4.

РОЗДІЛ

ранні національні релігії

 

давньоєгипетська релігія

 

Територія Давнього Єгипту складалася з 40 номів — земель, де жили колективи, подібні до племен, які ще не зна­ли класового розшарування. Типовою формою їх вірувань були фетишизм, тотемізм і магія. Англійський дослідник Е.Гардінер у книзі "Єгипет фараонів" пише, що в об'єдна­ному Єгипті релігія була результатом злиття незалежних племінних культів. Кожне місто мало своє божество у формі матеріального фетиша, але значно частіше — у ви­гляді тварини. Політеїзм об'єднаного Єгипту — зако­номірний наслідок злиття місцевих номових релігій додинастичного періоду.

Якщо в більшості народів фетишизм і тотемізм зникли в процесі історичного розвитку, залишивши лише деякі пережитки, то в Давньому Єгипті культ тварин зберігся до часів римського панування. Давньоєгипетське мислення тісно пов'язане з магією, її трьома головними принципа­ми: подібності, заміни цілого його частиною і вірою в чу­додійну силу слова (магія слова). Єгиптяни вважали, що магія дана божеством. Магічні тексти використовували з метою вирішення земних проблем, для забезпечення по­мерлому безпечного й вічного життя в потойбічному світі, для встановлення контактів живих з померлими, богами й духами (з надприродними істотами). Єгипетські маги ма­ли репутацію могутніх чаклунів.

Давньоєгипетський пантеон охоплював безліч богів. Одним з найшановніших з них був бог Гор. Для єгиптян його ім'я стало синонімом слова "бог". У давньо­єгипетському пантеоні налічувалося дев'ять божеств: бог сонця Ра, бог вітру Шу, який розділяв небо і землю, боги­ня вологості Тефнут, бог втілення землі Геб, богиня неба Нут, бог бурі й блискавки Сет, дружина Сета богиня Нефтіс, а також Осіріс, який з часом став володарем неба й якого ототожнювали з Ра, та його дружина Ісіда. З ними був тісно пов'язаний син Ісіди — Гор.

До давньоєгипетського пантеону належали й місцеві герої та фараони. Здавна фараона вважали живим втілен­ням Гора або його сином. Підставою для обожнювання померлих героїв і володарів були вдячність за їх дії та віра, що вони й надалі матимуть чудодійну силу. Визнання за деякими богами космічного й універсального характеру, висунення такого бога на чільне місце в пантеоні зумови­ли виникнення монотеїзму. Так постала концепція єдино­го бога в трьох особах. Водночас одне божество могло ви­конувати різні функції та існувати в різних іпостасях. Кон­кретні боги крім особистих якостей були наділені й атри­бутами божества.

Питання походження богів (чи існували вони взагалі й як виник світ) по-різному тлумачилося в давньоєги­петській теології та народній свідомості. Згідно з однією з найдавніших концепцій, життя на Землі походить від бога Геба і богині Нут, які, породивши бога Ра, вранці випус­кали його в світ, щоб тривало життя всіх істот.

Давньоєгипетські жреці стверджували, що спочатку існував водний хаос у вигляді нерухомого океану Нун, у якому виник бог-сонце, який зійшов потім на створену ним вершину. Ра шляхом самозапліднення породив першу пару божеств: бога Шу і богиню Тефнут — батьків Геба і Нут. Дітьми Геба і Нут були Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтис. Згодом Ра закінчив створення світу, а з його сліз виникли люди.

Серед давніх єгиптян популярною була легенда про Осіріса, вбитого Сетом. Дружина Осіріса Ісіда завдяки магії на деякий час оживила його. Ця легенда проголошує тріумф сімейного життя, вірності та материнської любові. Єгиптяни наділяли своїх богів людськими рисами: пси­хікою, старістю, хворобами, смертю. Саме із спостережень над смертю постали теологія і філософія, які важко ще Розрізнити в давніх цивілізаціях.

Потік раціонального мислення давніх єгиптян вперше в Історії цивілізацій зумовив появу наукової медицини, ^ПРО що свідчать хірургічні та інші медичні трактати-папіруси. Розвиток медицини був пов'язаний з муміфікацією, яка втілювала уявлення про потойбічне життя. Необхідною умовою муміфікації вважали повне збережен­ня тіла померлого. За існуючими тоді уявленнями, помер­лий є безпорадним у могилі, й забезпечити йому по­тойбічне існування можуть тільки живі. За пізнішими уяв­леннями, у померлого, який продовжує життя в могилі, крім потреби в їжі та напоях виникає потреба виходити з могили на денне світло, злітати на небо до богів тощо. Відчуває її вже не тіло померлого, а матеріальний, хоч і не­видимий людині елемент, який може бути в могилі, а мо­же й відлітати з людиною куди завгодно. Як писав давньогрецький історик Геродот, "...єгиптяни також стали першими вивчати безсмертя душі людини. Коли помирає тіло, душа переходить в іншу істоту, яка народжується тієї миті. Коли душа пройде крізь тіла усіх земних і морських тварин і птахів, вона знов вселяється в тіло новонародже­ної дитини". У давньоєгипетській "Книзі мертвих" йдеть­ся про перетворення душі на фенікса, лелеку, ластівку, змію, крокодила, тобто на тварин, які мислились єгиптя­нами як могутні божества, спроможні встояти перед не­безпекою потойбічного життя. Перетворюючись на них, душа відгороджувалася від цієї небезпеки, щоб забезпечи­ти собі безсмертя.

