МИТРОПОЛІЯ КИЇВСЬКА І всієї РУСІ

митрополія київська І всієї русі

литів київських формально перебувала в Києві, а фактично у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299p.).

Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським князівством постала необхідність створити свою митрополію, що дозволило б йому втримати політичну вагу. У 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було засновано Галицьку митрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді, яку неодноразово скасовували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митрополитом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще маленького селища Москви як майбутнього центру, Петро без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира митрополичу кафедру (1325) і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира було надано в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде "першим її престолом і першою кафедрою".

Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву — митрополія Київська і всієї Русі. Руська церква і Київська митрополія того часу — синоніми, різні назви однієї й тієї ж релігійної організації.

У 1448 р. Руська церква, фактично, хоч і без канонічного оформлення, стає автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя, обравши у Москві митрополитом єпископа Іону, який останнім носив титул "Київський і всієї Русі". Наступний уже звався Митрополитом Московським і всієї Русі.

На початку XIV ст. українські землі, як відомо, опинилися під владою литовських князів, а Руська православна церква під впливом московських і литовських князів, які прагнули мати на київській митрополичій кафедрі свого претендента. Оскільки кожна сторона у 1354 році надіслала на висвячення свого претендента, Константинопольський патріарх висвятив двох митрополитів: Алексія — Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа — Митрополитом Литовським (Київським), під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Але Романові не вдалося утвердитися в Києві. А московсько-литовське протистояння спричинило розкол

Київської митрополії, яка тривалий час перебувала без митрополита.

Лише у 1458 р. Константинополь не без допомоги папи Римського висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Казимиром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Охоплюючи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично припинила церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константинопольського патріарха. Звільнившись від московської опіки, українське православ'я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч вони і називалися київськими, фактично перебували у Вільно або Новогрудку (тепер — райцентр Гродненської області).

Якщо на перших порах литовські князі підтримували православ'я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перейшов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ'я відповідно опинилося в дискримінованому становищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константинополя теж підірвало авторитет православ'я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.

А тим часом Москва у 1589—1593 роках офіційно оформила автокефальні права для своєї церкви, висунувши претензії на роль "третього й останнього Риму".

З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Берестейської уній, православна ієрархія в Україні фактично опиняється у безправному становищі. На початку XVIII ст. вона мала лише одного єпископа. Відновлення її в правах відбулося в 1620 р. Єрусалимським патріархом за підтримки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді ж митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йову Борецького. Патріаршою грамотою дозволялося єпископам самим обирати митрополита за неможливості узгодити це питання з Константинопольським патріархом.

Після 1654 р. постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Але не всі ієрархи, зокрема Сильвестр Косів, поділяли такі наміри. Декотрі з них і в наступні роки орієнтувалися на Польшу. Але у 1685 р

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації Русі в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церков (1054) на православну і католицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядкуванні Візантійської церкви. Толерантними були їх відносини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово-політичні, торговельні, родинні зносини, обопільний обмін посольствами з Римом тощо.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше Київ. На межі X—XI ст. засновуються єпархії, як правило, в межах удільних князівств з центрами у Новгороді, Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр'єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові та ін. У різні часи на Русі існувало до 20 єпархій. Хоч у X—XI ст. митрополити й архієреї (керівники єпархій) були греками (лише двічі ними були не греки), і їх призначав Константинопольський патріарх. Київська митрополія фактично була автономною, митрополит користувався багатьма патріаршими правами.

Єпископства ставали центрами поширення візантійської культури, оскільки разом з єпископами прибували переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі.

Духовенство поділялось на "біле" (парафіяльні священики, що не давали обітниці безшлюбності) та "чорне" (ченці — здебільшого високі духовні ієрархи). У XIII ст. на Русі було до 50 монастирів, 17 — у Києві. Потреба мати місцевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володимира у Києві, Новгороді та інших містах були засновані школи для підготовки священнослужителів та переписувачів церковно-богослужбових книг. Згодом вони стають центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується робота над першими руськими літописами.

У цей час сформувався один з феноменів — київське християнство, яке, запозичивши обрядові й культові форми, не сприймало візантійської теократії (форма правління, за якої повнота влади в державі належить духовенству), цезаропапизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, він призначає ієрархів). Київське християнство було за розмежування функцій церкви і держави, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, сповідуючи принцип рівноцінності всіх народів, однакової відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу (патріотизм). Ці основні його засади були обґрунтовані у "Слові про закон і благодать" митрополита Іларіона.

За Володимира могутність Руської держави досягла найвищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого (1019—1054) починається її поступовий занепад, головна причина та ознака якого — дроблення єдиної держави на численні удільні, часто ворогуючі між собою, князівства. Київ втрачає значення загально руського державного центру, а жодне інше місто такого значення не мало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою компенсувала відсутність державної єдності Русі.

У роки монголо-татарської навали Руська церква зазнала великих втрат, більшість храмів було пограбовано, церковні книги знищено, сотні священиків і монахів піддано гонінням, багатьох страчено, що спричинило занепад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив І зруйнував Київ, який уже втратив значення загально руського церковного центру.

Після монголо-татарської навали кафедра митрополитів київських формально перебувала в Києві, а фактично у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299p.).

Київської митрополії, яка тривалий час перебувала без митрополита.

Луцького єпископа Гедеона Святополка за підтримки гетьмана Івана Самойловича обрали митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. На цьому на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.

українська автокефальна православна

церква (уапц)

Автокефалія (гр. antos — сам, kephale — голова) — самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

Перші автокефальні церкви — Константинопольська, Александрійська, Єрусалимська — виникли в IV ст. у процесі відособлення патріархій і митрополій. Це було зумовлено намаганням звільнитися від влади константинопольських імператора і патріарха.

Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від нього Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті — у 1072 р. Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Климентов! Смолятичу. Однак всі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) завойовниками.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії в Україні православна церква набирає рис національної української церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єдиним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви.

