях Ямпільського повіту,. Ялане-цьке та Вороиовицьке, а в 1913 р. —
у Тульчині, Немирові, Бершаді, Дунаїв-цях та в деяких інших населених пунктах.
У 1908 р. був засіюваний київський союз споживчої кооперації. За два перших
роки існування він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі,
Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні
з'їзди і наради, став провідним осередком у змаганні проти Московського союзу.
Та після фінансового краху в 1913р. його було ліквідовано. Незважаючи на короткий
час свого існування, Київський і Вінницький споживчі союзи провели важливу
організаторську та просвітню роботу. За їхньою допомогою виникло багато
районних кооперативних об'єднань, які діяли до 1917 р. Завдяки згуртуванню
українські кооператори обмінювалися досвідом роботи, визначали спільну мету,
погоджували плани дій.
На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався промисловий
капіталізм, а засновниками перших кооперативів були здебільшого наймані
робітники, в економічно відсталій Західній Україні кооперативний рух орієнтувався
на селянські господарства, які й становили абсолютну більшість членів
кооперації. Піонерами кооперативного руху, а згодом і керівниками усієї його
організації були "дрібноміщанські адвокати і сільські священики",
інші представники інтелігенції, які "вийшли із села та цілою технологією
зв'язані із селом", — відзначав у 1934р. часопис "Кооперативна
республіка".
Розвиток українського кооперативного руху був обумовлений
потребами капіталізації сільського господарства. Перевагами кооперативного кредитування
та збуту користувалися не тільки великі сільські господарі, а й малозабезпечені
селяни. Всі вони влаштовували товариства для організації збуту своєї товарної
продукції, кредитування й постачання своїх господарств удосконаленими
знаряддями праці, добривами, насіннєвим матеріалом. Для сільських підприємців
кооперація була не лише засобом збага-*[ешія, а й знаряддям боротьби проти
сильних інонаціональних конкурентів. Перед західноукраїнською кооперацією від
самого початку її заснування 6Уло поставлено завдання — створити внутрішній
ринок для національної промисловості. Створення розгалуженої мережі споживчої
кооперації за-
езпечувало реалізацію продукції українських підприємців.
Кооперація мала °тати двигуном української індустрії. Австро-угорський уряд-,
проапалізу-
авши роль західноєвропейської кооперації та становище в
країні, визнав Шльиим використати кооперативний рух у своїх цілях. У 1873 р.
було
359видано закон про заробітково-госнодарські спілки, який
передбачав розви-,ток кооперації на всій території Австро-Угорщини. Власті мали
на меті .використати кооперативний рух для загальмування процесу розорення
.дрібних товаровиробників і збільшення припливів капіталу за рахунок податків у
державну скарбницю.
Ще до появи австро-угорського закону 1873 р. в Галичині
діяло кілька десятків кооперативів, заснованих поляками. В 1874 р. польські
кооператори створили у Львові Союз заробіткових і господарських товариств, до
якого входило 51 кредитний і 7 нромислово-торгових кооперативів з 17 175 членами.
Серед них було чимало українців. Згодом деякі кооперативи перейшли в українські
управи. До таких перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка
"Віра", яка виникла в 1873 р. у містечку Тисмеииця Тлумацького
повіту.
Зародження української кооперації на західноукраїнських
землях пов'язано з особою інженера-архітектора В. Нагірного. За час 11-річного
перебування у Швейцарії він ознайомився з кооперативним рухом на Заході й
після повернення до Галичини увійшов у контакт з одним із провідних
громадсько-політичних діячів краю, редактором газети "Діло" В.
Барвін-ським, який дав йому можливість на сторінках газети пропагувати ідеї
західноєвропейської кооперації з метою боротьби з "чужинецькою"
лихвою і "чужонаціональними" посередниками. Зусиллями В. Нагірного і
видавця газети "Господар і промишленник" А. Ничая в 1883 р. у Львові
на кошти українських заможних міщан і селян було організовано кооперативне торгове
підприємство "Народна торгівля", яке мало стати "оборонним валом
проти чужинецької лихви в галузі торгівлі споживчими товарами". Роком
зародження західноукраїнської кооперації вважається 1883 р. За програмою,
накресленою у звітній доповіді на перших загальних зборах у 1885 р.,
"Народна торгівля" мала "зростатися в дерево величаве, що обійме
цілу Галицьку Русь, в тіні якого відпочине бідний народ свобіднішою
груддю". Наскільки далекоглядними були ці слова, свідчить уся подальша,
більш як 50-річна історія "Народної торгівлі".