Уявлення давніх єгиптян про потойбічний світ зміню­валися протягом віків. Найдавнішим є уявлення про існу­вання його під землею. За часів, коли влада фараонів була надто авторитетною, жерцям не до вподоби було поміща­ти фараона та великих вельмож у понурому світі підземел­ля разом із звичайними померлими. Це знайшло відобра­ження у написах на стінах пірамід V і VI династій ("Текс­тах пірамід"), які свідчать, що фараон і вельможі продов­жують своє життя у світі зірок. Водночас вони не запере­чували існування підземного царства померлих.

У цей період отримала визнання легенда про існуван­ня підземного царства померлих, де знаходилися «країна щастя» Іару (Іалу) та "поле очерету" — давньоєгипетський рай. Оскільки загробне життя давні єгиптяни вважали продовженням життя земного, а померлого сприймали як реально існуючого, здатного принести лихо чи допомага­ти своїм близьким на землі, то живі намагалися іноді вста­новити контакт з померлими родичами через листи. За­вдяки цьому, на їхню думку, земний та потойбічний світи перебували в певному взаємозв'язку та взаємодії.

Набуло поширення й обожнювання фараона, якого  вважали сином бога сонця та символом добробуту й розквіту країни, носієм найвищої божественної сили. Він виконував найважливіші ритуали, в тому числі урочистий обряд першого орання: прокладаючи першу борозну, мов­би запліднював нільську долину від імені богів.

Централізація держави сприяла посиленню влади жерців, які перебирали на себе функції чиновників цент­ру, слугуючи при цьому якомусь з могутніх місцевих богів.

 

Жрецтво (старослов. "жрети" — приносити жертву) — група людей, яка в політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і надприродними си­лами, а також здійснює релігійні обряди.

 

Богам цим приносили численні жертви, на їх честь бу­дували величезні храми, а наймогутніших з них, наприклад бога сонця Ра, проголошували батьками правителя. Будучи адміністраторами і служителями храмів, жреці зосередили в своїх руках керівництво країною в усіх сферах. Вони здійснювали релігійні ритуали, особливо під час свят: у дні, пов'язані з важливими міфічними подіями, із значними подіями у житті фараона, на початку місяця та року тощо. Під час свят спеціально прикрашали та ілюмінували храми, організовували пишні процесії з музикою, піснями, танця­ми. Найвеличнішим святом вважалося вшанування Осіріса. Кульмінацією його була яскрава процесія, під час якої розігрували містерію смерті та воскресіння Осіріса. На потреби культу, ритуалу та релігійних свят йшло чимало грошей, у них брала участь велика кількість людей, що сприяло зміцненню віри в божественну владу фараона, а відповідно й стабілізувало імперію.

Давньоєгипетське мистецтво було храмовим і похо­вальним, мало на меті перетворення тлінного життя на вічність. Тому саркофаги, піраміди та храми будували з металу або твердих кам'яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважали фрагмен­том потойбічного, а піраміду — сходами, які ведуть фара­она на небо. Піраміди були не лише гробницями, в них клали все, що оточувало фараона за його життя.

Естетичні погляди ще не відігравали особливої ролі, але ремісники намагалися у своїх виробах втілювати певну ідею. В цьому і полягає велич давньоєгипетського мис­тецтва, таємниця його впливу на наступні покоління. Храм вважали домівкою бога. Тому він нагадував світ, близь­кий богові. Стеля храму моделює усіяне зорями небо, на   стінах зображено пишні дерева та кущі або віруючих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Найсвященнішим вважався золотий горизонт з уподібненим сонцю богом, який підноситься над ним. Усі розміри ретельно розрахо­вано згідно з таблицями бога мудрості та знання Тота або богині Сашат (жіночого еквівалента).

У духовному житті Давнього Єгипту храми відігравали велику роль. При них були скрипторії — майстерні, в яких складали, переписували релігійно-магічні, історичні, літе­ратурні, медичні та інші тексти; бібліотеки; архіви. "Бу­динки життя" (так їх ще називали) мали величезне значення у збереженні та передачі писемної культури. За давньоєгипетськими уявленнями, вони створені богами і перебували під їхньою особливою опікою.

Однак релігійне життя не завжди було спокійним: час від часу відбувалися релігійні перевороти. Один з них пов'язаний з діяльністю фараона-реформатора Аменхоте­па ГУ (XIV ст. до н.е.), який прийняв ім'я Ехнатона. Він зрікся віри своїх предків, встановив культ сонячного дис­ка — Атона. За його наказом у давніх єгипетських написах намагалися знищити не тільки імена богів, а й саме понят­тя "бог", замінюючи його словом "володар", а знак бога — знаком, який позначає фараона. Навіть сонце на завер­шальному етапі реформи сприймали не як бога, а як царя. Відтоді у світі мали правити лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон.

