Політика охоплює всі напрями діяльності держави. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, говорять про економічну або соціальну, культурну або технічну, фінансову або кредитну, внутрішню або зовнішню політику. В умовах ринкової економіки виняткового значення набуває фінансова політика як сукупність державних заходів із мобілізації та розподілу фінансових ресурсів з метою досягнення зростання внутрішнього валового продукту й розв'язання економічних проблем держави.
Через фіскальну, податкову та регіональну політику держава здійснює управління економікою, спрямовуючи фінансові ресурси передусім у провідні галузі, від яких залежать показники суміжних галузей, а також туди, де можна одержати порівняно швидку окупність капіталу - в переробну, легку промисловість і сільське господарство. Однак перші дві галузі упродовж останніх років такими не вважалися.
Ефективність соціально-економічних перетворень у перехідний період до ринку можна оцінювати за результатами здійснення фінансової політики та контролю за її виконанням.
Фінансова політика - це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного й соціального розвитку країни.
Фінансова політика є складовим елементом економічної політики держави, в якій визначаються:
основні напрями розвитку народного господарства країни;
загальний обсяг фінансових ресурсів держави;
джерела утворення фінансових ресурсів і напрямки їх використання;
створення ефективної системи управління фінансами;
опрацювання досконалого механізму регулювання та стимулювання економічно-соціальних процесів у державі за допомогою фінансових інструментів.
Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства та соціальними групами населення, територіями. Це повинно забезпечувати постійне зростання економіки, сприяти створенню умов для розвитку і функціонування підприємств різних форм власності і господарювання. За таких умов важливого значення набуває гарантія соціального захисту населення.
На фінансову політику впливають внутрішні й зовнішні фактори. До внутрішніх факторів відносять:
а) форму власності на основні засоби виробництва;
б) структуру економіки;
в) соціальний склад населення;
г) рівень добробуту населення та прибутковість юридичних осіб;
д) стан розвитку економіки й організацію грошового обігу;
є) стабільність грошової одиниці;
є) досконалість податкової, цінової та кредитної політики.
До зовнішніх факторів відносять залежність держави від економічних відносин з іншими країнами щодо поставок сировини, матеріалів, інших природних ресурсів; обміну технологіями, взаємовідносин, пов'язаних із державним кредитом і ступенем інтеграції у світову економічну систему. На фінансову політику держави мають вплив і інші фактори, які визначаються тими економічними умовами, що складаються на конкретному етапі її розвитку. Отже, можна говорити про те, що фінансова політика є динамічним процесом, який змінюється і коригується виходячи з нагальних практичних потреб.
Для держав із ринковою економікою діють загальні принципи фінансової політики, на основі яких вона ґрунтується. До них належать:
постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності й підвищення рівня зайнятості населення. Цього можна досягти за рахунок залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в економіку, надання пільгового оподаткування підприємствам, удосконаленням податкової політики держави;
мобілізація й використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій населення, величина яких визначає розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через державний бюджет;
вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів і заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини. За допомогою таких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, дотації держава вимагає від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища.
Нині фінансово-економічна ситуація в Україні складна, неоднозначна й суперечлива. Об'єктивні економічні реалії сьогодення висунули в центр фінансової політики питання про перехід від простого до розширеного відтворення, тобто про економічне зростання, яке можливе лише за наявності виробничої, грошової й соціальної стабілізації.
Для виходу з фінансової кризи держава повинна запроваджувати фінансову політику, спрямовану на:
- створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в національну економіку;
- забезпечення прискореного розвитку пріоритетних галузей економіки шляхом субсидування та зниження податкового тиску;
- активізацію роботи з подолання кризи неплатежів, мінімізуючи бартерні операції та стимулюючи вексельний обіг;
- сприяння підвищенню кредитної спроможності та стійкості банків за рахунок зниження рівня відсоткової ставки, збільшення частки довгострокових кредитів і посиленням контролю за їх використанням;
- легалізацію тіньових капіталів і повернення іноземних кредитів.
В Україні досягнуто грошової стабілізації, проте без фінансової стабілізації вона штучна, а фінансова без стабілізації виробництва - нестійка. Україна постала перед необхідністю виправити такий стан і усунути економічні нееквівалентності.
З переходом до ринкових умов господарювання постало питання про перехід майна й ресурсів, що раніше належали державі, до приватних і колективних власників, тобто приватизацію. Процеси приватизації в Україні контролюються державою через Фонд державного майна України. Специфіка вітчизняного приватизаційного процесу віддзеркалює економічні, фінансові, політичні й соціальні особливості, врахування яких перед початком приватизаційної реформи, дало б змогу знизити диспропорції як в економічному, так і в соціальному житті країни. Такі специфічні особливості наведено нижче:
- триває процес формування демократичної, не корумпованої влади, яка не заважала б приватизаційним процесам, а навпаки, стимулювала їх;
- дисбаланс в економіці, зумовлений розривом традиційних господарських зв'язків між колишніми республіками, інфляцією й бартеризацією розрахунків;
- масштабність державної власності, яка і в нових умовах складає вагому частку економіки;
- відсутність реальної оцінки майна і, як наслідок, стрімке нагромадження його окремими суб'єктами;
- монополізація народного господарства й концентрація високорентабельних об'єктів у руках чиновників;
- відсутність ринкового економічного мислення й досвіду підприємницької діяльності.
Фінансовий фактор приватизації підприємств виявляється у способах проведення приватизації. Сучасна практика виділяє таке:
- викуп об'єктів малої приватизації;
- викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації;
- викуп державного майна, зданого в оренду;
- продаж за конкурсом;
- продаж за комерційним конкурсом;
- продаж із відстрочкою платежу;
- продаж па аукціоні;
- продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Процеси приватизації дали поштовх виникненню й розвитку приватного сектора економіки, водночас почався відтік
- капіталу із стратегічних об'єктів, якими раніше управляла держава. Таким чином, щоб запобігти переходу об'єктів приватизації до корумпованих проверстків суспільства, держава в особі Фонду комунального майна України повинна слідкувати за процесом приватизації й ефективно його контролювати.