Діяльність першого західноукраїнського кооперативу
спочатку зводилася виключно до підтримки української приватної торгівлі. У
великих містах Східної Галичини він організував філійиі оптові комори для постачання
товарами широкого вжитку українських міських крамниць. Напередодні першої
світової війни кількість таких філій становила 19. Якщо в 1888 р. з
"Народною торгівлею" та її складами співпрацювало 130 крамниць, то у
1905 р. — вже 801. __
Важливим етапом діяльності "Народної торгівлі"
стало перетворення її на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Відповідно
до змін статуту 1907 р. вона мала організувати торгові кооперативи, перевіряти
їхню діяльність та бути для них центральною організацією. У 1912р. вона
підтрии' мувала торгові відносини з 831 крамницею: читальнями, громадськими *
українськими приватними установами, а перед першою світовою війною мала 19
власних великих крамниць у галицьких містах. ц
360 ..;::• .••---
. ::: ^ ;---':':;--: ---;,^,
^' гґ ^Споживча форма кооперації до першої світової
війни слабко поширювалася в західноукраїнському селі. Спробу створити таку
кооперацію робило культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке з
1891 р. почало займатися також економічною діяльністю й інтенсивно пропагувало
кооперацію. у 1899 р. представники селянства, інтелігенції та духівництва
організували в Одеську на Золочівщипі місцеве товариство "Сільський
господар", яке в 1905 р. перейшло до Львова, стало крайовим органом
кооперації і перейняло від "Просвіти" її економічні функції.
Переломним у діяльності товариства став 1909 р. На
хліборобській виставці у Стрию відбулися надзвичайні збори його членів. Вони змінили
статут, обрали нові керівні органи, намітили широку програму подальшої
діяльності. Втілення її у життя очолив відомий кооперативний та громадсько-політичний
діяч Галичини Є. Олесиицький. Він разом із своїми співробітниками розвинув
інтенсивну організаторську роботу. "Сільський господар" швидко
перетворився на значну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями
гуртків, багатьма дослідними полями, станціями. Наприкінці 1912 р. товариство
мало 90 філій, 1151 гурток, в яких налічувалося 26 612 членів. Найважливішими
напрямами роботи товариства були: створення різних виробничих і господарських
спілок, пропаганда сільськогосподарських знань серед населення, організація
читалень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл, проведення
з'їздів, курсів й виставок, налагодження роботи зразкових господарств,
дослідних станцій, посередництво при купівлі землі, штучних добрив, реманенту,
при збуті сільськогосподарських продуктів. З 1910 р. головна рада товариства
видавала тижневик "Господарська часопись", випустила 27 брошур із
серії "Бібліотека сільського господаря", придбала для бібліотек
філій чимало спеціальної літератури. При головній раді діяла велика фахова
бібліотека.
У 1899 р. у Перемишлі було організовано Спілку для
господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка охопила усі українські
кооперативи цього тину в Галичині і стала Крайовою спілкою для господарства і
торгівлі. Об'єднанням у 1911 р. цієї спілки з торговим відділом "Сільського
господаря" було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок, який
до 1913 р. організував 28 сільських господарсько-торгових спілок. Його філії
діяли в Коломиї, Стрию, Бережанах, Бучачі, Рогатині, Жовкві, Золо-чеві, Бродах,
Кам'янці-Струмиловій, Радехові, Самборі, Теребовлі, Тернополі, лодорові, Сяноку
та в інших містах.
У 1910 р. українські підприємці організували перші
національні спілки Для збуту худоби в Галичині, які одразу стали посередниками
австрійського агентства і почали відправляти худобу до Відня. У 1911 р. таких
спілок було 62, вони налічували 29 879 членів. Для керівництва цими спілками
було створено Крайовий союз купівлі та збуту худоби, який став °Дним з головних
постачальників свиней з Галичини па австрійські ринки.