У "сонцепоклоніннї" Ехнатона простежується власти­вий давньоєгипетській релігії струмінь солярного моно­теїзму. Ехнатон мовби довів до логічного завершення кон­цепцію про царя — "сина Сонця", яка бере свій початок від давньої уяви про Сонце як царя. Проте ігнорування Ехнатоном осірістичних уявлень, основою яких була віра у потойбічне життя, знищення у написах слова "бог", знаків, що символізували його, надають його ученню від­тінку навмисної боротьби проти богів.

Амарнський період (час реформ Ехнатона) був корот­ким, але мав важливі наслідки для єгипетської культури. Саме тоді виник своєрідний імпресіонізм у мистецтві, про що свідчать численні розписи: пейзажні композиції, ви­шукані барельєфи; вперше у давньоєгипетському мис­тецтві з'являються світські постаті царя й цариці, зобра­жені в побуті. У цей період з'явилося багато творів світської літератури, у тому числі й любовної лірики ("Пісні насолоди серця") ново єгипетською мовою. Любовна поезія,  підпорядкована  сакральним  (священним) цілям, як правило, залучена до ритму життя храму.

Під впливом релігійної реформи Ехнатона відбулося посилення етичного елементу в давньоєгипетській релігії. Саме тоді з'явилася 125-та глава "Книги мертвих" з її ідеєю морального загробного суду, який відбувався у Чер­тозі двох істин. Він засідає у повному складі на чолі з "ве­ликим богом" — Ра. Тут присутній цар пекла бог Осіріс та ще 42 надприродні істоти. Кожна з них "відає" певним гріхом. Вступивши до Чертога двох істин, померлий вітає "великого бога", а потім виголошує свою так звану "нега­тивну сповідь", яка є зводом моральних заповітів давньо­го єгиптянина: "Я не робив неправди проти людей, я не був жорстоким до тварин, я не робив гріхів у Місті Істи­ни; ...я не був байдужим, коли бачив зло, я не відбирав нічого у жебрака, я не порушував божественної запоруки; я не шкодив служителю в очах його хазяїна; я не отрую­вав; я не змушував нікого ридати; я не вбивав; я не нака­зував убивати..." За порушення цього морального кодексу карали загробним судом.

Після цього підсудний запевняє кожного з 42 божеств-демонів, що не робив гріха, яким воно "відає". Володіючи магічним знанням про цих демонічних істот, підсудний обеззброює їх, а вони не можуть виступити проти нього. Суд може виправдовувати чи прирікати на знищення душі тут же, у пащі чудовиська. Ідея загробного суду, заснова­ного на моральних принципах, — помітне явище в історії релігійного життя людства.

Релігія Давнього Єгипту вплинула на античний греко-римський світ. У VII ст. до н.е. в Греції склалась орфічна космогонія, згідно з якою началом світу вважали яйце, запліднене вітром. Цей образ запозичено з єгипетської ко­смогонічної системи. Основний струмінь давньоєгипетсь­кого впливу — поширення в греко-римському світі культу Ісіди (богині-матері страждальців).

Багато ідей давньоєгипетської релігії увійшли до Біблії: уява про бога, який створює світ за допомогою слова, існування потойбічного життя тощо. Простежуються вони в книзі Екклезіастовій, лейтмотивом якої є розчарування: "все є суєта та томління духу". До біблійних текстів увійшло багато моральних сентенцій.

Неоціненним є вплив давньоєгипетської релігії на хри­стиянство, особливо на символіку та окремі догматичні побудови. Єгипет був одним з центрів догматики та моралі

християнства. Деякі єгипетські релігійні уявлення про­никли через Рим в християнську релігію Британії, Галлії тощо. Нова християнська релігія у Франції довго зберіга­ла образ єгипетської богині Ісіди як своєї святої: її статуя стояла на південній стіні абатства Сен-Жермен де-Пре до 1514 р. Сприймали її як іпостась християнської богородиці. Окремі давньоєгипетські релігійні елементи побуту­ють в християнстві майже не завуальовано, інші — у ви­дозміненій формі.

 

релігія народів давнього дворіччя

(месопотамська релігія)

 

Початок месопотамській цивілізації (Давнього Дво­річчя — регіону між ріками Тигр і Євфрат) поклали шуме­ри (народ, який жив у Південній Месопотамії в IV— II тис. до н.е. і створив державу Шумер). Головними в їхньому пантеоні богів вважали бога неба Ан і богиню землі Ки, що породили могутнього бога повітря Енлиля і бога води Еа (Енки). В Месопотамії з безліччю її державних утво­рень, що змінювали одне одного (Шумер, Алкад, Ассирія, Вавилонія), не було централізованих деспотій. І це позна­чилося на релігійній системі. Через порівняно невисокий рівень централізації політичної влади і відповідно обож­нювання правителя легко співіснували багато богів, з при­свяченими їм храмами і жерцями.

