Право власності
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права.
У поняття «власність» люди часто вкладають різний зміст. Річ у тім, що це поняття надзвичайно містке. Воно має багато відтінків, або аспектів: юридичний, економічний, історичний. Коли цим поняттям оперує правник, його, зрозуміло, цікавить передусім правовий бік власності. Історик розглядає особливості інституту власності у різних країнах у різні епохи. Економіст аналізує власність насамперед із позиції того, якою мірою вона сприяє ефективному використанню обмежених ресурсів, як впливає на координацію економічної діяльності.
Нерідко замість терміна «власність» вживають інший — «привласнення». Привласнення благ людьми означає, що окремий індивід,
група людей або ж держава мають право володіти конкретними благами, розпоряджатися ними і використовувати їх. Отже, власність — це сукупність прав окремої людини, групи людей, держави щодо володіння, розпорядження та використання конкретних благ. У цьому визначенні відображені лише найголовніші права, що випливають із власності. Власність породжує й інші права, наприклад право відповідальності.
Основні права власності такі:
1) право володіння, тобто виключний фізичний контроль над річчю;
2) право користування — особисте використання речі;
3) право управління (розпорядження) — прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ;
4) право на доход або від попереднього власного використання речі, або від дозволу іншим особам користуватися нею;
5) право на відчуження, споживання, марнотратство, зміну або знищення речі;
6) право на захист від експропріації речі;
7) право на передання речі у тимчасове користування або назавжди;
8) право на безстроковість: річ належить власникові доти, доки він існує. Якщо власником є фізична особа (а не фірма, наприклад), то після його смерті річ успадковується;
9) право заборони шкідливого використання речі;
10) право відповідальності: можливість відчуження речі у разі потреби сплати боргів;
11) право на відновлення порушених за якихось обставин прав власника.
Уся ця сукупність прав породжена і розвивалася інститутом приватної власності. У країнах, де цей інститут перестає існувати, як це було у комуністичних країнах, права власності належать не правовій державі.
Серед міжнародних договорів стосовно питань власності значну кількість складають договори про іноземні інвестиції. Це, зокрема, Хартія економічних прав і обов'язків держав, прийнята 1974 p. Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція "Про захист іноземної власності", схвалена Радою Організації економічного співробітництва і розвитку 12 жовтня 1967 p. Норми про власність містять міжнародні акти, які регулюють діяльність ТНК.
Значну питому вагу серед договорів про іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний захист інвестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританією, Вірменією, В'єтнамом, Ізраїлем, Казахстаном, Киргизстаном, КНР, Литвою, Монголією, Польщею, США, Францією, ФРН, Чехією і іншими державами.
Питання власності регулюють й інші міжнародні договори. Питання власності врегульоване у консульських конвенціях. Відповідно до Конвенції ООН з морського права визнається повний імунітет у відкритому морі суден, які перебувають лише на некомерційній державній службі (ст. 96). Проблеми, пов'язані з власністю, вирішуються й іншими договорами.
Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить відображення і в численних міжнародних договорах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо. Так, згідно з п. З ст. 5 Угоди про торговельні відносини між Україною та США від 6 травня 1992 p., кожна з держав дозволить комерційним представництвам іншої держави ввозити на свою територію і використовувати відповідно до звичайної комерційної практики конторське та інше обладнання, таке як друкарські машинки, фотокопіювальні апарати, комп'ютери й телефакси для здійснення їхньої діяльності.
Іноземні держави можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин у випадку й порядку, встановленому міжнародними договорами та законодавчими актами України. Відповідно до договорів за участю України на її території можуть розміщуватися й використовуватися об'єкти власності іноземних держав.
Правовий режим майна, що є об'єктом права власності інших держав, юридичних осіб, спільних підприємств і міжнародних організацій, визначається законодавчими актами тієї держави, де вони розміщені, якщо інше не встановлено міжнародними договорами. Окремі майнові об'єкти можуть бути спільними для кількох держав. Мова йде, зокрема, про природні об'єкти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, ратифікованими Україною.
Стосовно громадян іноземних держав та осіб без громадянства Законом України "Про власність" установлено, що вони користуються правами та несуть обов'язки стосовно належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавством нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто, на іноземців у питаннях права власності поширюється національний режим. Зазначене випливає з вимог Закону України "Про власність", де окремим положенням підкреслюється, що суб'єктами права на приватну власність, окрім громадян України, можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства (ст. 11). У Законі України "Про правовий статус іноземців" також зазначається, що іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, зокрема іноземці мають право власності на житло відповідно до законодавства України (статті 12, 13).
Загалом питання, пов'язані з наданням природних ресурсів у користування, є компетенцією приймаючої сторони. Це випливає з Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1962 р. "Про постійний суверенітет над національними природними багатствами", де закріплено право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами згідно з національними інтересами. На цих засадах грунтується й законодавча практика України, скажімо, Закон України "Про виключну (морську) економічну зону" від 16 травня 1995 p. Оскільки користування природними ресурсами тісно пов'язане з концесіями, то компетенція України як приймаючої сторони визначається й Положенням про Комісію з питань акціонування стратегічно важливих промислових підприємств, затвердженим Указом Президента України від 16 липня 1996 p.2 Відповідно до його норм зазначена Комісія займається питаннями надання іноземним інвесторам прав на розроблення та освоєння відновлюваних і не відновлюваних природних ресурсів під час укладення в установленому порядку концесійних договорів.
Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно питань права власності майже в усіх державах є поділ майна (речей) на рухоме та нерухоме. Від цього залежить визначення змісту права власності, форма та умови переходу права власності на це майно. Цивільне законодавство багатьох держав проводить досить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, відповідно до норм Цивільного кодексу Франції до нерухомого майна належать: земельні ділянки; незібраний урожай; предмети, що їх власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для обробітку землі, рільничі знаряддя); речі, з'єднані з землею назавжди; узуфрукт на нерухомі речі; сервітути чи земельні повинності; позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості. Рухомими за нормами того ж Кодексу вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні ренти, сплачувані державою чи приватними особами (статті 516—529 Цивільного кодексу Франції).
Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать міські й сільські будівлі та споруди; води;
дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані з землею; спадкові права на вказане майно; частини сільських та міських споруд; усяка рухома річ, з'єднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими (статті 204—205). Приблизно таким же за змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох інших державах. Ці речі можуть обліковуватись у спеціальних реєстрах (ст. 205 Цивільного кодексу Португалії).
У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до нерухомості є фізичний зв'язок об'єкта з землею. Тому нерухомістю вважають землі, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема, цінні папери, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить положення стосовно зазначених об'єктів.
Стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина багатьох держав, у т. ч. "сім'ї континентального права", свідчить, що право власності регулюється законом місцезнаходження речі Таким вважається, зазвичай, закон держави, на території якої знаходиться річ на момент виникнення факту, що викликає правові наслідки (ст. 21(2) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р., ст. 24 Закону з міжнародного приватного права Польщі 1965 р. та ін.). Цей принцип завжди застосовується до права власності на земельні ділянки. А місцеві закони здебільшого не допускають передачі землі у власність іноземцям. Тому вимоги іноземців про надання їм таких прав лише на підставі того, що вони можуть бути суб'єктами права власності у державі їх громадянства чи постійного місця проживання (тобто у "власній" державі), є безпідставними.
Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто застосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі. Наприклад, відповідно до ст. 59 Договору про правову допомогу, укладеного між Україною та Болгарією, передача чи переказ речей, грошових сум із території однієї держави на територію іншої здійснюється відповідно до законодавства тієї держави, на території якої знаходяться ці речі чи суми. Прив'язка до закону місцезнаходження речі стосовно права власності на рухоме й нерухоме майно, а також стосовно речових прав, передбачена у Законі з міжнародного приватного права Австрії 1978 р„ Цивільному кодексі Португалії, Цивільному кодексі Японії, Законі про регулювання у сфері міжнародного приватного права ФРН 1986 p. Окрім зазначеної колізійної прив'язки, можуть застосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника. Але переважно цей принцип застосовується як виняток або тільки в окремих державах (Аргентина, Бразилія).
Загальновизнано, що коли річ у певній державі правомірно перейшла у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її власником. У такий спосіб визнається право власності на річ, набуту за кордоном. Якщо ж право на річ набувається не в тій державі, де вона знаходиться, то питання, за яким законом визначається право власності у правових системах, вирішується по-різному. В одних застосовують закон місцезнаходження речі, в інших — особистий закон власника. Обсяг прав власника визначається за законом місцезнаходження речі. Тобто, переміщенням речі з однієї держави в іншу змінюється і зміст прав власника. Водночас не має значення, які права належали власникові речі до її переміщення в іншу державу. Отже, право власності на річ, набуту іноземцем на своїй батьківщині, визнається за ним, але зміст цього права визначатиметься не законом його громадянства, а законом місцезнаходження речі.
Держави "сім'ї загального права", використовуючи тривалий час принцип особистого закону власника щодо права власності на рухомі речі, нині також переходять до принципу закону місцезнаходження речі.
Отож, вирішальним для визначення прав на рухомість і нерухомість є закон її місцезнаходження.
У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання права власності пов'язане з інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на це майно (ст. 234 Цивільного кодексу Російської Федерації;
статті 2262—2265 французького Цивільного кодексу; ст. 937 німецького Цивільного зводу; ст. 728 швейцарського Цивільного кодексу).
В результаті набувальної давності у власність може набува-тись будь-яке майно за винятком державного та вилученого з обігу. Законодавство держав встановлює загальні (для рухомого та нерухомого майна) та спеціальні (для знайденого скарбу, бездоглядної худоби) строки набувальної давності. Наприклад, для набуття права власності на рухоме майно встановлено: у Франції — 3 p., Російській Федерації — 5 p., Швейцарії — 10 p. He визначено таких строків у Великобританії та США. Строки, передбачені для набуття права власності на нерухоме майно, є значно більшими: у Франції — від 10 до 30 p., Російській Федерації — 15 p., ФРН, Швейцарії — 30 p., Великобританії — 12 р., США — від 5 до 20 р. (залежно від вимог законодавства певного штату). Спеціальні строки, визначені для набуття у власність скарбу, бездоглядної худоби, є найкоротшими. Наприклад, 6 місяців (статті 228, 231 Цивільного кодексу Російської Федерації, ст. 240 Цивільного кодексу Японії).
За загальним правилом, закріплення прав на річ за правом набувальної давності регулюється законом місцезнаходження ре^і в момент початку строку набувальної давності з допущенням посилання на правопорядок держави, на території якої закріплення речі за правом набувальної давності було виконане, чи за законодавством держави, на території якої річ знаходилася на момент закінчення строку набувальної давності (ст. 22(1) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979р.).
Низка спеціальних колізійних прив'язок застосовується до особливих випадків. Наприклад, щодо речей, які передаються за зовнішньоторговельними угодами; тих, що знаходяться в дорозі. Так, Гаазькою конвенцією про право, застосовуване до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами 1958 p. вирішуються питання, пов'язані з переходом права власності не на підставі принципу lex rei sitae, а з огляду на зобов'язальний статут, себто право, застосовуване до зовнішньотороговельної угоди сторін.
Для визначення права власності на рухоме майно, що знаходиться в дорозі, може застосовуватися закон країни, з якої річ відправлено (законодавство Словаччини), або закон місця призначення речі (ст. 23(2) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 p.).