Кредитна кооперація була типовою для західноукраїнської
кооперації в австро-угорський період, оскільки кредит був дуже важливою і
найлегшою Д° опанування кооперативами стороною економічного життя. Попит насе-
361зокрема селянства, яке намагалося знати порятунок від
розвинено-йго лихварства, на кредити зріс, а це спричинило підвищення процентів
і і Збільшення вкладів широких верств населення в кредитні спілки.
Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення
в 1898 р [•Крайового союзу кредитного (КСК) першого західноукраїнського кооие-Іративного
союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину україц-! р>ких
кредитних кооперативів. Його організатором та довголітнім головою ідирекції був
провідний політик галицьких українців К. Левицький. З виникненням КСК, який
поставив перед собою мету створити нові кооперативи й опікуватися ними,
пожвавився кооперативний рух. Щороку до КСК приєднувалися нові кооперативи.
Союз видавав для них статути, вказівки, друковану продукцію, здійснював
контроль за їх розвитком. У 1913 р. КСК НВже налічував 906 членів, у тому числі
427 кооперативів, 1 ПО 000 крон |-власного майна, 1 706 119 крон на вкладах, 4
264 406 крон виданих позик, а І загальний оборот досяг майже 106 млн крон.
Серед членів КСК з року в рік зростала кількість кредитних кооперативів. Якщо у
1899 р. їх було 17, то у 1912 р. — вже 339. Всього на початку 1913 р. в
Галичині налічувалось 1011 українських кредитних спілок.
З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше
розвинулася молочарська. Першу західноукраїнську молочарську спілку в с.
Завадові біля Стрия заснував у 1904 р. місцевий священик, відомий український
композитор О. Нижанківський. Через рік, коли вже існувало 6 молочарських
спілок, вони об'єдналися як відділ при стрийській філії товариства "Просвіта",
а в 1907 р. його було реорганізовано в Крайовий господарсько-моло-чарський
союз. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського
господарства і крайових державних установ. До першої світової війни існувало
близько 100 молочарських кооперативів, які на рік переробляли 7 млн л молока.
У 1911 р. при Крайовому господарсько-молочарському союзі започатковано щорічні
курси діловодства та молочарства.
Сильний поштовх для організаційної розбудови
кооперативного руху дав закон 1903 р. про ревізійні союзи кооперативів, за яким
вводились обов'язкові нагляд і контроль за діяльністю кооперації. Цим законом
ревізійні союзи мали право на самоврядування. В 1904 р. утворився Крайовий союз
ревізійний (КСР), який об'єднав п'ять згаданих спеціалізованих центрів. У 1912
р. йому були підпорядковані 552 кооперативи (з них 338 кредитних, 47 споживчих,
40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних і 57 змішаних).
Вони об'єднували понад 180 тис. членів, а торговий оборот їх становив понад 20
млн крон.
\ 3 січня 1904 р. КСР почав видавати часопис
"Економіст", навколо якого ^згуртувалася група видатних теоретиків і
практиків кооперації. Головним редактором часопису, автором багатьох
теоретичних статей, оглядів украй*' ського та зарубіжного кооперативного життя,
вихователем нового поколи*-дія кооператорів був К. Паньківський. Його
вихованцем був А. Жук — Р6" дактор популярного часопису КСР
"Самопоміч", який почав виходити
3621908 р. Створення окремих кооперативних
союзів стало вирішальною організаційною передумовою розвитку
західноукраїнської кооперації.
До першої світової війни 'в Галичині утворилося три
кооперативних об'єднання, які організаційно та політичне спрямовували свій
розвиток. Провідна роль серед них належала Крайовому союзу ревізійному. Через
спеціалізовані кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, "Народна
торгівля", Крайовий госиодарсько-молочарський союз, Крайовий союз
госнодарсько-торговельних спілок та Крайовий союз закупівлі та збуту худоби) до
1914 р. він підпорядковував собі близько 600 українських кооперативів.
Набагато меншою за кількістю кооперативів, чисельністю,
іншими показниками була друга українська (так звана руська) кооперація,
керівники якої дотримувалися москвофільської великодержавної орієнтації і в
1909 р. об'єднали своїх послідовників у Руському ревізійному союзі (РРС). У
1913 р. він налічував близько 100 кооперативів.