Месопотамська релігія — це релігія зірок, оскільки бо­жества уособлювали стихійні сили природи й ототожнюва­лися із зірками та планетами. Великі боги На-ннар (ак-кадською Син), Уту (Шамаш) та Інанна (Іштар), втілені в Місяці, Сонці та Венері, за уявленнями, панували над усім зодіаком. Наприклад, Бога Сина зображали у вигляді би­ка, що пасеться на зоряному пасовищі. Інанна була боги­нею кохання і плодючості, бог Нергал (планета Наро) відповідав за війни, хвороби та смерть, а верховного вави­лонського бога Мардука ототожнювали з планетою Юпітер. Усе це спричинило розквіт астрології в Месопо­тамії.

Релігійному мисленню мешканців країни був власти­вий дуалізм: чітко простежувалися два начала — життя і смерть, царство неба, землі й підземне царство померлих. Але не завжди протиставлялися, бо буття землеробів з культом родючості, регулярна зміна пір року, з почерговим оживанням та сном природи зумовлювали їх уявлен­ня про тісний і взаємозалежний зв'язок між життям і смертю, вмиранням і воскресінням. Цю закономірність природи втілювали в собі безсмертні боги. Одним з основ­них у месопотамців був міф про смерть і воскресіння Ду-музи (вавилонський Таммуз) — бога вічно живої природи.

Пантеон месопотамських богів мав свою ієрархію. З кінця III тис. до н.е. на першому місці перебувала космічна трійця (Ану, Енлиль, Еа) та астрономічна група (Син, Шамаш та Іштар, Адад).

В ієрархії богів першим є Ану — цар богів, неба, країн і покровитель царів. Він — верховний бог, але дещо пасив­ний і не дуже доброзичливий. Центром його культу було знамените старовинне місто Урук з його ансамблем свя­тинь Еанна ("будинок неба"). Енлиля з самого початку вважали богом землі й головним богом шумерів. Щороку сьомого місяця він промовляв устами жерців у своєму свя­щенному місті Ниппур слова настанови для царя і країни. За царя Хаммурапі Енлиль втратив популярність, посту­пившись місцем богу Мардуку. Бог Еа (бог води) вважався найвідомішим богом-творцем: створив людину і ставився до неї доброзичливо. Як бог мудрості, він дав людству за­сади науки та хліборобства, був покровителем ремесел, мистецтва та співу. Вважалось, що Еа знає всі таємниці та передбачає майбутнє; значуща його роль в магії, бо вода є чарівним засобом очищення. Центром культу Еа було місто Еріду.

Пантеон богів відповідав уявленням месопотамців про структуру космосу. За легендами про створення світу, зем­ля побудована на зразок неба. Зодіак — земне царство на небі, де живуть боги і відкривають себе людям в образі се­ми великих світів. Весь Всесвіт поділено на три царства: Ану владарює над небесним світом, Енлиль — над земним, Еа — водним. Ану, Енлиль (аккадський Бел) та Еа утворю­ють панівну над світом тріаду, а управління зодіаком вони Доручили трьом головним світилам: Сину, Шамашу та Іштар (Сонцю, Місяцю і Венері). Четвертою важливою ча­стиною Всесвіту є підземний світ ("світ померлих"), звідки немає вороття; там владарювали богиня Ерешкигаль і бог Нергал. Цей володар посилав нещастя і дарував життя, вважався справедливим суддею. Пізніше його ото­тожнювали з богом Сонця.

Уявлення про походження та існування світу покладе­но в основу різноманітних легенд та міфів. На них теж позначилася шумерська культура (III тис. до н.е.). Відома ак-кадська епопея "Енума елиш" (дослівно — "Коли вгорі"; так починається перший рядок поеми) виникла із злиття спершу незалежних міфів про виникнення богів, про пе­ремогу бога Еа над Апсу (первинним хаосом), про ство­рення світу; містить гімн на честь Мардука та його 50 імен. Згідно з іншими легендами та переказами, роль творця ча­сто належить богині-матері, яку називають по-різному (Аруру, Мами, Нинту), інколи богові Еа. Людину створю­ють з глини і божественної крові, тобто вона має божест­венне начало. Боги є справедливими і водночас жорстоки­ми, тому людина повинна служити їм зі страхом, покорою і довірою. Передусім вона мусить утримувати богів і роби­ти приємним їхнє життя, за це вона може сподіватися на допомогу від них. Взаємозв'язок богів та людини вияв­ляється в жертвопринесеннях, молитвах, у функціонуванні храмів.

У месопотамській філософії релігії особливе місце відведено проблемі долі, безсмертя людини. Потойбічне життя відіграє незначну роль. Вавилонянин молився про земні блага, смерть жахала його. Дух померлого, за уявлен­нями, потрапляв у підземний світ, темне царство божест­венного подружжя Нергаля та Ерешкигаль. Царство по­мерлих сумне, світло туди не проникає, а довкола — лише жалюгідне життя тіней. Жахливіше від перебування в царстві тіней — залишитися не похованим. Не можна за­вдати ворогу жорстокішого страждання, ніж відмовити йо­му в похованні або сплюндрувати його могилу; ніде не знайде спокою той, хто не знайшов його в могилі.