Після того як Петро І у 1721 р. скасував патріаршество, заснувавши Священний синод — бюрократичну установу для нагляду за справами церкви, а Катерина II в 1764 р. позбавила церкву земельних володінь, Руська православна церква стала абсолютно залежною від самодержавства, складовою частиною державного бюрократичного апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді український єпископат, який формувався здебільшого з українського панства, виконуючи московські настанови, доклався до процесу нівеляції специфічних національних рис православ'я в Україні. Чого вартий хоча б той факт, що в українських церквах оголошувалась анафема гетьману І. Мазепі.

Це загострило проблему автокефальності української церкви. Серед нижчого українського православного духовенства та прогресивної інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії наштовхнулася на опір. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефодіївського братства, знову починає ставити питання про автокефалію православної церкви в Україні.

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905—1907 pp., коли в Руській православній церкві намітилася внутрішня криза. Тогочасні українські ліберальні газети систематично друкували матеріали про злиденний стан українського духовенства, про байдужість до них керівництва церкви. Непоодинокі були й заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917р. На пастирських зібраннях у березні того ж року було створено ініціативний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ — Виконавчий комітет духовенства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримав Центральну раду. До Центральної ради з правом вирішального голосу були делеговані протоієрей Н. Шараївський, священики А. Хоздицький, Г. Чернявський, а членом виконкому Центральної ради став представник духовенства, яке виступало за автокефалію православної церкви в Україні, — П. Погорілко. Однак не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріарших з'їздах, що відбувалися з березня 1917 p., більшість становили світські прихильники перетворень — парафіяльний актив (миряни). З рішучими закликами за відокремлення української церкви виступили також Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали замінити священиків-росіян українцями, надати Україні церковну автономію, але ці виступи не були масовими. У робітничих масах церковним перетворенням не надавали великого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидкоплинній політичній ситуації.

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг чітко заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 p., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка, однак, особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет із скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) — найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись поглиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініціаторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з його проведенням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 p., прихильники патріарха Тихона намагалися дати відсіч ідеї створення автокефальної церкви в Україні. Назрівало зіткнення між прихильниками та противниками автокефалії. Прагнучи запобігти цьому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада оголосила перерву в роботі.

За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею автономії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920) було записано, що "богослужбовою мовою в православній церкві в Україні залишити, як і раніше, церковнослов'янську". Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього побажають парафіяни. Багато учасників собору розцінили його рішення як такі, що не відповідають національно-демократичним соборним основам церковного будівництва. Комісія у церковних справах на чолі зі священиком Ю. Жевченком —- одним з майбутніх єпископів Української автокефальної православної церкви — вимагала "звільнення української церкви від зовнішньої інодержавної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії)".

Лише після краху Гетьманату з'явилися можливості для здобуття автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: В. Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань — І. Липа.

Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозицією з боку ієрархів Руської православної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала "Закон про Українську автокефальну православну церкву", в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарбниці, а Українська автокефальна церква з її синодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Всеросійського патріарха не перебуває.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань з боку денікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести богослужіння, церковне листування на російську мову та поминати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, іі верховного вождя з градоправителями і христолюбиве

воїнство". Автокефальні парафії ліквідовували, храми, в тому числі св. Софію у Києві, відібрали.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії використали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність "Закону про Українську автокефальну православну церкву". Єпископів, які виступали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Прихильники автокефалії усвідомлювали, що їх церква канонічною бути не може і почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради вони зверталися з проханням до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. їм надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея.

У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, зіславшись на слабке здоров'я. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення автокефальної церкви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етапів підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас був створений прецедент: зробити Українську автокефальну православну церкву канонічною в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор, зібравши до 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені й екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпископи. Але оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домінували прихильники Патріарха Тихона, і без узгодженння з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А митрополит Михаїл, хоч і прибув на собор, заявив, що це зібрання він за собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В. Чехівський закликав звільнитися від залежності від Московської церкви, тому що вона веде русифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському патріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автокефалію української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголосив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Визнано доцільними і "єдино можливими" правила церковного ладу, встановлені вселенськими та помісними соборами, із зауваженнями, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій "ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923 p., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися "омані автокефалістів", не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", не йти за ними.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей.

Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років відбувався різними шляхами. Одна з основних груп обновленців РПЦ — "Жива церква" — виступала за створення умок для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, спеціалістів з перекладу релігійної літератури українською

мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарні, книгарні, церковні крамниці), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення незалежної від патріарха Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, іншу літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демократичними реформами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх канонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до Радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Вона сприйняла декрет про відокремлення церкви від держави, Були створені перешкоди в реєстрації статуту УАПЦ, а її керівництво — митрополита В. Липовського, благовісника В. Чехівського стали переслідувати.

Під час інспірованої НКВС кампанії проти так званої "Спілки визволення України" у 1929 р. за ґрати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Всеукраїнський православний собор оголошує про саморозпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. не залишилося жодної.

У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла автокефальна церква — ПАПУ (Польська автокефальна православна церква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антикомуністичних поглядів і перебувала у напружених відносинах з УАПЦ. її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення автокефалії в Україні в роки Другої світової війни.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено декілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де проживали українці.

Новий імпульс ідея відродження УАПЦ отримала зі створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор

УАПЦ, а в листопаді — інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника).

У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенка) на повну канонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву — Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті голови УАПЦ митрополита Мстислава, на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володимира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх до 1200.

Руська православна церква рішуче виступила проти УАПЦ. Недовго підтримувала її й Українська греко-католицька церква. Не визнала її й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольський патріарх.