Третій кооперативний союз — Державний Крайовий патронат
хліборобських спілок, засіюваний у 1899 р. в інтересах польських промисловців
та землевласників відповідно до рішень галицького сейму. Крім польських та
мішаних кооперативів, він об'єднував понад 400 українських кооперативів.
Всього на початку 1913 р. у Галичині із загальної кількості (4191) кооперативів
українських було 1256. До них належала деяка частина українських кооперативів,
що не були об'єднані в союзи.
Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух на
Буковині. Перша українська ощадпо-Іюзикова каса тину Райфайзена виникла в 1889
р. у с. Рараичі під Чернівцями. У 1896 р. було засіювано міський кредитний
кооператив в Чернівцях. Найбільшого поширення в краю набули сільські
"райфайзеики" універсального тину. В 1903 р. у Чернівцях було
засновано їхню союзну організацію "Селянська каса". Вона була
організаційним, ревізійним і фінансовим центром усіх видів української
кооперації на Буковині. В 1912 р. до "Селянської каси" належало 174
кооперативи, з них 159 сільських "райфайзеиок", 3 інших кредитних
спілки, 8 споживчих, 2 молочарських і 2 інших. "Селянська каса"
давала кредити союзним кооперативам та фізичним особам, здійснювала постачання
"райфайзенок" і споживчих кооперативів та вела молочарський відділ,
ревізувала їхню діяльність. Головою її ради був професор Чернівецького
університету С. Смаль-Стоцький, який багато зробив для розвитку
суспільно-політичного життя Буковини. В 1909 р. на 8 550 516 крон балансу
"Селянської каси" власних капіталів припадало 207 845 крон, ощадних
вкладів 1 900 307 крон, решту становили банківські кредити.
Крім кооперативів, об'єднаних у "Селянській
касі", перед першою світо-еоіо війною на Буковині існувало ще 26 кас,
організованих москвофільськи-Ми Діячами.
На Закарпатті українська кооперація виникла в ході
так.званої верхо-
Ви'іської акції, яку з кінця 90-х років XIX ст. здійснювала'
мукачівська експо-
ИтУра угорського міністерства хліборобства з ініціативи
єпископа Фірцака.
363Експозитурі на початку XX ст. вдалося дещо
збільшити кількість кредитних кооперативів. У 1902 р. в Ужанському комітеті
діяли кредитні спілки в Пере-чині, Чорноголовому, Заричевому, В. Березному,
Ставному, Худловому, наМа-раморощипі в с. Дубовому, Ганичі та ін. У 1900 — 1913
рр. кількість кредитних спілок на Закарпатті збільшилася від 31 до 206, а їхніх
членів — від 7900 до 51 тис., тобто в 6,5 раза.
Відповідно зростав і позиковий капітал. У 1909 р. він
досяг 4,9 крон. Власні кошти кредитних спілок (пайовий капітал, проценти з
позик, запасний капітал та інші надходження) збільшилися з 430 тис. крон у
1900 р. д0 2900 тис. у 1913 р., тобто майже в 7 разів. Та, незважаючи на це
зростання, їх частка в загальній сумі коштів, яку мали спілки, була незначною.
У 1909 р. власні кошти спілок становили 29 %, частка вкладів — 18, а кошти,
позичені у банків — 53 %. Фінансова допомога уряду кредитним спілкам Закарпаття
також була незначною. У 1911 р. кредитні кооперативи чотирьох комітетів
одержали лише 13,5 тис. крон державної позики (менше 100 крон на одну спілку),
з яких було витрачено на заробітну плату головам спілок та обліковцям б тис.
крон.
Роль кооперації в системі кредиту і товарообороту була
незначною. Кооперативні спілки задовольняли близько 20 % потреб селян у позикових
коштах, а частка постачально-збутових кооперацій в сільському господарстві
становила 10 — 15 % і збільшувалася повільно.
До першої світової війни на Закарпатті не було крайового
кооперативного союзу. Тому більшість місцевих кооперативів підпорядковувались
кооперативним союзам у Будапешті. Всього па початку 1913 р. в Австро-Угорщині
діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1 % їхньої загальної кількості.
Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. український
кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного
розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного
піднесення українського народу. В кооперації українське громадянство вбачало
одну з конкретних форм демократії, яка наближала Україну до Заходу.