Підземне царство мертвих уявлялось великим містом з величезним палацом; сім стін оточують велику в'язницю, звідки нема вороття. Тільки інколи дух померлої людини за згодою бога або тікаючи повертається у світ земний у вигляді марева, щоб лякати людей, які не піклувалися про нього. Долі людей після смерті неоднакові: щасливі в тих, хто славетно загинув в бою і був з честю похований; доб­ре померлому, спадкоємці якого піклуються про небіжчи­ка. У вавілонян існувало також уявлення про рай (острів щасливих), розташований у гирлі ріки, де живуть ті, хто отримав безсмертя.

Помітну роль у релігії народів Дворіччя відігравали вірування про нижчих духів, здебільшого злих та згубних. Це духи землі, повітря, води — Аннунаки та Ігігі — уособ­лення хвороб і нещасть. Для боротьби з ними жреці складали безліч заклинань. Найнебезпечнішими вважали "сім духів безодні" — винуватців усіх хвороб. У заклинаннях перелічували їхні імена та вчинки. Заклинання свідчать не тільки про характер вірувань, а й про високий рівень ри­торики: "Семеро їх, в підземній безодні семеро їх... В над­рах підземних безодні вирощені вони, ані чоловічої вони статі, ані жіночої... Вони — руйнівні вітри, жінок вони не беруть, дітей не народжують, жалю та співчуття вони не знають, молитов і прохань вони не чують... Вони — виго­довані на горах коні, ворогують вони з Еа, сильні серед богів вони, стають на шляху, приносять горе в дорозі. Злі вони, злі вони... Семеро їх, семеро їх і ще раз семеро їх..."

Для захисту від злих духів (демонів), крім численних заклинань, широко використовували амулети-апотропеї (обереги): зображення злого демона в настільки мерзотно­му вигляді, що, побачивши його, демон повинен був з жа­хом утекти. Практикували й різноманітні магічні обряди. Відомі обряди лікувальної, застережної, злочинної та військової магії. Лікувальну магію застосовували разом з народною медициною, тому в рецептах, що збереглися, нелегко відокремити одне від іншого, але в деяких випад­ках магія простежується чітко. Ось приклад магічного ре­цепта проти хвороби очей: "...з чорної вовни, з білої вовни з цієї сторони ти випрядеш; сім і сім вузлів ти зав'яжеш; заклинання ти прочитаєш; вузол з чорної вовни ти прив'яжеш на хворе око, вузол з білої вовни ти прив'яжеш на здорове око..."

У Вавилоні й Ассирії здавна розвивалося мистецтво передбачення (мантика), що становило собою спілкуван­ня людини з божеством. Вважалось, що часто боги підка­зували людині розвиток подій у майбутньому, а вона по­винна була звертатися до них через жерців, молитви і жертвопринесення. Побутувала й думка, що боги відкри­вали завісу майбутнього вустами безумця або жерця, який перебував в екстазі. Велику увагу приділяли снам, особли­во сновидінням святих, в священному місці: в них або з'являлося божество, або подавало деякі знаки, які потрібно було розтлумачити. Вавилонське мистецтво пе­редбачення мало великий вплив на інші народи (ворожба ^на печінці). В епоху еллінізму "халдей" означало те саме, Що й "астролог" або "волхв".

Вавілоняни зверталися до бога й тоді, коли в судово­му процесі необхідно було з'ясувати істину, коли немож­ливо було вирішити спір між сторонами. Тоді часто вимагали складення присяги, за неправдивість якої ображений бог покарає винуватця.

З об'єднанням общин і утворенням перших держав в Месопотамії формується клас жерців, яких вважали посе­редниками між богами і людьми, вчителями, оскільки будь-яке знання тлумачилось як релігійне одкровення. Во­ни були й хранителями священної літератури, оскільки дар творіння мистецтва, як вважалось, божественного по­ходження. Жреці служили в храмах, що мали значні ба­гатства, і становили впливовий суспільний прошарок. По­ходили вони із знатних родів, успадковуючи свій титул. Зовнішність їх мала бути бездоганною, навіть щодо зросту й ваги.

Певні функції перебирали на себе й жриці, а такос храмові прислужниці. Багато з них були пов'язані з куль­том богині кохання Іштар, практикували храмову прости­туцію і брали участь в оргіїстичних культах. Іштар служи­ли й жреці-євнухи, які носили жіноче вбрання та викону­вали жіночі танці. Культ був строго регламентований і вла­штовувався в храмах. Вавилонські храми здебільшого на­гадували східчасті башти, що й породило біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі.

Жреці возносили молитви сонячним богам і водночас будували обсерваторію, щоб спостерігати за Сонцем, об­числювати його траєкторію і моменти затемнення; сповідували певні етичні норми і плели політичні інтриги; викладали в храмових школах божественні правила і скла­дали власні правила арифметики, рівнянь геометрії; роз­вивали право та правознавство й порушували закони для досягнення своєї мети.