У процесі історичного розвитку й тепер український автокефаліям не є монолітним у своїй основі. Учені нараховують до восьми його варіантів. За кожними — відповідні політичні сили; наявні у них відмінності щодо соціальної бази, мотивів і цілей. Існує і два центри його — Київ і Львів. Автокефалія у західних областях породжена наступом греко-католицької церкви на православ'я. У східних областях до автокефалії більш схильне міське населення, особливо інтелігенція, їх ще називають віруючими регулярного типу.

Розбіжностей у віровченні між автокефальною і православною церквою немає. Суперечність лише в тому, хто очолюватиме церкву, де буде їх центр, якою мовою правитиметься богослужіння.

У даний час православні віруючі України об'єднані навколо Української православної церкви — автономного церковного утворення при одночасному канонічному підпорядкуванні Московському патріархату (УПЦ МП); Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об'єднавчому соборі.

українська греко-католицька церква

Ідея відновлення християнської єдності не покидала окремих представників як католицизму, так і православ'я з часу розколу в 1054 р.

В Україні подібні спроби робилися ще в XIII ст., а двома століттями пізніше, після Флорентійського собору (1439), ця ідея була близька до здійснення. Головною перешкодою були взаємна підозріливість і недовіра. Представники православ'я передусім побоювалися бути підпорядкованими римській курії. І небезпідставно, адже методи, одним з яких була унія — об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу, — реалізовувались нерідко там, де Римові не вдавалося утвердитися через пряме окатоличення населення.

Перші спроби проникнення латинського обряду на Русь, як свідчать літописи, припадають ще на часи князювання Володимира. Існуючі в той час два християнських центри — грецький, очолюваний Вселенським патріархом у Константинополі, і римський, на чолі з Папою Римським, мріяли через віросповідання наблизити до себе багату і сильну Київську державу. Щоправда, спроби римських місіонерів проникнути на Русь ще до офіційного запровадження християнства, виявилися марними. Німецький імператор Оттон І, який намагався підпорядкувати собі слов'янські країни, послав у Київ монаха Адальберта з титулом "єпископа руського", але княгиня Ольга не прийняла його, і він змушений був рятуватися втечею. Латинський обряд на Русі був маловідомий і ментально чужіший. Тому було вирішено прийняти християнство з Греції. Хоч окремі представники католицького духовенства вважають, що Русь хрестили римські місіонери, що живило прагнення багатьох руських єпископів до унії, Цієї точки зору не поділяють навіть представники греко-католицького духовенства.

У 988 p., після того, як князь Володимир прийняв християнство і готував хрещення Русі, Папа Римський під приводом передачі князеві мощей з Риму знову направив послів з дорученням схилити його до латинського обряду. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою місію. Після поділу церков у 1054 р. один з головних учасників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виїхав з Константинополя до Києва, щоб навернути князівський двір до католицизму, але безуспішно.

У 1204 р. Папа Інокентій III через своїх послів запропонував галицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою "меча Петрового" затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію, але після його смерті Галич захопив угорський король Андрій II, який почав насадження католицької віри. Андрій II, вимагаючи королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв папу, що цього прагнуть вельможі та народ підкореної ним країни, які начебто бажають поєднатися з Римською церквою. Однак навіть греко-католицькі історики називають цю унію "історичною ефемеридою", укладеною лише з політичних мотивів. Коли у 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до нього потягнулося змучене знущаннями населення. Із загарбниками втекло багато

бояр-угрофілів і владика Артемій, а унія втратила усіх своїх прихильників.

Папа Інокентій IV з метою поширення католицизму на Русі намагався використати Тевтонський орден. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, укладеним під опікою римської курії, обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але князь Олександр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 p., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям. Після цих подій Інокентій IV налагодив з Руссю мирні відносини і прислав у 1248 р. своїх легатів (послів) до О. Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь рішуче відмовив і припинив відносини з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Інокентія IV внести питання про захист від загарбників у порядок денний Ліонського собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до його початку папа послав в Орду посольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні Паоло дель Карпіні, який мав передати ханові пропозицію прийняти католицьку віру та встановити мирні відносини з католицькими державами Західної Європи. Перед тим посли мали зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії Русі й переконати їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вступив У переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими

державами за умови підпорядкування місцевих єпархій Римові.

Складне становище Галицько-Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з другого — польсько-угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропозиції Папи Римського про спільні дії. Інокентій IV буллою від 27 серпня 1247 р. проголосив єднання галицьких князів з римською церквою, але Данило, переконавшись у І намірах римського папи, припинив відносини з римською курією. Приблизно у 1254 р. папа вдруге пропонує Данилові королівську корону і скіпетр, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Данило коронувався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 p., але, зневірившись, знову розірвав відносини з папою.

Керуючись політичними мотивами, візантійський імператор і римські первосвященики уклали Ліонську (1274) і Флорентійську (1439) унії. Однак на Русь вони не були поширені.

У першій половині XV ст. зав'язалася вперта боротьба між Москвою і Литвою за митрополичий центр на Русі. Після смерті митрополита Фотія (1432) митрополитом Київським і всієї Русі було обрано рязанського єпископа Іону. А литовський князь Свидригайло послав у Константинополь свого кандидата на Руську митрополію — смоленського єпископа Герасима, якого в 1433 р. було затверджено митрополитом, але тільки Литви. Коли Іона прибув у 1436 р. до Константинополя за утвердженням, йому відмовили, повідомивши, що митрополитом всієї Русі уже поставлено грека Ісидора — активного прихильника унії. Іоні пообіцяли митрополію після нього.

Константинополь віддав перевагу Ісидору, розраховуючи на допомогу папи у боротьбі з турецькими завойовниками. Рим вимагав за це вступити в унію з ним і визнати верховенство римського первосвященика. Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втягнути до неї Русь.

У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно. Пробувши там до чотирьох місяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. З собору, який проголосив унію (1439), Ісидор їхав до Москви як кардинал і "легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських", тобто як фактичний намісник Папи Римського в руських князівствах. Коли Ісидор у березні 1441 p., відправляючи літургію оголосив акти Флорентійського собору, то викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Його було тавровано як зрадника православ'я та ув'язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Він був останньою особою грецького походження на чолі Руської церкви. Саме Флорентійський собор став однією з основних причин, через які Руська церква почала добиватися автокефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки пограбували Константинополь. Невдовзі Константинополь відмовився від унії. Проте Рим не відмовився від своїх планів. Коли Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі, військ поляків — із заходу, турків і ногайців — з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У відповідь Григорій XIII пропонує царю підкоритися "наміснику Бога на землі" та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропозиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводжувався ще одним неприємним для неї чинником: зростанням могутності сусідніх держав — Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель. У цей період Литва взяла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зайняла Київ, згодом — Поділля, частину Волині. Польща захопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Україну супроводжувалося збройними протистояннями між ними. Але в 1385 p., відчуваючи загрозу Тевстонського ордену, Литва і Польща уклали Кревську унію — політичний союз двох держав, скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Галичина, як і значна частина території Південно-Західної Русі, опинилася у межах єдиної Польсько-Литовської держави. Польська шляхта, яка переселялася на схід, витісняла литовців і українців від управління державою.

Розпочався процес окатоличення та полонізації. А вплив православ'я послабився, оскільки після нашестя монголо-татар резиденцію митрополита було перенесено До Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Городольської унії 1413 р. З цього часу кожен литовсько-руський князь мав визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендували тільки римо-католики. Галичині почався наступ на "схизматів" (так католики н зивали православних). Православна церква зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріарха: у 1453 р. Константинополь завоювали турки.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів, які невдовзі стали домінувати в релігійному та державному житті. Це було зумовлено тим, що серед польської знаті, готової "вогнем і мечем" утверджувати хрест католицької церкви "на кресах східних", набувала поширення ідея унезалежнення від Риму. Проте єзуїти поклали край цим настроям, створили ефективну систему окатоличення литовського, білоруського та українського народів, насамперед шляхти і православного духовенства. Вони почали наполегливо і спішно готувати унію православної та католицької церков, яка, зберігаючи на певний час традиційні для народу східні звичаї та богослужбові обряди, повинна була стати засобом поступового навернення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Ця підготовка передбачала дезорганізацію та дискредитацію православної церкви. Польсько-литовська феодальна верхівка, щоб ослабити вплив православ'я на українців і білорусів, намагалася створити незалежну від Москви митрополію з центром у Києві, сприяла призначенню на вищі духовні посади осіб, що своїми вчинками дискредитували православ'я. Так, у 1583 р. Київським митрополитом був Онисифор Дівочка, .який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначав священиками багатоженців, що обурювало віруючих.

Унія в Речі Посполитій розглядалася Римом як компенсація втрат, завданих йому Реформацією, і помітний крок до підкорення східної православної церкви. Єзуїт Антоній Поссевін якось висловився, що, лише прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі ставники вищого православного духовенства. У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан, роздратований суперечками з братством, втручанням у справи Константинопольського патріарха, порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі. Його підтримали луцький єпископ К. Терлецький, холмський — Д. Збируйський, пінський — Л. Пелчицький. Крім певних особистих мотивів, вони сподівалися, що унія урівняє в правах як православне духовенство, так і віруючих міщан, знать.

Після кількох таємних переговорів з представниками королівського двору, папським нунцієм вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право священиків на шлюб). Натомість вони приймали верховенство Риму в усіх справах віри та догми. Крім того, єпископи сподівалися на деяке послаблення тиску польського короля.

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бресті протягом 1594—1595 pp. Так були підготовлені докладні артикули унії папі й королю, що виражали згоду та умови прийняття унії.

Звістку про її підготовку православна громада сприйняла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї авторитетний у Галичині князь К. Острозький. Назвавши єпископів "вовками в овечій шкурі", він закликав віруючих до протесту, погрожуючи збройним повстанням. За цих обставин Г. Балабан зрікся своїх намірів щодо унії, перейшов в опозицію до неї. Єпископ перемишльський М. Копистенський вимагав передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король Сигізмунд III, побоюючись, що православні можуть зруйнувати процес підготовки унії, не погодився на скликання собору, відправивши єпископів І.Потія, К. Терлецького до Риму. У грудні 1595 р. вони подали прохання єпископів православної церкви в Речі Посполитій щодо унії з Римською церквою, ознайомилися й підписали Символ віри ("філіокве"), визнали верховну владу папи, постанови Флорентійського та Тридентського соборів. Папською буллою уніатській церкві забезпечувалося збереження східних обрядів, право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів на місцях. Навіть було викарбовано медаль: з одного боку зображено портрет папи, з іншого — папа на троні, Що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, датованими 7 лютого 1596 р., папа просив Сигізмунда III та католицьких

ієрархів допомогти унії, а митрополиту М. Рогозі велів скликати собор єпископів для такого ж сповідування віри, яке продемонстрували в Римі І. Потій та К. Терлецький.

Православні скористались дозволом короля і запрошенням митрополита на собор, аби він став собором і православної церкви. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спільного собору із супротивниками унії. Уніатський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архімандритів під керівництвом трьох папських легатів і трьох королівських послів виконав волю папи: його учасники вчинили сповідування

римо-католицької віри і віддали послушенство Папі Клименту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. про це було видано соборну грамоту.

Постанови двох соборів — уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 p., були подані королю Сигізмунду III, але постанову православного собору король проігнорував. Так православ'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що належали православній церкві, передавалися уніатській; для православних кліру та мирян настали тяжкі часи.