Під час культового святкування нового року цар пови­нен був ставати навколішки перед статуєю бога Мардука за розпорядженнями головного жерця, який відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках, шарпав за во­лосся, а той покірно розповідав про свою безневинність і любов до богів.

Центром релігійного життя і водночас економічним та науковим утворенням був храм. Навколо нього концент­рувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Жрець, живучи на території храму, харчувався пожертвуваннями ("дарами для богів"), мав право на власне майно. Храм як помешкання богів був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму та інших богів. У храми приносили дари і виконували обряди жертвопринесення. Поряд з храмом будували вежу з трьома уступами (зикурат) — уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворю­ють послідовність небесних східців семи планетних сфер; знизу вгору кольори її поверхні чергувалися у такому по­рядку: чорний (Сатурн), темно-червоний (Юпітер), світло-червоний (Марс), золотий (Сонце), біло-жовтий (Венера), синій (Меркурій), срібний (Місяць).

Міфологія Дворіччя складається з космогонічних сю­жетів про створення Землі та її мешканців, легенд про подвиги героїв (передусім Гильгамеша), розповіді про ве­ликий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим ("він бачив життя"). У кінці розповіді він бере ім'я Атрахасис ("дуже розумний"). Утнапиштим розповідає Гильгамешу, що на раді богів за пропозицією Бела (володаря землі) вирішено було влаштувати потоп, щоб покарати за гріхи жителів легендарного міста Сурупак. Через сно­видіння Еа (бог океану) без відома інших богів видає Утнапиштиму їхнє рішення; цар будує ковчег, навантажує його всіляким добром, приводить тварин і з майстрами, що будували ковчег, та з родиною замикається в ньому. Жителям Сурупака свою дивну поведінку пояснює тим, що начебто Бел гнівається на нього і тому він мусить жи­ти у бога Еа. їм він обіцяє благотворний дощ, який пош­лють боги як благословення.

Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди заги­нули. Після цього настає спокій, і тоді, на сьомий день, Утнапиштим відкриває люк ковчега і через нього випускає спочатку голуба, потім ластівку. Однак вони повертають­ся, бо їм ніде сісти. Посланий після них ворон не вер­тається, тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де перед цим зупинився ковчег, Утнапи­штим вчиняє жертвопринесення. Боги, вдихаючи запах, кружляють у танці, Іштар піднімає коштовне намисто, по­дароване їй Ану (можливо, це веселка) в урочистій клятві, Що вона ніколи не забуде цих днів. Бел побачив, що одна родина врятувалася. Рятівником міг бути лише Еа. Але той заспокоює Бела, стверджуючи, що потрібно карати тільки грішників. Тоді Бел благословляє Утнапиштима і його Дружину, даруючи їм безсмертя. Фрагменти шумерських оповідань у деталях нагадують біблійну легенду про Ноя.

Однак не всі аспекти життя, не вся система ідей та Інститутів Давнього Дворіччя були зумовлені релігійними Уявленнями. Наприклад, тексти законів царя Хаммурапі

переконують, що на норми права вони не впливали. Пев­них успіхів народи Месопотамії досягли в науковому пізнанні світу. Особливо помітні досягнення вавилонської математики, яка виникла з практичних потреб виміру площі ланів, спорудження каналів і різноманітних бу­динків. Вавилонці спостерігали за рухом небесних тіл, за­нотовуючи дані спостережень за Сонцем, Місяцем, розта­шуванням планет. Так виникла вавилонська математична астрономія, яка не поступалася європейській в епоху ран­нього Відродження.

Релігійна система не була тотальною, не монополізовувала духовне життя. Вона залишала місце для поглядів, вчинків і дій, не пов'язаних з релігією, що могло вплину­ти на характер релігійних уявлень народів Східного Серед­земномор'я — племен Сирії та Фінікії. Можливо, це відіграло певну роль у зародженні вільнодумства в антич­ності. Більшість магічних діянь тієї епохи вплинуло на культуру багатьох народів як в просторі, так і в часі. Доте­пер зберігає популярність у світі елемент месопотамської релігійної системи — астрологія.

 

релігії народів малої Азії та Східного

СЕРЕДЗЕМНОМОР'Я Хетська релігія

 

З III тис. до н.е. і до кінця VIII ст. до н.е. племена цен­тральної частини Малої Азії (хурити, хети, несити, лувійці та ін.) становили державу Мітанні та Хетське царство. Майже шістсот років воно було деспотією, поширюючи І свою владу на північно-східне узбережжя Середземного І моря, Кіпр, Сирію, Мітанні, верхів'я Євфрату, ведучи боротьбу із сильними державами того часу — Єгиптом і Ас­сирією.

Ієрархічність державної влади забезпечувала необме- І женість влади царя, якого ототожнювали з богом. Він був | і головним жерцем.  Проте хетський  пантеон богів був політеїстичним. Історикам відомо не більше десятої части­ни імен цих богів, серед яких є ассирійські, вавилонські, шумерські. В Мітанні поклонялися навіть індійським бо­жествам Мітрі, Варні та Індрі.