Рішення Брестського собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили гостру суспільну полеміку (І. Вишенський), антикатолицький козацький рух під проводом С. Наливайка, а згодом гетьмана П. Сагайдачного. Проти унії активно виступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Могильова та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органами оновлення церковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин невдовзі опинилися у напружених стосунках з єпископами. Ці стосунки загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші патріархи займали позицію братств. Із Львова та Вільно центр боротьби було перенесено до Києва. За підтримки козацтва київське духовенство і міщанство неприховано ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Є. Плетенецького, 3. Копистенського та інших перетворюється на центр церковно-національної діяльності. У 1615 р. засновується Київське братство, до якого записується і козацький гетьман П. Сагайдачний з усім військом запорозьким.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 p., після смерті кополя Сигізмунда III, визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську.

За роки існування Брестської унії зміцнила свої позиції в Україні польська шляхта, посилився процес денаціоналізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до посад. Так, сини І. Потія здобули освіту в латинських школах і стали католиками.

Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприяла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Богдана Хмельницького містили заклик до тих, кому "мила віра благочестива, поляками в унію обернена", боротись проти унії, згуртовуватися на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів".

Визвольна війна 1648—1654 pp. спричинила фактичний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася тільки на землях, що залишилися під польською владою. А отримавши, згідно з Андрусівським договором 1667 p., Правобережну Україну, крім Києва, Польща зобов'язалася не обмежувати "грецько-руську" релігію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її влада була відносно міцною, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. Наприклад, Перемишльська єпархія перейшла до унії в 1692 p., Львівська — в 1700 p., Луцька — в 1702 р., до 1720 р. — Холмська, Полоцька, Пінська єпархії.

З часом католицизм намагався глибше проникнути у сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Галичина опинилася під Австрією, що зумовило інший державний уклад і дещо інше ставлення до католицизму та унії. Безмежну сваволю шляхти було втиснуто в жорстокі межі австрійських законів, ліквідовано значну частину польських костьолів і монастирів, а їх землі конфісковано. На основі конфіскованих земель створено так званий Релігійний фонд; греко-католицька (так вона стала йменуватися в 1774 р ) церква здобула рівні права з римо-католицькою Уніатське духовенство одержало не тільки реальне правове, а й матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної платні з релігійного фонду Йому було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі У Львові було засновано греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що уможливлювало здобуття освіти здібною бідняцькою молоддю

Запровадження унії спричинило пробудження національної свідомості українців Невдовзі під тиском обставин І представники греко-католицького духовенства дійшли висновку, що їх церква повинна стати однією з помітних сил, які б протидіяли денаціоналізації та полонізації українського народу Польські власті дуже скоро переконались, що "унія їм не вигідна", бо не виправдовує покладених на неї надій, І почали переслідувати уніатів Вони намагалися латинізувати, полонізувати уніатські школи, але за першої нагоди ці школи знову

украінізовувалися, ставали осередками української духовності, сприяли збереженню української мови

Наприкінці XVIII ст. греко-католицька церква складалася з чотирьох єпархій Брестської, Віденської, Полоцької та Луцької Керувала нею римо-католицька колегія в особі спеціального департаменту Членом його був протоієрей Й Семашко (згодом єпископ Литовський І Брестський), який став одним Із визначних діячів об'єднання західноукраїнських уніатів У березні 1838 р він був призначений головою греко-уніатської колеги Ще в грудні 1837 р він подав записку про необхідність возз'єднання уніатської церкви з Руською православною церквою В результаті його діяльності греко-уніатська колегія у 1839 р перейшла в підпорядкування Священного синоду ,_и отримавши назву Білорусько-Литовська Гловою її став Й Семашко, возведений у сан архієпископа

ЗО березня 1839 р у синодальному храмі возз'єдналися західноукраїнські уніати з православною церквою Таким був фінал Брестської унп в Білорусі, Литві, на Волині й Поділлі А в 1875 р Холмська єпархія увійшла до складу Руської православної церкви Брестська унія залишилася лише в Галичині Тут унія поширилася наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Згодом чернечі обителі в Галичині були облаштовані за католицьким зразком, перейшовши У приналежність до василіанського ордена Галичину заполонили польські монахи, які принесли з собою католицькі звичаї й полонізацію

Рух за очищення богослужбового обряду від латинських нашарувань розпочався на хвилі національного відродження українського населення Галичини в середині XIX ст. під впливом "Руської трійці", подій 1848 р Але суттєвого впливу він не мав На Львівському синоді (1891) були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроблена спроба всупереч усім папським обіцянкам узаконити целібат уніатського духовенства

Друга польська окупація Галичини в 1919—1939 рр. посилила політичний та економічний тиск на українське населення ліквідація шкіл, надання роботи тільки тим, хто свою метрику хрещення передав до костьолу тощо Переслідувань зазнавали І представники уніатського духовенства, греко-католицька церква

За Ризьким договором 1921 р , Польща одержала крім Галичини, великі простори західноукраїнських земель з православним населенням — майже 4 мільйони осіб (1200 єпархій) За таких обставин могло відбутися зближення греко-католиків з православними як на релігійному, так І на національно-визвольному ґрунті Тому польські власті повели наступ на обидві церкви Спершу православні Польщі були відлучені від Московського патріархату наданням православній церкві статусу автокефальної, визнаного Константинопольським патріархом Одночасно почалося руйнування православних храмів 400 було закрито, 140 спалено І зруйновано

Наступною акцією, яка повинна була блокувати можливий союз православних І греко-католиків, була Пінська унія — щорічні зібрання єзуїтів після 1921 р , де обговорювався процес навернення православних Західної України І Західної Білоруси в католицьку віру Духовні та світські владики Польщі, врахувавши досвід Брестської унії, навіть на словах не допускали прямої уші православної церкви з Римом, що формально поставило б греко-католицьку церкву у рівне становище перед Римом з польським костьолом Категорично виступали вони І проти збереження східного обряду, що давало можливість греко-католикам значною мірою зберегти свою самобутність

Греко-католицька церква перешкоджала проведенню великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися Засвідчують це І матеріали Львівського собору "З акцією нищення православної

церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької церкви". Існував навіть перелік заборонених книг, до якого було внесено понад 100 назв творів української, російської та світової класики, серед авторів яких були Є. Гребінка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Українка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лесков, Л. Толстой, А. Чехов та ін. Проте, незважаючи на утиски, церква сама готувала собі духовенство. Розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з полонізацією народної освіти. Було відновлено, реформовано і створено нові політичні, місіонерські та культурно-просвітницькі структури.

До 1946 року в Західній Україні існувало 3 тисячі греко-католицьких і 250 православних парафій. Але після фашистської окупації, а особливо після війни, на Українську греко-католицьку церкву посилилися нападки з боку радянської влади, її звинувачували в колабораціонізмі з фашистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у стосунках з Ватиканом. Дратувало владу, що вона діяла передусім як церква національна.

Після смерті митрополита А. Шептицького (1944) почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі й новообраного митрополита Й. Сліпого, а студентів богословських факультетів було рекрутовано в армію.

Одночасно під впливом державних органів відомий у Галичині священик Г. Костельник організував групу греко-католиків, які виступили за розрив з Римом. У березні 1946 р. у Львові було скликано синод (через відсутність на ньому єпископів — неканонічний), який прийняв заздалегідь підготовлене рішення про скасування Брестської унії 1596 p., розрив з Римом і "возз'єднання" греко-католицької церкви з Російською православною церквою. На початку 50-х років було знищено греко-католицьку церкву на Закарпатті.

Під тиском влади багато священиків змушені були перейти до православ'я; хто не погоджувався — поповнював ряди сибірських в'язнів. Але остаточно викорінити прихильність до греко-католицької віри радянській владі так і не вдалося.

Чотири десятиліття греко-католицька церква на західноукраїнських землях перебувала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була так звана конституційна свобода совісті.

Починаючи з 1987 p., рух за відновлення греко-католицької церкви набув організованого характеру. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звернувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української греко-католицької церкви на території західних областей України. ЗО листопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська греко-католицька церква взагалі і окремі церковні структури були зареєстровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Мирослав Любачівський, який до 1991 р. перебував у Римі.

Наприкінці 90-х років XX ст. Українська греко-католицька церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпископів, 3 єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, навколо яких об'єднано більше мільйона віруючих. Громади греко-католиків є у всіх областях України за винятком Кіровоградської. Відродження греко-католицьких парафій нерідко супроводжувалося конфліктами з православними за право використання храмів.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени — василіани, редемптористи, студити; жіночі — василіанки, йосафатки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої родини, сестри-служебниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність серед населення. Кожен з орденів має свої особливості. Наприклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити здійснюють місіонерську діяльність та підготовку кадрів для Церкви. Діють семінарії, де загалом навчається майже 600 семінаристів. Засновано видавництво, газети й журнали.

Відроджуючи довоєнні традиції соціального служіння, греко-католицька церква відновила у Львові діяльність невеликої Народної лічниці імені Андрія Шептицького, яку митрополит заснував у 1903 p., взяла на себе утримання

новоствореного у Львові греко-католицького ліцею, де навчається 240 учнів.

Важливу роль у житті Української греко-католицької церкви відіграв синод єпископів Української греко-католицької церкви, що відбувся в травні 1992 р. — перший після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України та зарубіжних громад виробили план діяльності церкви в нових умовах.

Головною рисою релігійного життя в Україні на рубежі II і III тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисельність релігійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р.

Між православними церквами триває змагання за лідерство, віруючих, майно. У 1995 р. УПЦ МП мала понад 6 тис. громад, УПЦ КП — 1754 громади, УАПЦ — 616.

Українці й надалі залишаються поліконфесійним народом. Активні намагання на початку 90-х років XX ст. до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. З великими труднощами утверджується на українських теренах християнський плюралізм. Багато в чому перешкоджають йому ідеологізація церковного життя, надмірне зближення церкви й політики. І надалі складною залишається проблема екуменізації (об'єднання) українських християнських церков.

Католицизм

Католицизм як один з головних напрямів у християнстві остаточно сформувався внаслідок першого великого розколу (поділу церков) у християнстві в 1054 р. Поширений він переважно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, в більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Він має багато спільного з православ'ям (віра в два джерела віровчення — Священне Письмо і Священний Переказ, у божественну Трійцю, спасительну місію церкви, у безсмертність душі, потойбічне життя) і водночас

Християнство 293

відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідним пристосуванням до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Він доповнив Символ Віри новими догматами, яких не знає православна церква.

Основними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, а також про непогрішимість Папи Римського. Прийняття цього догмата папство домоглося тільки у 1870 р. Вселенським собором у Ватикані. В боротьбі за духовну та світську владу папи вступали у численні союзи з королями, користувалися опікою могутніх феодалів, посилювали політичний вплив.

Ще один догмат католицизму — про "чистилище" — прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Сутність його полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в "чистилище" — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань. Рідні та близькі покійного за допомогою молитв і пожертвувань на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в "чистилищі", прискорити її вихід звідти. Отже, долю душі визначала не тільки поведінка людини в земному житті, а й матеріальні можливості близьких покійного.

Дуже важливим у католицизмі є положення про особливу роль духовенства, за яким людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духовенства, яке має значні переваги перед мирянами і повинно володіти особливими правами та привілеями. Зокрема, католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є винятковим правом духовенства. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, написану латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих. Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються лише "тілом Божим" (хлібом), то духовенство — його кров'ю (вином), що підкреслює його особливі заслуги перед Богом. Для всіх церковнослужителів обов'язкова безшлюбність (целібат).

Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духовенство проникає в особисте життя віруючих, кожний крок яких перебуває під контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь дає змогу католицькій церкві впливати на суспільство, особливо на жінок.