Найголовніші з них — бог громовиці з міста Хаттаусас, його дружина — богиня Сонця (ім'я невідоме), сини — боги громовиці. Відомі також космічний бог Тешуб і його дружина Хепа, від імені якої пішло ім'я першої біблійної жінки Єви. Один з хетських богів Яяк був, мабуть, попе­редником бога давніх ізраїльтян — Ягве.

З об'єднанням країни в середині XVII ст. до н.е. бог Тешуб став загальнодержавним. Його символами була двосічна сокира і двоголовий орел, що через Візантію по­трапив аж до Русі. Існував у хетів культ Великої матері — богині родючості Кібели (Ма, Рея) і культ молодого бога родючості Аттіса.

З виникненням більш-менш економічно і політичне самостійних областей в їх адміністративних центрах зво­дили храми на честь божеств, яких вважали покровителя­ми і володарями цих земель. Господарська система уподібнювалася до храмового господарства. Храм був власником рабів, худоби, знарядь праці.

Хети приділяли особливу увагу поховальному культу своїх царів, спеціально споруджували особливі храми ("Кам'яні будинки"), які згодом ставали культовими цент­рами.

В їх релігії чітко окреслилося спільне для всіх релігій синтезування місцевих племінних культів у єдиний дер­жавний культ Тешуба. Зміцнення офіційної релігії підтри­мувала держава, інші культи переслідувала. Так, друга таб­лиця хетських законів містить положення: "Якщо вільний вб'є змію і мовить ім'я "іншого" (йдеться про іншого бо­га), то він мусить дати 1 міну срібла, якщо це раб — то він повинен вмерти".

Держава хетів була третьою великою державою давньо­го світу поряд з Єгиптом і Вавилонією. Однак хети зник­ли з історичних анналів. У Біблії є згадки про них: цар Да­вид спокусив жінку хета Урія і нажив з нею сина, який став царем Соломоном. Йдеться про хетів у першій та чет­вертій книгах Мойсея.

На початку XII ст. до н.е. держава хетів була підкорена ассирійцям. Хетські культура і релігія були асимільовані ассирійською культурою.

 

Фригійська релігія

 

У північно-західній частині Малої Азії у II тис. до н.е. Cплилися племена фригійців, які, за переказами, У XIII ст. до н.е. брали участь у легендарній Троянській

війні. Цілком достовірна їх участь у розгромі Хетської дер­жави. В X—VIII ст. до н.е. відбулося піднесення Фри­гійського царства, засновником якого вважають царя Гордія. Розквіту воно набуло за царя Мідаса (738—696 до н.е.). Це була економічно міцна держава, недарма ж існувала легенда, що від дотику руки Мідаса все навколо перетворювалося на золото. Мідас позбувся чар, скупав­шись у річці Пантол, яка відтоді стала золотоносною. Міфи змальовують Мідаса невігласом, який узявся судити музичне змагання бога Пана з Аполлоном. Він присудив перемогу Панові, за це Аполлон "нагородив" його ослячи­ми вухами, які він змушений був ховати під фригійським ковпаком.

Розквіт Фригії насправді пов'язаний з монополією на виробництво заліза в період "залізного віку". Фригія вста­новила своє панування на Егейському морі. Але вже в VII ст. до н.е. потрапила під владу Лідії, а потім — Персії, остаточно втративши свою державність.

Дехто з учених вважає фригійську мову спорідненою з вірменською, а фригійську релігію — з релігією давніх вірмен.

Основою віровчення фригійської релігії є культ Вели­кої матері — богині Кібели і молодого бога Аттіса, який то вмирав, то воскресав. Цей культ побутував і в хетів. Але фригійці надали йому своєрідного соціально-економічного і політичного забарвлення. У той час царська верхівка, ос­терігаючись міцніючої влади чиновництва, що намагалось утвердити спадковість своїх чинів і багатств, вдавалася до заміщення посад вищих чиновників, писців, воєначаль­ників євнухами, які мали безумовні переваги в освіті. Виші чиновники і жреці, будучи євнухами, вимагали ідео­логічного виправдання свого становища. Так утвердився міф про Аттіса, який, щоб уникнути домагань своєї матері, піддав себе каструванню і вмер під своїм священним дере­вом — сосною. Але богиня, яка покохала Аттіса, домогла­ся воскресіння його. Цим подіям були присвячені особливі весняні свята, які ще у хетів належали до державного куль­ту. У фригійському культі теж були поширені оргіїстичні обряди та самокастрування жерців, які присвячували себе богові Аттісові, звільняючись від пристрастей, що, на їхню думку, завдають шкоди людству і знецінюють мораль. По­шуки шляхів морального удосконалення, навіть у такий дивний спосіб, були одним з нових аспектів релігійного розвитку.

 

Сирійсько-фінікійська релігія

 

Східне Середземномор'я розташоване в дуже сприят­ливих природнокліматичних умовах. Це визначило роз­виток землеробства, тваринництва, ремесел. У Сирії й Фінікії динамічно розвивалися духовні процеси, зокрема у сфері культури і релігії. Давні сирійці разом з фінікійцями сформували стійке семантичне етнічне утворення зі спільною культурою і спорідненими релігіями.