Віровчення твердить, що Христос, Богоматір і святі мають таку кількість заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну частину цих справ віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння, але за це віруючі повинні платити церкві. Продажем Божественної благодаті відав спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію — папську грамоту, яка давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому культі, якому притаманні пишність і урочистість. Богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами. Відбувається воно латинською мовою. Вважається, що під час літургії (меси) відбувається перетворення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому поза таїнством євхаристії (причастя), а отже — поза церквою спасіння неможливе.

Надзвичайно велику роль відіграє культ Богородиці, або Мадонни. Християнство запозичило його у давніх релігій, які Богородицю шанували як Богиню-матір, Богиню родючості. У християнській релігії Богородиця представлена непорочною дівою Марією, яка народила від Святого Духа дитину Ісуса, Сина Божого. В католицизмі шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ певною мірою навіть відсунув на задній план культ Бога-Отця і самого Христа. Католицька церква твердить, що в діві Марії жінки мають свою заступницю перед Богом, що вона може допомогти їм у всіх життєвих ситуаціях. На третьому Вселенському соборі (Ефес, 431) відбулося визнання Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято доказ про її непорочне зачаття та тілесне вознесіння на небо. Католики вірять, що Марія вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Навіть сформувався спеціальний теологічний напрям — маріологія.

Значного поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і майже 200 тис. блаженних. Цей процес пожвавішав в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496 блаженних, а Пій XII проголошував щороку в середньому по 5 святих і 40 блаженних.

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це чітко простежується в рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповідати завданню збереження релігії, прийняв 16 документів, в яких розкрито сутність сучасного католицького модернізму.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення багатьох обрядів і їх пристосування до місцевих умов. Зокрема, дозволено частину меси проводити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити декілька разів на день, щоб особи, зайняті на виробництві, могли відвідати їх у зручний час.

Собор виніс рекомендації щодо включення до католицького культу елементів місцевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами, визнання таїнств і обрядів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних — у католицьких. Католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний центр управління — Ватикан і главу церкви — Папу Римського, якого обирають довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії виникла церковна держава — Папська область. Вона проіснувала до 1870 р. У процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після Першої світової війни папство вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава — Ватикан, її площа — 44 га. Має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. При папі існує уряд (римська курія), який очолює кардинал — статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий орган — синод. Ватикан керує 34 міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями, координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти.

Ворожі католицизму релігійні вчення називали єресями, а їх прихильників — єретиками. Церква вела з ними надзвичайно жорстоку боротьбу. Для цього було запроваджено спеціальний церковний суд — інквізицію. Тих, кого звинувачували у відступництві від учення церкви, кидали у в'язниці, піддавали тортурам, засуджували до спалення на вогнищі. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії. Затверджений нею перелік "релігійних злочинців" був таким великим, що мало хто з людей не потрапляв під його дію (не тільки єретики, а й ті, хто захищав і переховував їх).

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна колегія кардиналів. Кардинал — вища духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у Римі й очолюють ватиканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану керують місцевими організаціями. Кардиналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає дипломатичними справами з країнами, з якими Ватикан має відносини. Постійні посли — папські нунції. Італія і Ватикан також обмінюються послами. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників — легатів.

Ордени ченців діють за особливими статутами, мають суворо централізовану структуру. Очолюють їх генерали, генеральні магістри, яким підпорядковані провінціали (провінціальні пріори), магістри, а магістрам — абати і конвентуальні пріори. Над усіма ними главенствує генеральний капітул — зібрання керівників різних рангів, яке відбувається раз на кілька років. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не перебували. Одним з перших серед них є орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом

Нурійським. Особливим впливом користувався він у X— XI ст. Нині бенедиктинці існують у країнах Європи і Америки, мають свої школи й університети, періодичні видання.

У XI—XIII ст. виникло багато чернечих орденів. Серед них важливе місце належить так званим жебрацьким орденам: францисканському, заснованому в XVIII ст. святим Франциском — 27 тис. осіб; домініканському — 10 тис. осіб. Щоб вступити в ордени кармелітів, августинців, слід

було відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Орден францисканців отримав певні привілеї від папи — право проповіді та здійснення таїнств, вільного викладання в університетах. У його руках опинилася інквізиція. Орден домініканців (братів-проповідників), заснований у 1215 р. Домініком, був покликаний розгорнути боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища католицької церкви в економічному й духовному житті середньовічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (Товариство Ісуса), заснований Ігнатієм Лойолою (1491 — 1556) для боротьби з Реформацією. Будучи однією з войовничих організацій католицької церкви, переслідував учених, присікав вільнодумство, складав індекс заборонених книг, сприяв закріпленню необмеженої папської влади. Єзуїти крім трьох чернечих обітниць (безшлюбність, послух, бідність), зарікаються в абсолютній покорі Папі Римському, навіть подумки не можуть піддавати сумніву його вимоги. Статут ордену гласить: щоб не помилитися в житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На основі цього положення орден єзуїтів розробив норми моралі. Єзуїтський орден відрізняється від інших тим, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити монастирський одяг. Вони можуть бути і таємними членами ордену. Тому дані про його чисельність приблизні (до 90 тис. чоловік).

Нині існує майже 180 чернечих орденів. Об'єднуючи майже півтора мільйона ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяльності.

Вся територія поширення католицизму поділяється на області (архієпархії). У даний час завдяки країнам Африки й Азії кількість їх зростає. У великих єпархіях є вікарні єпископи (помічники єпископів). У країнах з великою кількістю єпархій і з автономією національної церкви старший над усіма єпископами — припас. За відсутності такої автономії кожний єпископ безпосередньо підпорядкований Риму.

Установи Ватикану об'єднують 9 конгрегацій, 3 трибунали й декілька секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (3—4 чол.) і главою — префектом. Найважливіші з них: Конгрегація священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (здійснює місіонерську діяльність здебільшого у країнах Азії, Африки). Це найзаможніша конгрегація, яка отримує різноманітні дотації від бізнесменів-католиків, навіть представників інших релігійних напрямів (баптисти) на створення мережі семінарій, університетів, шкіл, у яких виховують місцеве населення в дусі католицького віровчення. Конгрегація має своє видавництво, богодільні, школи.

Католицтво успішно "вписалося" в індустріальне та постіндустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано Папою Львом XIII в енцикліці "Про нові речі", яка була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей індустріального суспільства наприкінці XIX — на початку XX ст. Вона засуджувала класову боротьбу, проголошувала недоторканість приватної власності, заступництво щодо осіб найманої праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., вплинули на діяльність Папи Іоанна XXIII. У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні неабияку роль відіграла підтримка католицькою церквою принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Папа виступив за заборону ядерної зброї, підтримав спільні дії віруючих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реалістичну позицію Ватикан почав займати і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичного колоніалізму благотворно вплинуло на поширення католицизму в країнах Африки, Латинської Америки.

Адаптація католицтва до реалій постіндустріального суспільства, врахування соціальних процесів, що розгорнулися в останній чверті XX ст., пов'язані з ім'ям Папи Іоанна Павла II, у діяльності якого чітко простежуються три напрями: перший стосується внутрішньої політики церкви; другий — соціальних питань; третій — зовнішньої політики. У внутріцерковній політиці він дотримується традиційних позицій: категорично засуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо. Папа різко засудив тенденції до плюралізму, що виявлялися в єзуїтському ордені. Згідно з його вказівками, Конгрегація у справах віровчення (в минулому — інквізиція) засудила окремих єзуїтів США, Швейцарії, Німеччини, Нідерландів. Водночас на засіданнях Папської академії у Ватикані на вшануванні сторіччя від дня народження видатного вченого Альберта Ейнштейна з промовою виступив сам Іоанн Павло II, визнавши помилковим і несправедливим засудження свого часу Галілео Галілея інквізицією.

Поза увагою католицької церкви не лишається і сім'я. Широке коло її проблем розглядає передача "Сім'я і віра", розрахована на подружжя, батьків і дітей. У них сформульовано погляд католицької церкви на причини кризових явищ в сім'ї, відчуження дітей від батьків.

Наприкінці 50-х років починається переорієнтація європейської політики Ватикану: ідею "малої Європи" змінює прагнення до розширення "об'єднаної Європи". З приходом на престол Іоанна Павла II в основу такого розуміння було покладено тезу про спільні християнські корені європейських націй. Для пропаганди концепції "неоєвропеїзму" використовується трибуна ЮНЕСКО, міжнародні культурні форуми.

Європа, згідно з твердженнями Папи Римського, — комплекс націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутрішня єдність Європи є не лише культурною, а й соціальною необхідністю. Європі належить і провідна роль у світовому контексті, завдяки її специфічній культурній традиції і невичерпності сил. У справжній Європі не існує суперечностей між Сходом і Заходом, вона — єдина сім'я народів з різними взаємодоповнюючими особливостями. Зближення, інтеграція європейських націй повинні розвиватися одночасно і в релігійному, і в культурному аспектах.

Для обґрунтування неоєвропеїзму Іоанн Павло II створив власну концепцію нації. На передньому плані у ній — народ, потім вітчизна, релігія, мистецтво, національна культура. Європа, об'єднана спільністю походження, культурної історії і традицій, цінностей і фундаментальних основ організації життя, може врятуватись від внутрішніх небезпек та апокаліптичних конфліктів.

Європейська культура заснована на великій спадщині — іудейській, грецькій, римській, християнській. Але ця спадщина переживає глибоку кризу. Тому створення "нової Європи" пов'язано з надією на релігійне відродження. За словами Іоанна Павла II, "відродження у християнському дусі є єдиним засобом врятування Європи". У 1985 р. папа видав енцикліку "Апостоли слов'ян", провідна думка якої полягає в необхідності об'єднання європейських країн на основі християнської культури. Шлях до єдності між Сходом та Заходом, стверджує Ватикан, в об'єднанні християнських церков у вселенську церкву і загальній євангелізації, суть якої — встановлення передусім моральної вищості католицької церкви. У цьому чітко простежуються політичні цілі. Пропагуючи єдність Європи, Іоанн Павло II підкреслює перевагу римо-католицької церкви, оскільки "апостоли слов'ян" нібито працювали з благословення і під контролем Пап Миколи І, Андріана II та Іоанна VIII, будучи підданими Великої імперії. Історичні документи свідчать, однак, що Кирило та Мефодій зверталися до Риму лише з дипломатичних питань.

80-ті роки XX ст. стали етапними для католицизму. На Надзвичайному синоді єпископів, присвяченому 20-річчю II Ватиканського собору, було проаналізовано церковні справи за 20 років після собору у контексті еволюції сучасного суспільства. Серед проблем було названо ускладнення відносин церкви зі світом. Багаті країни пізнали секуляризм, атеїзм, практичний матеріалізм. Цим спричинена глибока криза фундаментальних моральних цінностей. У країнах, що розвиваються, панують бідність, голод, злидні. Синод дійшов висновку, що прагнення до оновлення лише зовнішніх структур призвело до забуття церкви Христа. У декларації "Заклик бога до всіх людей" синод закликає всіх (не тільки католиків) до участі у створенні "цивілізації солідарності та любові", бо тільки шляхом релігійного відродження можна подолати апокаліптичний стан сучасної культури.

Католицький теолог Карл Ранер так оцінює сучасне становище католицької церкви: "Сьогодні від церкви можна чути багато заяв від імені "духу" II Ватиканського собору, які не мають нічого спільного з цим духом. У сучасній церкві панує надто зеликий консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. [...] На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до створення найширшої платформи для об'єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства".

Після проголошення державної незалежності, в Україні почалось відродження католицьких громад і храмів, дещо пожвавилися відносини з Ватиканом.