На півночі Сирійської пустелі в другій половині НІ тис. до н.е. проживали племена хананеїв і амореїв. Во­ни створили кілька невеликих міст-держав: Алах, Ебла, Халеб, Кадеш та ін. Ці землі весь час були об'єктом загар­бання, що, безумовно, позначилося на сирійській куль­турі. У період розширення арабського халіфату в VII ст. н.е. Сирія якийсь час була центром цієї держави, а місто Дамаск — його столицею.

Фінікія — територія між Середземним морем і Лі­ванським хребтом. Приблизно в V—IV тис. до н.е. тут осе­лилися чужинці з берегів Епітрейського моря, хоч деякі дослідники вважають, що вони були корінними жителями. Цих людей звали фінікійцями. Вони побудували в II тис. до н.е. міста Угарит, Сидон, Бібл та інші, які були центра­ми торгівлі, бо знаходилися на перетині торговельних шляхів. Фінікія стала майстернею цих місць. Тут набули розвитку обробка металу, виготовлення скла, фарбованих тканин, будівництво весельних кораблів. Але основою гос­подарства були хліборобство і садівництво. Швидко поши­рилося рабство, причому в найжорстокішій формі. Фінікійці вели активну работоргівлю. З початку II тис. до н.е. до XII ст. до н.е. Фінікія перебувала під владою Дав­нього Єгипту.

У X—IX ст. до н.е. особливого розвитку досягло місто Тир. Тирські купці освоювали важливі морські шляхи, особливо на заході Середземномор'я, що започаткувало колонізацію Кіпру, узбережжя Егейського моря, островів Сицилії, Сардинії та інших земель. У 825 р. до н.е. фінікійці заснували місто Карфаген, яке згодом стало цен­тром могутньої держави.

Релігія сирійців і фінікійців утворилась з їх первісних ефувань і спершу була звичайною родоплемінною релігією. Кожне місто-держава мало власного головного бо­га, були також другорядні боги. В кожному місті стояв храм свого бога, зображення якого було головним фетишем. Могутня корпорація жерців храму відігравала значну роль у політичному і суспільному житті міста. Храми одер­жували щедрі пожертвування і мали колосальні багатства. Аж до III ст. до н.е. тут існували людські жертвопринесен­ня через спалювання перед ідолом чи в його металевому череві. В історичних пам'ятках збереглася згадка про фінікійського бога Молоха, якому приносили в жертву дітей. Мабуть, ніде культ богів не досягав такої жорсто­кості, як у фінікійських містах.

Молох фінікіян — засновник держави, він — ви­нахідник мореплавства і пурпуру (фарбувальної речовини червонувато-фіолетового кольору, яку добували з молюска і застосовували для фарбування одягу), перший цар. Коли фінікійці збиралися освоювати нові землі, обов'язково зверталися до Молоха за схваленням. Молох — грізний правитель, якому не можна суперечити, сила держави, бог, до якого небезпечно наближатися. Він — джерело життя, але він його і руйнує. Жреці Молоха — безшлюбні, жриці — незаймані. Незвичайні боги, вважалось, вимага­ли незвичайних жертв -— людських.

Фінікійські боги були антропоморфічні (людино­подібні), хоч нагадували й тварин, особливо биків. Це свідчило про те, що їх предки займалися скотарством, а самі вони вийшли з пустелі.

 

Халдейська релігія

 

На початку І тис. до н.е. між південними частинами Чорного і Каспійського морів, на південь від Кавказького хребта розташувалася могутня держава Урарту. Ще на­прикінці II тис. до н.е. існували міста-держави, найваж­ливішими серед яких були Муцацир (центр культу бога Халді) і Тушпа (центр культу бога сонця Шівіні). Внаслідок їх об'єднання утворилася держава зі столицею в м.Тушпа.

У IX—VI ст. до н.е. царство Урарту займало усе Вірменське нагір’я, Північну Сирію, північні райони Дворіччя і значну частину Закавказзя. Це була типова східна деспотія з общинним способом виробництва. За­стосовувалася тут рабська праця. Під час загарбницьких походів (здебільшого переможних) полонених чоловіків знищували, залишали тільки хлопчиків і жінок. Більшість з них перетворювали на рабів, декого вводили до общини.

Особливого розвитку Урарту досягає за царів Менуа (прибл. 810—786 і 781 до н.е.) та Аргішті І (786—764 до н.е.). У цей час замість культу багатьох богів примусово ут­верджують культ бога Халді. Встановлюється загальнодер­жавна система принесення жертв. Муцацирський храм бо­га Халді стає головним державним храмом, у якому коро­нували урартських царів. Там зберігалися і царські скарби. Існували й менші храми, святилища на честь бога Халді ("врата бога Халді"), які обслуговували жреці.

У культі бога Халді значне місце відводилося магії. Жреці (халдейські мудреці) на весь схід славилися во­рожінням та віщуванням. Вони займалися й астрологією. Віруючих в бога Халді називали халдеями чи халдами, а їх релігію — халдейською.

На початку VI ст. до н.е. Урарту, як і Ассирія, була за­войована мідянами.